Художній стиль (драматургія)

Першими дослідниками драми (зокрема драми XVII–XVIII ст.) були М. І. Петров, М. С. Тихонравов, В. І. Рєзанов. Наголошуючи на оригінальності змісту драматургійного твору (М. І. Петров), форми та поетики (М. С. Тихонравов, В. І. Рєзанов), ці вчені розглядали українську драму в контексті європейської.

У 30–40 рр. до питань мовної своєрідності драматургійних творів зверталися Н. Каганович, Я. Мамонтов, В. Гофман.

У дослідженнях Н. Кагановича висловлені міркування про мовне оформлення драми. Вчений визначає важливість усно-розмовної основи діалогів персонажів, зупиняється на питаннях стилістики синтаксису (анаколуф, еліпс, еквівалентні речення) як основи розмовного діалогу, вперше порушує проблему взаємодії авторської та прямої мови у драмі, вказує на роль соціального чинника у відтворенні характерів персонажів.

Я. Мамонтов розглядає слово в драмі з погляду його проекції на сценічну реалізацію. Для всіх драматургійних творів письменник вважає визначальними такі загальні риси, як ясність, стислість і виразність, наголошує також на ролі підтексту в драмі та описує засоби його створення.

Питання мовної своєрідності драми стало предметом зацікавлення В. А. Гофмана. У його дослідженнях йдеться про суб’єктивну символічну експресію, семантичний ефект конкретного слова в окремому контексті, про необхідність характеристичних зрушень “шаблонів стилістичної приналежності” у мові драматургійних творів.

Протягом 40–60-х рр. ХХ ст. відбувається повна ідеологізація літератури та критичної думки. Основним рушієм розвитку драматургії (як і розвитку інших видів мистецтва) мали бути постанови, накази, рішення з’їздів та пленумів. Стрижнем ідейно-художнього протистояння стає антитеза “радянське – буржуазне”. Внаслідок цього українська драматургія щораз більше втрачає національний колорит та все далі відходить від концептуальних положень літератури у бік популістськопропагандистських гасел. І сьогодні очевидно, що художня “неспроможність” української драми (поезії, прози) радянського періоду зумовлена не стільки тим, як писали, скільки ідеологічною заангажованістю, унаслідок якої продукувалися схожі, а то й ідентичні за проблематикою та тематикою твори.

Тотальна безумовна ідеологізація поширилася також і на науку про мову драми (Й. Кисельов, В. Дієв, Д. Устюжанін).

Проте згаданий період знаменний тим, що в цей час з’являються наукові праці, автори яких намагаються об’єктивно оцінити стан тогочасної драматургії (вони виходять друком переважно після 1956 р.). До таких належать дисертація Д. Х. Баранника “Вопросы языка драматического произведения (на материале пьес И. К. Тобилевича, М. Л. Кро- пивницкого и М. П. Старицького)” (1956), монографія К. М. Сторчака “Питання поетики драми” (1959), монографія Д. Х. Баранника та Г. М. Гая “Драматичний діалог: Питання мовної композиції” (1961), статті Г. М. Удовиченка “Спостереження над використанням лексики і фразеології в українській радянській драматургії 30–40-х рр.” (1958), Г. П. Їжакевич “Засоби мовної типізації та сценічної виразності в творах української радянської драматургії післявоєнного періоду” (1965), П. П. Плюща “Відображення усного мовлення в українській класичній драматургії” (1967) та інші. Мові драматургії особливу увагу приділено в “Курсі історії української літературної мови” (1961 р.) за редакцією І. К. Білодіда.

Так, Д. Х. Баранник та Г. М. Гай у монографії “Драматичний діалог: Питання мовної композиції” висловлюють думку про те, що при вивченні драматургійного твору найважливіше місце повинно належати питанню мовної специфіки: “…Саме мова за характером своєї дії є втіленням самої дії, основним джерелом усіх фізичних і психологічних реакцій”.

Взаємодія екстралінгвальних та інтралінгвальних засобів у структурі драматичного твору частково розглядається у дисертації Д. Х. Баранника.

Значно більшу увагу в цій роботі приділено проблемі діалогічності в драмі – з огляду на те, що діалог є “основною формою втілення авторського задуму в сценічній дії, формою розвитку сюжетної лінії, створення типових та своєрідних характерів”. Суголосні думки виявляємо також у працях В. В. Виноградова: “Мова драматичних творів становить сукупність систем композиційного об’єднання діалогічних відрізків в цілісну художню структуру. Тому вивчення мови драми повинно насамперед бути спрямованим на розкриття тих художніх тенденцій, які приховані в діалогічній формі”.

Визначаючи діалог в п’єсі основною формою художнього зображення, і Д. Х. Баранник, і В. В. Виноградов вважають ремарку функціонально периферійною. Однак К. М. Сторчак має щодо цього кардинально відмінні міркування: ремарка в п’єсі – це психологічний елемент, запозичений драмою з інших літературних родів, але він є дуже важливим з погляду поглиблення характерів персонажів та драматичних сцен.

Лексика та фразеологія української класичної драматургії становить предмет наукового зацікавлення П. П. Плюща, який наголошує на уснорозмовній основі драматургійного жанру.

Своєрідність мови драматургії 20–50 років ХХ ст. вивчає Г. М. Удовиченко. Дослідник розглядає лексичні та фразеологічні засоби створення гумору, аналізує розмовну лексику, характеризує емоційний компонент мовних партій персонажів.

У “Курсі історії української літературної мови” (1961 р.) розділи, присвячені мові драматургії, укладено Г. П. Їжакевич. Драматургія 20-х років ХХ ст. розглядається дослідницею з погляду орієнтації на розмовну мову робітників і селян (йдеться про твори М. Куліша, І. Микитенка, О. Корнійчука, А. Головка) та традиційного використання літературної мови (драми І. Кочерги, Я. Мамонтова, М. Ірчана).

Інший підхід обирає дослідниця при вивченні мови драматургії 40– 50-х років. На думку Г. П. Їжакевич, добір мовного матеріалу у цей період літературного розвитку залежить від жанру (трагедія, власне драма, комедія) та “різновиду” драми (філософської, історичної, історико-революційної, соціальної, побутової).

З’ясовуючи специфіку мови драматургії, Г. П. Їжакевич акцентує увагу на вагомості реплік персонажів – засобах індивідуалізації, типізації та увиразнення. Проте певні застереження викликає думка дослідниці про те, що цей різновид художньої мови має відповідати “суворим і справедливим вимогам”, що їх ставить суспільство перед драматургом і його твором. Є. Маланюк свого часу слушно зауважував, що “немає гірш, як інертність людської думки”: “затаврується в людській уяві певний образ, і проходять роки, десятиліття – а він залишається фатальнонепорушним, мертво-засохлим”. В українській радянській літературі спостерігаємо чимало таких “мертво-засохлих” образів, “типових образів у типових обставинах”. Перенасичуючи художню мову, вони роблять її штучною, неприродною, важкою для сприймання. Тому й не дивно, що мова драматургії відповідного періоду довгі десятиліття залишалася поза увагою дослідників: не існувало предмета лінгвостилістичного вивчення драматургійного твору – живої розмовної мови, що є індикатором динаміки мовної картини світу. Засобами “індивідуалізації та увиразнення”, про які згадує Г. П. Їжакевич, вважалося використання суспільно-політичної, батальної, професійної лексики та фразеології.

Звичайно, на час написання творів вказані пласти були активно задіяними в мові. Але одноманітність граматичних форм, синтаксичних словосполучень, обов’язковий бінарний поділ мовних партій (“для позитивного героя” – правильність, великий масив книжної лексики та публіцистичний тон висловлювань, “для негативного персонажа” – переважно суржик, вузький спектр використання лексичних засобів тощо) дають підстави стверджувати, що мова радянської драматургії здебільшого вибудовувалася за канонами соціалістичного реалізму. При цьому цілковито нехтувалася істина, що країна, художня література якої відображає лише політичні або соціально-побутові події, ризикує втратити культуру взагалі.

Тож для того, щоб драматургія як жанр літератури, як погляд на динаміку соціуму і акумулятор живої розмовної мови розвивалася повноцінно, необхідно, щоб вона звільнилася від тиску згаданих догм.

70–90 роки ХХ ст. стали своєрідною лакуною у вивченні мови драми.

Однією з причин слід визнати відсутність предмета дослідження, адже нові п’єси теж були ідейно заангажованими та позбавленими індивідуальності й художньої виразності. Ось чому у пошуках об’єкта і предмета дослідження мовознавці знову і знову поверталися до класики.

У цей період питання мови драматургії порушує С. Я. Єрмоленко, висвітлюючи проблеми взаємодії розмовних, книжних та нейтральних елементів у мовних партіях драматургійних персонажів. У праці “Мова української класичної драматургії” Я. В. Януш подає характеристику мови І. К. Карпенка-Карого, М. Л. Кропивницького, М. П. Старицького, Лесі Українки, І. Я. Франка, висвітлює аспекти мовної майстерності О. Ф. Коломійця, О. Є. Корнійчука, І. А. Кочерги. Мовні партії персонажів розглядаються з погляду народнорозмовної основи українського драматургійного твору. Авторка також з’ясовує стилістичні функції лексики побутової, суспільно-політичної, термінологічної тощо, досліджує тропи та фразеологію.

Протягом кількох останніх років лінгвістичні студії мови драми помітно активізувалися. Питанням мови сучасної драматургії присвячено дослідження Н. А. Мостової, Т. В. Ткаченко, І. П. Зайцевої.

Сучасні дослідники вважають “текст драми ідеальним прикладом зображення реальної комунікації засобами художньої літератури” (І. М. Микитюк). При цьому драматургійний дискурс вивчається переважно на матеріалі англо- та німецькомовних драм, стилістика яких є довершеним зразком постмодерністського драматургійного діалогу (О. В. Барабан). Із цього погляду висвітлено лінгвостилістичні особливості сучасних п’єс, зокрема, проблему взаємодії авторської мови та реплік персонажів (М. М. Горюнова); розглянуто взаємодію драматичного з епічним та ліро-епічним, а також визначено роль сонгів як прийому, на якому засновується гра емоцій (Н. В. Возненко); простежено функції монологу в драмі (Т. К. Носенко); окреслено пунктуаційну систему драматургійного тексту (І. А. Ваврищук).

Зауважимо, що драматургійний жанр є однією зі сфер, де перехрещуються наукові інтереси лінгвостилістики та літературознавства.

Так, у літературознавчих дослідженнях В. Волькенштейна, Е. Бентлі, В. Є. Халізєва, Л. Є. Уколової (зокрема, у тих, що присвячені проблемі мовного навантаження партій дійових осіб) спостерігається прагнення до уважнішого, прискіпливішого ставлення до драматичного слова, визначення його стилістичної вагомості в тексті.

Дослідження мови драматургії, як бачимо, має свою історію. Порівняно з вивченням мови поезії та прози ця лінгвістична галузь не представлена широким спектром розвідок. Отже, говорячи про вивчення мови драматургії, окреслимо найвизначніші роботи, які сприяли об’єктивному її оцінюванню з мовного погляду та простежимо розвиток наукового термінологічного апарату.

У фундаментальній праці Д. Х. Баранника “Драматичний діалог” (1961) закладено основи, на яких ґрунтується сучасна мовознавча наука, що досліджує мову драми. Послуговуючись термінами мовна партія персонажа, драматичний діалог, монолог, сценічний жест, дослідник будує власну концепцію теорії мовної репрезентації драми. На його думку, мовна архітектоніка драматичного твору – це тісний “зв’язок мовного оформлення п’єси з мімічно-драматичною стороною сценічного зображення”, художню функцію сценічного жесту він описує у взаємодій із мовною партією персонажа. За Д. Х. Баранником, мова драматургії є складною системою.

Слово (як втілення дії, основне джерело усіх фізичних і психологічних реакцій) Тональне, темброве, міміко-жестове оформлення акту висловлення Діалог Монолог Репліка Ремарка Драматичний образ Досліджуючи специфіку мови драми, про соціальний характер образу та відповідне відбирання мовного матеріалу пишуть Г. М. Удовиченко, П. П. Плющ. Новаторство в дослідженні цього питання Г. М. Удовиченком полягає в тому, що вчений, вивчаючи засоби зображення комічного в мовних партіях персонажів, виділяє не тільки різні категорії лексики, фразеології та розглядає синтаксичні структури в репліках персонажів, але й виводить формулу комічного ефекту, створюваного на основі логічної, семантичної, стилістичної співвідносності елементів реплік різних персонажів.

Соціальний аспект є головною концепцією теорії П. П. Плюща. Він стверджує, що основою всіх мовних партій персонажів є усна літературна мова. Проте в драмі спостерігаємо розмежування мови різних соціальних верств. Тобто мова в драмі – це, насамперед, ідентифікатор соціального характеру. Так, наприклад, соціальний тип інтелігентів репрезентує бездоганна літературна мова, у мовній партії робітників та колгоспників демонструють відхилення від норми.

Про взаємодію розмовних, книжних та нейтральних елементів пише С. Я. Єрмоленко. Дослідниця акцентує увагу на такому аспекті, як орієнтація мовних партій на усне мовлення, в якому зумисне концентрується відібраний автором мовний матеріал. Окрім того, авторка зазначає, що слово та фраза в драматичному діалозі мають особливо місткий семантичний зміст, зумовлений, зокрема, такою особливістю мови драми, як безпосереднє реагування на висловлювання, репліку.

У зв’язку з цим зростає стилістична роль гри словом, каламбуру.

В іншій площині досліджує мову драматургії Я. В. Януш.

Визначаючи основою класичної драми народнорозмовну мову, дослідниця розглядає способи та прийоми використання загальновживаної лексики, окремо вивчаючи функції та роль ™ слів на позначення побуту; ™ суспільно-політичної лексики; ™ виробничо-професійної та термінологічної лексики; ™ розмовної емоційно забарвленої лексики; ™ зображальних антропонімів тощо.

На особливу увагу вченого заслуговує народнорозмовна фразеологія.

Основу терміносистеми, якою послуговуються всі дослідники мови драматургії, становлять такі терміни, як драма, драматургія, драматичний, драматургійний, репліка, ремарка. Конкретизуємо їхнє значення.

Драма [СУМ; ІІ, 406] – це 1) літературний твір, побудований у формі діалогу без авторської мови і призначений для сценічного виконання; 2) літературно-театральний твір серйозного, але не героїчного змісту.

Драматичний [СУМ; ІІ, 406] – прикм. до драма (див. вище – 1, 2); драматургійний [СУМ; ІІ, 406] – прикм. до драматургія – 1) драматичне мистецтво; 2) сукупність драматичних творів письменника, літературного напрямку, народу, епохи; 3) теорія побудови драматичного твору.

Терміни драма – на означення конкретного поняття (літературний твір) та драматургія – для передавання узагальненого, збірного поняття (сукупності драматичних творів письменника, літературного напрямку, народу, епохи) можуть вживатися паралельно. Однак прикметники доцільно розрізняти за значенням: драматичний театр, драматичний епізод життя – твір драматургійний. Наприклад, у п’єсах сучасних авторів в основі твору не завжди лежить колізія, напружений розвиток дії (як зовнішньої, так і внутрішньої), окрім того, сучасна драма – це поєднання епічного, ліричного та драматичного (причому у співвідношенні цих частин часто переважає не драматичне).

Репліка (мовна партія персонажа) – [СУМ; VIІІ, 510] – 2) відповідь або заперечення, зауваження однієї дійової особи іншій у сценічному діалозі.

Ремарка (авторська мова) – [СУМ; VIІІ, 500] – 1) авторська примітка в тексті п’єси, що містить стислу характеристику обставини дії, зовнішності та поведінки дійових осіб.

О. В. Ожигова