Художній стиль (мова прозових творів)

Прозі належить особливе місце у розвитку української літературної мови. За нею часто визначають стан розвитку, сформованості мови певного народу, її потенційні можливості. Розлогість, розкутість фрази у прозі, її масштабність, жанрові особливості виявляють суть суспільного буття та ментальності народу. Водночас зауважимо, що на відміну від оперативності поезії, яка за своїми жанровими особливостями здатна відразу реагувати на певні явища, події суспільного життя, проза вимагає тривалішого часу для свого вияву.

Саме цією своєрідною “консервативністю” насамперед можна пояснити, що перші українські прозові твори 20-х рр. ХХ ст., а також наукові праці про них з’явилися значно пізніше порівняно з поезією, лише через певний час після Жовтневого перевороту, та й то до недавнього часу знали ми лише ті з них, які утверджували радянський суспільний лад з його ідеологічними доктринами.

У 30-ті рр. вийшло ряд статей, зокрема І. Кириченка про мову творів І. Микитенка, Івана Ле, а також В. Масальського про мову творів І. Кириленка. З погляду сучасності мовний аналіз цих творів вкрай заідеологізований, занадто “освітлений вогнями Жовтня” (за словами М. Горького), наприклад: “[письменник] своєю літературною практикою відкидає намагання націоналістів-мовознавців спотворити українську мову”; “мова є могутня зброя класової боротьби, знаряддя виховання мас і чинник творення соціалістичної культури”; “перед кожним робітником слова поставлена вимога давати свою продукцію мовою, що була б гідна великої нашої епохи будівництва соціалізму” тощо.
Варто відзначити характерні терміни та термінологічні сполуки, використовувані у той час для опису мови художньої літератури, зокрема прози: індивідуалізована мова персонажів; новотвори; художньооброблені твори; семантичне значення, безoбразні слова, вульгарнолайлива лексика, інверсія, словопорядок, узуальний, словниковий склад письменника, відтінки значення, уточнене значення слова, семантична неточність, провінціалізм, діалектизми, жаргонізми, соціально типова мова персонажів, зменшені форми слова, калічені слова.

Мовознавчі оцінки прозових творів знаходимо здебільшого у виданнях післявоєнного часу. Щоправда, можна назвати кілька розвідок про мову прози у “Віснику Харківського університету” 30–40-х рр. Серед них – стаття студента Олеся Гончара про мову творів Михайла Коцюбинського, присвячена синтаксичним особливостям (функціонуванні односкладних речень) оповідань М. Коцюбинського. Ключовими термінами мовних характеристик тут виступають слова і словосполучення: мова персонажів, оповідь тощо. У 1948 р. виходить стаття І. К. Білодіда “Мовна типізація персонажів роману “Прапороносці” О. Гончара” [II-А: 72].

50-ті рр. ХХ ст. були позначені появою низки творів на воєнну тематику та тему відбудови народного господарства. Лінгвостилістичну оцінку ці твори здобудуть трохи пізніше, у 60–70-ті роки ХХ століття.

Із погляду сучасності помітні ідеологічні штампи, без яких не обходилася наукова література того часу, зокрема, лінгвістична: соціалістичний реалізм, високі зразки російської літературної мови, боротьба нового проти відживаючого, архаїчного, старого, що гальмує розвиток української мови тощо. Прикладом може стати загальна характеристика мови прози у працях І. К. Білодіда, хоч і за тих суспільних умов, ідеологом яких був автор, не відмовиш дослідникові у відчутті мовних традицій української прози, виявленні основних компонентів словеснохудожнього стилю.

Відомо, що мова прози завжди була показником рівня розвитку національної літературної мови. Досліджуючи прозу М. Коцюбинського, М. Стельмаха, О. Довженка, Ю. Яновського, П. Загребельного, Г. Тютюнника, інших прозаїків, І. К. Білодід звертав особливу увагу на лексику, фразеологію, стилістичний синтаксис, зокрема на ритмомелодику художньої оповіді.

Характерними словами і словосполученнями мовного аналізу прози тут виступають: словесно-зображальні засоби; словесно-художні засоби, естетична сила слова, семантична глибина мови, естетика слова, словесно-художній реалізм, мовна майстерність, образна система, авторська мова, стилістичний засіб, стилістичний компонент, стилізована лексика, орнаментальні елементи прози, надфразні єдності, індивідуалізація і типізація мови персонажів, засоби мовної характеристики персонажів, словесні засоби, художня майстерність, майстерність зображення, письменницька майстерність, масиви тексту, риси індивідуального стилю.

Термінологічний апарат наукових досліджень відбивають, зокрема, заголовки типу: Спостереження над стилем…, Деякі питання естетики та поетики…, Мовна майстерність…; Засоби уснорозмовного стилю…, Вивчення індивідуального стилю письменника… (60-ті рр.) тощо.
70-ті рр. розвитку мови художньої літератури позначені проблемою “Науково-технічний прогрес і мова”, зокрема дослідженням функціонування термінів у художньому творі [II-А: 75]. Актуальними стають і дослідження експресивних засобів мови, зокрема експресивного словотвору [II-А: 404; 405], лексичної синоніміки у художньому творі [II-А: 28; 29].

Такі ж тенденції досліджень, але в поглибленому термінологічному вираженні спостерігаємо і в 80-ті рр. пор. “Функціонально-стилістичні властивості фразеологізмів у художній праці І. Франка” [II-А: 11; 12], “Структурно-семантичні особливості професійно-технічної лексики у мові художньої прози” [II-А: 96]. Актуальними стають вирази “стильові особливості прози” (при цьому особлива увага приділена розрізненню термінів стильовий і стилістичний), словесний образ, гіперсемантизація слова і т. ін.

“Мова і стиль” – найуживаніший стандарт наукових розвідок про мову прози у цей період.

Значення слова “стиль” при цьому залишалося різним для літературознавців, мистецтвознавців і мовознавців, хоч і підкреслювали спільні риси у цьому випадку. “Мовний стиль” визначали як мовні факти, явища, риси, що забезпечують найефективніше, найбільш цілеспрямоване й естетично оформлене вираження певної ідеї. Наголошували на тому, що мовний стиль становить не лише форму виразу в словесно-художньому чи іншому творі мистецтва слова, а й частину, важливий компонент самої структури твору.

Синонімами до вираження поняття “мовний стиль” виступали терміни “мовна манера”, “манера письма”, “мовна майстерність” тощо.
Поняття (і термінологічна сполука) індивідуальний стиль вживалося рідко, і навіть у літературознавстві особистість митця і стилетворчі чинники розглядалися як різнорідні поняття.

Прикметник стилістичний вживається у працях про мову прози в таких словосполученнях: стилістична система, стилістичні засоби, стилістичні функції, стилістичне забарвлення, стилістичне навантаження, стилістичний ефект, стилістичні ситуації [II-А: 76]. Особливо вживаним стає слово засоби: словесні засоби, образні засоби.

Тропеїстику (епітети, метафори тощо) досліджують не як “одну з ниток художньої тканини”, а як художню деталь.
Терміни типу “естетика словесної творчості”, “естетична функція слова”, “емоційно оцінна функція слова”, якими щедро була “пересипана” російська стилістика, приходять і в українську стилістику, зокрема, з науковими розвідками І. Білодіда і І. Є. Грицютенка [II-А: 211].
Одиницями аналізу з активізацією поняття “естетична функція” стають метамовні сполуки “смисл”, “додаткові смисли”, “конотації”.
Термін “конотація” ще не мав однозначного тлумачення (і тепер певною мірою це тлумачення залишається дискусійним). Лінгвісти, що займаються проблемою номінації, розглядають конотацію як елемент семантичної будови слова, елемент значення слова (Є. О. Кубрякова, В. М. Верещагін, В. Г. Костомаров, О. О. Тараненко та ін.).

У дослідженнях із стилістики під конотацією розуміють стилістичне значення, пов’язують конотацію із емоційним забарвленням, тобто ототожнюють лексичне значення із стилістичною функцією (Т. Г. Винокур). Отже, терміном “конотація” таким чи іншим чином пов’язують експресивне забарвлення номінативних одиниць. Це не заперечує розуміння тлумачення конотації як семантичної сутності, яка узуально чи оказіонально входить у семантику мовної одиниці.

У 90-ті рр. ХХ століття активно починають досліджувати в україністиці мову окремих письменників, особливо штучно вилучених у свій час із українського мовно-літературного процесу. Актуальними стають терміни та термінологічні сполучення: індивідуальний стиль письменника, ідіостиль, активно досліджуються також ознаки індивідуалістичного мовного стилю чи функціонування у мові творів письменника окремих груп лексики (назв кольорів, власних назв, релігійної лексики, діалектизмів, ареалізмів тощо). Для аналізу мовотворчості письменника використовують терміни новотвір, оказіоналізм, перифраз, символ, декодування художнього тексту, аперцепція тощо.
Активно входять до метамови лінгвістичного аналізу тексту терміни “мовна картина світу”, “концептуальна картина світу”, “національна мовна картина світу”, “індивідуально-авторська мовна картина світу”.

Останнє десятиліття ХХ ст. позначене розумінням мови художнього твору, зокрема прозового, як цілісності змісту і форми, як тексту.
Праці з дослідження прози присвячені показові того, яким трансформаціям піддається слово у художньому тексті, як збагачується його смисл, ускладнюються емоційно-оцінні характеристики, змінюються зв’язки з іншими словами, відкриваються потенційні можливості мови.
Відходить у минуле, зокрема, атомарний підхід до творів. Вони досліджуються як відображення авторського світобачення, ідейнозмістового спрямування твору. Через епітети, порівняння, метафори дослідники “пропускають” світобачення письменника, весь текст (чи тексти) його твору.

Центральними поняттями аналізу стають авторська позиція, ключове слово, слово-символ, індивідуально-авторське словотворення, трансформація фразеологізмів тощо.

ХХ ст. внесло корективи в теорію і практику філології як науки.

Зокрема, розмежувалися літературознавчий і лінгвістичний аналізи художнього тексту. Художній твір розглядали як одним боком повернутий до літературознавства, а другим – до мовознавства. При цьому літературознавство традиційно займалося вивченням насамперед ідеї та теми художнього твору, їх жанровою та композиційною своєрідністю, а лінгвістика – дослідженням мовних засобів, що функціонують у тексті й забезпечують його побудову.

Художній текст в цей час досліджують двома шляхами: шляхом детального лінгвістичного аналізу мовних засобів з метою виявлення їх ролі і функцій в ідейно-тематичному змісті тексту (від слова до змісту) та шляхом від змісту тексту до мовних засобів та прийомів, що втілюють цей зміст (від змісту до форми твору). При такому осмисленні лінгвістичний аналіз тексту здійснювали переважно в рамках стилістики мовних одиниць.

Протягом ХХ століття намітилася тенденція виділення лінгвістичного аналізу тексту в самостійну наукову дисципліну, зародження в лінгвістиці нової наукової парадигми. Це знайшло вияв насамперед в переході від структурно-систематизуючої лінгвістики (зокрема, стилістики) до функціональної, у розгляді тексту у зв’язку з теорією мовної діяльності та мовної комунікації. Поступово склалася протилежна до періоду початку ХХ ст. тенденція інтеграції суміжних дисциплін – лінгвістики, поетики, літератури, психолінгвістики, антропології, семіотики тощо.

Сполучення “у художньому тексті” значною мірою витісняє конструкції “у художньому творі”, “у художній творчості”.
У працях з української стилістики активними стають “текстові” терміни: цілісність художнього тексту, зв’язність тексту, естетична функція слова в художньому тексті, статичність і динамічність, антропоцентричність тощо.

Як необхідні атрибути семантики художнього тексту виступають категорії образ автора, час, простір, людина.
Назви сучасних лінгвістичних досліджень, процедура аналізу втілено в термінах денотат, референт, концептуальний аналіз, смисл, концепт, концептосфера, імпліцитність, експліцитність, домінанта, породження і сприйняття тексту, план змісту і план вираження тексту, аксіологічність, емотивність, експресивність тощо.

Концепти – “згустки культури у свідомості людини” (за Ю. С. Степановим) – сприяють створенню асоціативних полів в аналізі художнього тексту, описові концептосфери, тобто компонентів, які становлять ментальне поле концепту.

Для опису структурної організації тексту вживають терміни членування тексту, авторська мова, чужа мова, внутрішня мова, асоціативний зв’язок, текстотвірні засоби, образна парадигма, образні лексико-семантичні поля тощо.

Останнім часом щодо аналізу мови художньої літератури поширився термін дискурс, що дає уявлення про певний фрагмент світу, який іменуємо ситуацією.

Поняття дискурсу в сучасному мовознавстві є досить широким. Це поняття переплітається з поняттями “контекст”, “узус” тощо.
Н. М. Сологуб