Науковий стиль

У кожній національній мові з розвитком науки й появою потреб спілкуватися у різних її галузях, які задовольняються засобами насамперед літературної мови (і значно меншою мірою – професійних говірок), відбираються, а також частково заново створюються такі мовні засоби, з допомогою яких найдоцільніше здійснюється наукова комунікація.

У найзагальніших рисах науковий стиль характеризується як функціонально-стильова сукупність мовних засобів, елементи якої становлять певну невизначену множину; при цьому стилетвірні елементи не співвідносні з елементами системи мови. Останні комбінуються в наукові тексти за певними принципами організації стильового різновиду мови.

Науковий стиль обслуговує потреби науки, навчання й освіти. Його основна функція – пізнавально-інформативна, доповнена функцією доказовості. Твір, написаний цим стилем, передає наукове повідомлення, доводячи його істинність, новизну, цінність.

Провідна і постійна ознака наукового стилю – термінологічність, тобто наявність термінологічної лексики й фразеології. За висловом Л. Щерби, “інтернаціональна термінологія становить тканинну основу наукової мови” (інтернаціональна лексика стилістично нейтральна, має менше семантичних, лексико-граматичних зв’язків і т. ін.).

Процеси, які відбуваються в мові науково-технічної літератури, стали предметом дослідження багатьох українських мовознавців. Семантичні явища в українській термінології висвітлено у працях В. Перебийніс, Т. Панько, Л. Симоненко, Г. Мацюк, О. Марцинківської, В. Овчаренко, Т. Лагутіної, Б. Михайлишина та ін. Структуру наукового тексту розглянуто в монографії А. Коваль; функціонально-стилістичний аналіз мови науково-технічної літератури здійснила Н. Непийвода.

Серед проблем наукового стилю особливо вирізняється питання використання образних елементів. Характеристика метафори і метонімії як засобів формування української термінології була об’єктом наукових розвідок Г. Краковецької, І. Кочан, Н. Родзевич. Увага українських дослідників спрямована на функціональні особливості образних засобів: у працях О. Кадомцевої описано вживання метафори у філософському тексті, у роботі Г. Краковецької проаналізовано номінативні метафори, у дисертаційному дослідженні Г. Дядюри досліджено функціональні параметри образності в науковому стилі: параметр когнітивного зв’язку, комунікативний і діяльнісний параметри, параметр стилістичного розмежування текстів, параметр індивідуального стилю тощо.

Основні функціональні фактори наукового стилю – мета й завдання комунікації – були не раз об’єктом визначення як у спеціальних працях, присвячених науковому стилю, так і побіжно – у працях, присвячених іншим питанням. Існує визначення основного функціонального спрямування наукового стилю, зроблене В. Виноградовим, за яким для наукового стилю характерне термінологічне позначення відповідних понять і явищ і логічно узагальнювальна система послідовного викладу. Зокрема, В. Виноградов пише: “Безпосереднім предметом вивчення для тієї чи іншої науки служить не саме явище, не явище само по собі, але поняття про нього, утворене під певним кутом зору”. Дослідник уважає основною функцією наукової мови повідомлення, інформування (усе, що ускладнює здійснення цього завдання, ускладнює інформацію і тому неправомірне в науковому стилі).

У монографії “Науковий стиль сучасної української літературної мови” А. Коваль відзачає, що “науковий стиль української мови, як і інші її стилі, – категорія історична. Він формувався й розвивався під впливом таких чинників, як загальний стан науки і наукових знань на Україні, як ступінь розвитку літературної мови, а також під впливом мовної практики визначних майстрів – письменників і вчених, громадських діячів і діячів культури, – які зверталися до рідної мови у своїх наукових, історичних, економічних, літературно-критичних та інших творах”.

Проте на різних етапах становлення й розвитку наукового стилю української мови роль цих чинників була неоднакова.

На сучасному етапі розвитку української літературної мови, зокрема її наукового стилю, індивідуальна манера викладу навіть видатного вченого вже не може помітно впливати на науковий стиль.

Сучасний науковий стиль – це не лише сума текстів, написаних хай навіть видатними вченими й добрими стилістами; це ще й величезний потік майже “безіменної” інформації (у вигляді реферативних журналів, повідомлень, каталогів, інструкцій, оглядів, проспектів), яка відзначається досить високим ступенем стандартизації.

Загальна характеристика мови наукового стилю включає в себе такі ознаки: сувора відповідальність нормам літературної мови, монологічний характер викладу (форма виявлення більшості наукових жанрів – писемна), високий відсоток термінолексики; перевага слів з абстрактним і узагальненим значенням; обов’язкова повнота синтаксичної структури, завершеність висловлення; підпорядкованість порядку слів логічному принципові, обмеженість варіантів словорозташування; тісний зв’язок окремих частин висловлення, що досягається широким використанням складних речень (найчастіше з підрядним зв’язком), специфічних відокремлених і невідокремлених зворотів, вставних і службових слів; однорідність стилістичного забарвлення – книжні слова, морфологічні форми, синтаксичні конструкції.

У науковому творі повторення тих самих слів сприяє точнішому вираженню думки, усуненню двозначності, чіткішому прив’язуванню висловлення до певного об’єкта дослідження. Функція доказовості виражена формальною стрктурою стилю: науковий виклад містить у собі відповідно оформлені аргументи для обґрунтування положень, тверджень, висунутих автором.

Науковий стиль української літературної мови в післявоєнний період відбиває розвиток нових галузей науки і техніки, а також норма- лізаторську діяльність у сфері словникового складу мови. У цей час здобуто нові результати у хімії і телемеханіці, фізиці й ракетній техніці, автоматиці і теплотехніці, створено реальні умови для освоєння космосу.

У середині 50-х років ХХ століття на основі суміжних галузей, зокрема математики та радіотехніки, почала формуватися українська термінологія з інформатики та обчислювальної техніки.

Українською мовою виходили такі журнали: “Автоматика” (орган Інституту електротехніки АН УРСР), “Прикладна механіка” (видання Інституту будівельної механіки АН УРСР), “Будівництво і архітектура”, “Вісник сільськогосподарської науки”, “Механізація сільського господарства”, “Фармацевтичний журнал”, “Радянське літературнознавство”, “Народна творчість та етнографія”, “Економіка Радянської України”, “Український історичний журнал” та ін.

Активізується робота над створенням нових термінологічних словників, які б відповідали розвиткові науки.

Загалом у 60–70-ті роки ХХ століття вийшло у світ понад два десятки термінологічних словників, серед них – з термінології соціальноекономічної, математичної, фізичної, хімічної, геологічної, технічної, гідротехнічної, гірничої, електрорадіотехнічної, зварювальної, машинознавства та загального машинобудування, теплотехніки та газотехніки, ветеринарії, сільського господарства.

У цей час розвивається теорія терміна й терміносистем, при укладанні словників увага приділяється усуненню зайвих дублетів, невмотивованих морфологічних диференціацій, слів із нетермінологічними асоціативними ознаками (В. Гейченко, Г. Гнатюк, Л. Довгань, П. Доценко, І. Кривецький, М. Пилинський, І. Семерня). Дослідженню термінології української мови, явищ наукового стилю у контексті розвитку національної мови, а також у порівнянні з іншими мовами присвятили свої праці І. Білодід, М. Бойко, М. Жовтобрюх, В. Коломієць, І. Ковалик, А. Москаленко, Н. Родзевич, Е. Скороходько та ін.

Українська термінологія опрацьовувалася і в діаспорі. При Товаристві українських інженерів в Америці (ТУІА) з 1951 року працювала Термінологічна секція. Результатом діяльності секції став випуск Записок (1952), де розглядалися терміни з механіки та інженерної техніки, наводилися неологізми, запропоновані для спеціалізації, уточнення нових понять.

У 50–60-ті роки лексикографи України не мали достатньої інформації про діяльність українських термінологів у діаспорі. Тільки в 90-ті роки, після проголошення незалежності України, став можливий обмін між науковими україністичними центрами світу.

В Україні в зазначений період здійснювалося дослідження спеціальної, галузевої лексики за принципами лексико-семантичного, формально-структурного (морфологічного, словотвірного) аналізу.

Досліджуючи науковий стиль 1940–1960-х років, мовознавці (І. Білодід, Л. Довгань, Г. Їжакевич, Л. Паламарчук) вказують на російську мову як одне з джерел поповнення української термінології.

На 50–70-ті роки ХХ ст. припадає здійснення численних перекладів суспільно-політичної літератури з російської мови на українську. У цей час відбувся перегляд деяких явищ в українській термінології суспільних наук, яка характеризувалася дублетністю термінологічних компонентів, уживанням вузькодіалектних слів, невиправданих запозичень: накопичення – акумуляція, сирівець (у значенні сировина), виміна – міна, здовження робочого дня та ін.).

Для наукових текстів суспільно-політичної тематики характерне вживання термінологічних сполук з активними дієприкметниками теперішнього часу на -чий, напр.: вмираючий лад, виникаючий рух.

Порівнюючи переклади 20-х і 40–50-х років, Й. Багмут розглядає “оминання форм активних дієприкметників” як неекономне, оскільки “те, що перекладається одним дієприкметником, треба було при описовій формі передавати кількома словами, не кажучи вже про те, що, особливо при перекладі, порушувалася конструкція речення оригіналу” [IV: 4]. Питання перекладу синтаксичних зворотів з активними дієприкметниками теперішнього часу викликає культуромовні дискусії і в наступні десятиліття [IV: 5; IV: 24–25; IV: 99].

Позамовні зовнішні чинники зумовлювали появу нових термінів.

Розширення міжнародних відносин, соціально-економічного, культурного співробітництва у 60-ті рр. викликало активізацію лексики на позначення різних міжнародних організацій, а також явищ громадськополітичного життя, науки, культури і мистецтва.

Дослідження у галузі космосу та астрономії активізували в українській мові термінологію, пов’язану з цією сферою.

Одним із найхарактерніших явищ у розвитку наукової термінології 60-х років ХХ століття є поява великої кількості неологізмів, які стосуються різних сфер суспільного виробництва – сільського господарства, промисловості і техніки, будівництва, транспорту і зв’язку.

Протягом 60–80-х років активно творяться складні слова термінологічного характеру, в яких перший компонент іншомовного походження виступає в ролі префіксоїда. Це частини авто-, радіо-, теле-, електро-.

Рідше першим компонентом бувають: мото-, мікро-, кіно-, аеро-, фото-, газо-, гідро-, вібро-…

Одним із перспективних шляхів утворення термінологічних найменувань, що активізувався у 60–70-ті роки, називають словосполучення.

У 70–80-ті роки відбувається активне проникнення спеціальної термінології у загальнонародну мову здебільшого завдяки засобам масової інформації. Відчутну роль у такому поширенні термінології відіграють науково-популярні журнали, що видаються “великими тиражами (тижневик “Україна”, журнали “Знання та праця”, “Наука і суспільство” та ін.).

На кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття значні суспільні зрушення (розпад СРСР і здобуття Україною незалежності) знайшли помітне відображення у соціально-економічній термінології: гласність, демократизація, оновлення тощо.

Активний процес переосмислення змісту суспільних наук, розширення сфери наукових досліджень спричиняє появу нових акцентів у термінології. У кінці 1980–1990-х років помітно активізувалися номінації з елементами державо-, етно-, євро-, націє-.

З 1989 року українська мова набула статусу державної. Значно розширилася сфера вживання українського наукового стилю (велика кількість галузевих словників, вироблення держстандартів на термінологію та номенклатуру різних галузей виробництва), розширилася сфера його функціонування у навчальних закладах. Науковий стиль повною мірою реалізується і в своєму усному різновиді.

Незважаючи на процеси розбудови української термінології, галузеві терміносистеми ще належно не впорядковані і не завжди відповідають усталеним нормам та вимогам.

Науковий стиль кінця ХХ століття відбиває тенденції, загалом притаманні літературній мові, – помітну лібералізацію мовних норм, що знаходить вияв у збільшенні варіантності мовних одиниць, звертання до форм, які підкреслюють особливості словотвірної, граматичної системи української мови на противагу іншомовним впливам; з другого боку, науковий стиль постійно поповнюється іншомовними запозиченнями, новими термінами, що відбиває явища інтелектуалізації літературної мови. Отже, проблема кодифікації термінології, стабілізації мовних норм залишається на сьогодні актуальною.

На сучасному етапі розвитку української літературної мови, зокрема її наукового стилю, відбувається максимальна уніфікація мовних засобів із метою якнайточнішого висловлення думки.

Науковий стиль в українській літературній мові сьогодні – це величезна кількість творів видатних вчених, це дисертації, монографії, наукові статті, підручники, анотації, відгуки, рецензії, повідомлення про результати наукових досліджень, які відзначаються високим ступенем стандартизації, що є однією з основних рис наукового стилю.

На початку ХХІ ст. запропоновано новий підхід до інтерпретації та оцінки наукових творів – з позицій поетики. У монографії Н. Зелінської “Поетика приголомшеного слова (Українська наукова література ХІХ – початку ХХ ст.)” [IV: 56] на основі дослідження масиву української наукової літератури періоду її “другого відродження” – ХІХ – початку ХХ ст. – здійснено типологічно-жанровий аналіз видань та публікацій, виділено основні чинники та джерела формування репертуару наукової книги. Показано, що завдяки своїй особливій поетиці кращі наукові праці становлять не лише змістову, а й естетичну цінність. Виявлено зв’язок традицій української наукової літератури з моделями ефективного наукового тексту, які пропонує сучасна зарубіжна лінгвістика.

Відомо, що мова віддзеркалює позамовну дійсність: той стиль, який обслуговує пріоритетну суспільну сферу, впливає на інші стилі і на мову в цілому.

Н. О. Мех