Офіційно-діловий стиль

В історії вивчення офіційно-ділової мови є два періоди: 50–80-ті роки ХХ ст., коли визначаються конститутивні ознаки і жанрові різновиди цього стилю (М. Жовтобрюх, В. Перебийніс, А. Коваль, Д. Баранник, М. Пещак, М. Пилинський, А. Марахова, Р. Возна), та період 90-х років ХХ ст., коли відбувається перегляд лексико-стилістичних норм української літературної мови, заміна офіційних найменувань, розширення жанрово-стильових різновидів ділового спілкування, вивчення історії становлення офіційно-ділового стилю в кінці ХІХ – першій третині ХХ ст. (Н. Бабич, С. Бибик, Д. Горбачук, Л. Двірна, Н. Дзюбишина-Мельник, Л. Тименко). Ділова мова до тридцятих років ХХ ст. не була об’єктом спеціального вивчення лінгвостилістів. Її опрацьовували з лексикографічного, мовно-практичного погляду, з позицій культуромовних рекомендацій: “Словник ділової мови (термінологія та фразеологія)” М. Дорошенка, М. Станіславського, В. Страшкевича (Х. – К., 1930), “Практичний російсько-український словник ділової мови (конторської та рахівничої)” за ред. М. Гладкого і К. Туркала (К., 1926), “Фразеологія ділової мови” В. Підмогильного і Є. Плужника (К., 1926).

Протягом першої половини ХХ ст. змінювалося термінологічне означення цієї сфери функціонування української літературної мови.

З кінця 50-х вживаються паралельні назви – “стилі офіціально-документальні” (І. Білодід), ділова мова (М. Жовтобрюх). І надалі залежно від теоретичних засад тієї чи іншої праці надається перевага одному із понять: офіційно-діловий стиль (І. Чередниченко, В. Перебийніс, М. Пилинський, О. Пономарів, С. Єрмоленко, Л. Мацько та ін.); або офіційноділова мова; діловий стиль (М. Пилинський, А. Марахова); ділова мова (М. Жовтобрюх, М. Пилинський, С. Єрмоленко); мова (стиль) ділових документів (А. Марахова, А. Коваль, М. Пещак). У лінгвостилістиці послуговуються терміном офіційно-діловий стиль – “функціональний різновид літературної мови, що використовується в офіційному спілкуванні (між установами, окремою особою та установою, між посадовими особами)” [V: 25, с. 414].

У науковій літературі немає одностайності щодо визначення форм функціонування офіційно-ділового стилю.

По-перше, стверджується, що будь-яке ситуативне усне спілкування становить окремий жанр розмовного стилю літературної мови, а не, зокрема, усні різновиди офіційно-ділового стилю [V: 48, с. 25]. Отже, останній має текстову писемну форму – форму документів, що підкреслено у визначенні в академічній “Стилістиці” 1973 р.: “Цей стиль властивий офіційним документам, що регламентують життя установ, організацій, громадян і суспільства взагалі: законам, указам, постановам, наказам, довідкам, діловому листуванню. Цим стилем пишуть також різного роду інструкції виробничого і технологічного призначення” [I: 121, с. 565].

По-друге, розрізняють писемне офіційно-ділове мовлення, що реалізується у різноманітних документах, та усний різновид офіційно-ділового мовлення, тобто публічні та приватні бесіди, розмови, виступи офіційних осіб [V: 36, с. 200]). На наявність двох форм офіційно-ділового стилю вказує й С. Єрмоленко, відносячи до усних жанрів ділові доповіді, виступи, що відзначаються строгістю форми, вживанням типових зворотів ділової мови [V: 25, с. 514].

У навчальній літературі також розрізняють усну й писемну форми офіційно-ділового стилю: “Хоча офіційно-діловий стиль прийнято називати книжним, писемним, бо основними його текстами є офіційні папери, що мають статус документів, проте він має і усну форму вияву (переговори на різних рівнях державної і громадської влади, офіційні зустрічі, ділові розмови, приймання громадян тощо)” [V: 29, с. 29].

Увага до усної форми реалізації офіційно-ділового стилю була зумовлена опрацюванням у 60-ті роки ХХ ст. усних форм літературної мови (З. Франко, Д. Баранник). Д. Баранник з-поміж усних монологічних форм розрізняє виробничо-службовий монолог, що звучить “на зборах виробничих колективів (промислових і сільськогосподарських), галузевих нарадах, на засіданнях в адміністративних та інших установах”; службовий різновид переконувального типу; дипломатичний (вітальні промови української мовою на зустрічах представників зарубіжних країн, проголошення тостів на офіційних урядових зустрічах і под.) [V: 5, с. 23–24; 6, с. 220–222].

Традиційно в українській лінгвостилістиці виділяють три різновиди офіційно-ділового стилю: адміністративно-канцелярський, дипломатичний та законодавчий [V: 38; I: 82, с. 258]. Їх називають жанровими різновидами офіційно-ділового мовлення, які репрезентують певні тематично-ситуаційні сфери [V: 36, с. 203], підстилями, що мають відповідні жанрові, тобто конкретні типи текстів ділових документів, різновиди [I: 82, с. 258]. Автори монографії “Мова і час” відзначили: “Офіційноділовий стиль сучасної української мови репрезентується жанром міжнародноправових документів, кодексами законів і документами діловодства [виділення наше. – С. Б.]” [V: 48, с. 13].

Функціями, комунікативним спрямуванням тих чи інших груп документів визначаються документальні, інформативно-ознайомлювальні, власне інформативні жанри офіційно-ділового стилю [V: 25.

с. 415].

Найбільше уваги в українській лінгвостилістиці було приділено вивченню адміністративно-канцелярського (А. Марахова, Р. Возна, І. Плотницька, І. Шаргай, Т. Лакович) та дипломатичного (О. Мацько, О. Пазинич, Н. Поліщук та ін.) підстилів ділового стилю української літературної мови окремих періодів ХХ століття. Останні роки привертає увагу дослідників законодавчий підстиль з погляду вираження категорії модальності (В. Рогожа).

За кожним із функціональних стилів літературної мови закріплений певний емоційно-експресивний відтінок, чи колорит, що залежить від сукупності виражальних засобів. Пор.: “Колорит офіційності, діловитості [виділення наше. – С. Б.] формується не так лексикою, як стабільною композицією тексту, який складається загалом із загальновживаної лексики, і тільки окремі лексеми є стилістемами офіційноділового стилю” [I: 82, с. 257].

З описом лексичних мовних засобів офіційно-ділового стилю пов’язані поняття ділова лексика (назви державних і громадських установ, посад, звань, різних форм управління, юридичні та канцелярські терміни) (М. Жовтобрюх, Б. Кулик, Л. Мацько та ін.), офіційно-діловий словник (С. Бибик), офіційно-діловий лексикон (Л. Мацько), канцелярсько-ділові слова (В. Ільєнко), суспільно-політична та адміністративноканцелярська термінологія (А. Марахова, Л. Мацько, А. Коваль), політична і юридична номенклатура (А. Марахова), ділова термінологія (М. Жовтобрюх), офіційно-ділова термінологія (М. Пилинський).

У стилістичних дослідженнях відзначається й така ознака офіційноділового стилю, як функціонування усталених словосполучень, які термінологічно позначені по-різному: ™ кліше (А. Коваль, Н. Сологуб “канцелярські вислови-кліше”, “канцелярські шаблони” – А. Марахова; “усталені трафаретні звороти та формулювання”, “канцелярські звороти” – М. Жовтобрюх; “стійкі сполучення слів” – Л. Коваленко, Д. Горбачук; “мовна формула”, “словесна формула”, “стійкі словосполучення” – Л. Мацько; “готова словесна формула” – М. Пилинський; “стандартизоване словосполучення” – Р. Возна); ™ стереотип (А. Коваль, Н. Сологуб); ™ штамп (А. Коваль, Н. Сологуб; “канцелярський штамп” – Д. Баранник; “стандартні синтаксичні моделі-штампи” – А. Марахова). Як синонімічне до поняття “штамп” щодо офіційно-ділової практики, для якої трафаретність є закономірною ознакою, А. Коваль пропонувала вживати термін універсальні слова: “Водночас офіційне спілкування потребує так званих універсальних слів, які вживаються в дуже невизначених, загальних значеннях і виконують роль замінників слів із точним значенням” [V: 31, с. 56].

Ключовим поняттям стилістики офіційно-ділової комунікації є стандартизація, тобто формально-змістова однотипність документів, яку забезпечують лексичні, морфологічні засоби (А. Марахова [V: 37], Р. Возна [V: 15]).

У дослідженнях неодноразово наголошується на важливості такого параметра офіційно-ділової мови, як модальність, оскільки волюнтативна функція цього стилю виявляється послідовно й виразно (М. Пилинський [I: 99, с. 49], В. Перебийніс [V: 70], А. Марахова [V: 37], В. Рогожа [V: 63]).

Варто наголосити, що в контексті історії офіційно-ділового стилю, як правило, вживають поняття ділова мова, діловий стиль, стиль ділових документів. Серед жанрових різновидів увагу дослідників привертали такі пам’ятки, як грамоти (М. Пещак), заповіт, прохання, універсали (Л. Ажнюк [V: 1]).

Ділове листування виокремлюють у межах епістолярного стилю, звертаючи увагу на усталені формули – початкові і прикінцеві вислови, форми офіційного звертання, характерні для ділових листів.

Зауважимо, що офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови у його жанровому різноманітті й формах вияву є одним із найменш досліджених як в історичному, так і в синхронному планах.

Офіційно-діловий стиль є одним із небагатьох функціональних різновидів сучасної літературної мови, що постає як об’єкт лінгводидактики.

Існує два типи посібників – довідкові та навчальні.

Перші спроби українізувати сферу ділового спілкування у другій половині ХХ ст. пов’язані з часами “хрущовської відлиги” (60-ті рр.). У 1965 році вийшла книжка Є. Чак “Складні випадки українського слововживання”, що мала суттєве значення для вироблення й популяризації норм української літературної мови, зокрема й у діловому спілкуванні. Суттєве значення мало уточнення слововживання заступник і замісник, об’ява – оголошення, винятково – виключно, адресат – адресант тощо.

Уперше більш повно, деталізовано, ніж в академічному виданні “Сучасна українська мова. Стилістика” [I: 121], розглядаються ознаки ділового стилю в довіднику А. Коваль “Культура ділового мовлення” [V: 30].

Тут пропонується позначати галузь, що займається вивченням особливостей складання, стандартизації документів, терміном діловодство (як заперечення діловедення, справоведення, ділопроізводство). У довіднику вперше деталізовано форми і жанри ділової мови, залучено до аналізу лексичний, граматичний, ілюстративний матеріал, що засвідчує наявність труднощів при укладанні документів та в усному діловому спілкуванні, тобто культуромовних проблем для тих, хто опановує діловий стиль. З іншого боку, це сприяє популяризації викладу основних рис, норм ділової книжно-писемної та розмовно-літературної мови.

Видання серії довідників активізується у 90-х роках ХХ ст. після проголошення незалежності України та визначення статусу української мови як державної. Першою у цей період була книжка М. Молдованова та Г. Сидорової “Сучасний діловий документ. Зразки найважливіших документів українською мовою” [V: 49]. У 1997 р. з’явився “Універсальний довідник-практикум з ділових паперів”, який уклали С. Бибик, І. Михно, Л. Пустовіт, Г. Сюта. Він поєднував у собі ознаки довідника з культури мови (до кожної групи документів наведено перекладні словнички “Типові мовні звороти”, що засвідчують стандартизацію та клішованість ділової мови; запропоновано численні варіанти різножанрових службових листів внутрішньодержавного та міжнародного типу, які супроводжують також словнички ситуативних варіантів висловлювань, синонімічні ряди із значенням “відмова”, “згода”, “вибачення”, “прохання” тощо) та довідника з діловодства.

Актуальним для навчання книжної ділової мови стало й видання довідника “Мистецтво ділового листування” [V: 85], автором якого є С. Шевчук.

З кінця 80-х років активно розвиваються всі жанри офіційно-ділового стилю. Запровадження державної української мови як мови навчання в освітніх закладах, у виробництві, документуванні викликало потребу в навчальному курсі “Українська ділова мова”. Знову ж таки, першою на цю потребу відгукнулася А. Коваль. У навчальному посібнику “Ділове спілкування” [V: 29] вона уточнює різновиди усної ділової мови: усне ділове приватне спілкування із жанрами засідання, прийом відвідувачів, телефонна розмова, анонімне спілкування та усне публічне мовлення.

Уперше авторка виносить у кінець книжки перекладний словничок “Українські відповідники деяких російських словосполучень, які можуть викликати труднощі при перекладі”. Така модель посібника далі вплинула на створення різноманітних додатків у підручниках з курсу “Українська ділова мова” (напр., “Зверніть увагу”, Паламар; “Словник ділової мови”, Потелло; “Російсько-український словник ділового мовлення”, Шевчук, “Словник ділової людини” та “Тлумачний словник”, Глущик тощо).

Першим навчальним посібником з курсу “ділова мова”, призначеним для студентів, була книжка Л. Паламар та Г. Кравець “Мова ділових паперів” (К., 1993). Автори запропонували поєднання повторення й систематизації теоретичних знань з української мови, правил орфографії, пунктуації, що відбувається із залученням “взірців документів”, навчання основним вимогам справочинства.

За цим же принципом побудовано навчальні посібники, підручники Н. Потелло “Українська мова і ділове мовлення” (К., 1996), С. Глущик, О. Дияк, С. Шевчук “Сучасні ділові папери” (К., 1998), С. Шевчук “Українське ділове мовлення” (К., 2002) та багато інших, де питання навчання діловому стилю спілкування знаходиться у площині риторики та культури спілкування (розрізнення синонімів, паронімів, навчання правильному граматичному оформленню книжних словосполучень, речень, ознайомлення зі стандартами діловодства).

С. П. Бибик