Публіцистичний стиль

Вивчення стилістики української мови розпочинається з мовних дискусій на сторінках періодичних видань кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Першу спробу осмислення процесу становлення української публіцистики зробив О. Маковей у статті “П’ятьдесятьлітній ювілей руської публіцистики”, де дає загальну оцінку публіцистичної мови: “П’ятьдесять літ борби про мову! П’ятьдесять літ борби про правопись! Кільки праці і сил змарновано у нас на сю справу, котру вже Шашкевич поставив 1837 року в Галичині так ясно… Перші 50 літ нашої публіцистики можна сміло назвати літами пошесті на народну мову” [III: 193, с. 190].

Мовознавці намагаються визначити і шлях розвитку української літературної мови, і основу, на яку вона має опиратися. Газета “Діло” в 1900 р. (№124–140) за підписом Н. публікує серію статей під заголовком “В справі народного язика”. Автор вважає, що основою літературної мови є жива розмовна мова. Він порушує також питання чистоти української мови і заперечує правомірність вживання в ній окремих невиправданих штучних слів і слів іншомовного походження.

На ці статті в журналі “Літературно-науковий вісник” відгукнувся А. Кримський, який підтримав більшість міркувань автора, але не погодився з твердженням про усунення іншомовних слів, які вже закріпилися в українській мові, тому що тут “нашої філологічної заборони ніхто не схоче слухати” [III: 180, с. 44]. Те саме говорив дослідник і про слова, утворені за законами мови, напр.: народний, внутрішній, зовнішній і т. ін.

адже “не варто сперечатися про те, звідки взяли, а треба тільки зазначити, що сього слова тримаються скрізь на цілій Україні” [III: 180, с. 45]. Такі твердження стосуються усіх стилів мови.

У “Громадській думці” говориться про недоцільність вживання “крутих слів, таких, що трудно їх зрозуміти і розібрати до ладу” [III: 181, с. 2], на що редакція відповідає, що без них обійтися не можна, оскільки вони зумовлені життям, сьогоденням. Про це пишуть й інші газети: “українська мова не тільки та, що чуємо від простого селянина, далеко й не вся вона у нашого славного Тараса або Квітки – у їх творах чудова мова, але ж це невелика частина надзвичайно багатої української мови” (М. Д.

Про незрозумілу українську мову // Рідний край. – 1905. – №1. – С. 8).

М. Левицький зазначає, що в українській літературній мові вже склалися загальні норми і їх повинен дотримуватися кожен публіцист (Левицький М. Дещо до справи про вкраїнську письменницьку мову // Літературно-науковий вісник. – 1909. – № 8. – С. 240). Він вважає, що негативно впливає на мову публіцистики також вживання слів у неправильному значенні, напр.: “Трохи вона й міста візьме у посудині” (замість місця), неправильна будова речення тощо. М. Левицький закликає до того, що актуальним залишається і сьогодні, – “до об’єднання письменницької мови, щоб вона була одна для цілої Вкраїни і по сей, і по той бік Дніпра, і по сей, і по той бік кордону” (Левицький М.

Дещо до справи про вкраїнську письменницьку мову // Літературнонауковий вісник. – 1909. – № 8. – С. 251).

Проти засмічення мови періодики полонізмами й германізмами виступає Л. Мартович [III: 208, с. 2].

І. Нечуй-Левицький твердить, що в публіцистичному стилі треба зберігати ті норми, які склалися на Наддніпрянщині, адже “галицька наукова й часописна мова, кажучи загалом, дуже нашкодила нашому письменству, а найбільше – сьогочасному часописному українському письменству. Через її вплив ця часописна мова вийшла напхана польськими й галицькими провінціалізмами й стародавніми словами ще й подекуди з чудною семантикою”[III: 221, с. 39]. Письменник наголошував на тому, що мова публіцистики не повинна відриватися від живої основи української мови. Серед великої кількості пропонованих ним слів було багато таких, які засвоїлися в українській літературній мові, наприклад: вчинок, надбання, прикмета, заохочувати, хист, нехтувати, житло.

Питання розвитку публіцистичного стилю особливо актуальними стають у кінці 20-х – на поч. 30-х рр. ХХ ст. У різноманітних газетах і журналах запроваджується рубрика “Проблема газетної мови”.

М. Сулима подає рекомендації до слововживання і відстоює думку про необхідність залучення слів, утворених питомими засобами словотвору (господарський, а не господарчий, виховник, а не вихователь, підготовний, а не підготовчий), вважає неправомірним вживання дієприкметників на -чий, -ший [III: 297, с. 23–26]. Його підтримує і М. Гладкий, який стверджує, що “… літературної, або інакше культурної мови зафіксованої в письменстві, підпертої практикою повсякденного життя, зв’язаної органично з усією складною соціальною машиною, з усіма верствами нашого суспільства, ми ще на маємо” [III: 57, с. 26–30].

Автор подає перші дослідження різних рівнів газетно-публіцистичного стилю – лексичного, морфологічного, синтаксичного. Порушуються питання унормування слів, утворених за допомогою українських формантів. Правильними словоформами, на думку М. Гладкого, є доставник, а не поставщик, приймальний, а не прийомочний та ін. Те, що не вдалося зберегти тоді – повертаємо сьогодні. Важливим питанням для лексики публіцистики є збагачення її синонімами і емоційно забарвленими елементами [III: 66, с. 39–44].

Велике значення для мови преси, за словами дослідника, “має влучне використання фразеологізмів, які є важливим штрихом, архітектурною деталлю”, що “прикрашають і разом завершують будівельний твір”. Їх основою має стати “природний ґрунт нашої народної мови”, але сповнений новизни пошуків, трансформацій. “На основі національної фразеології можна творити нову фразеологію, даючи нове забарвлення теперішньої доби, надаючи духу сучасності”, – твердить М. Гладкий [III: 66, с. 39].

Особливу вагу для мови публіцистики має синтаксис, тобто правильна побудова словосполучень, речень, а, отже, і всього тексту.

М. Гладкий застерігає: “Слово живе в реченні, цеб-то тільки в тіснім зв’язку з иншими словами воно має повне своє значення; тільки в живому сполученні з иншими елементами речення воно перестає бути вирваною з одної суспільної будівлі цеглиною й стає фрагментом витонченої й складної людської думки” [III: 61, с. 59]. Тут ставляться також питання мовної культури, правильного слововживання, пор. правильно говорити: дякувати вам (а не дякувати вас), на прохання (а не за проханням), близько 25 тисяч (а не до 25 тисяч), за керівництвом (а не під керівництвом).

Виступають мовознавці цього часу і проти пасивних конструкцій, які не властиві українській мові. Це саме стосується особливо помітних тенденцій поч. ХХ ст. – трансформацій особових дієслівних форм, зворотів з дієприслівниками та інфінітивами у віддієслівні іменники (пор.

поширення підприємницької діяльності і поширювати підприємницьку діяльність), адже це вносить елемент книжності, що неприпустиме для публіцистичного стилю [III: 61, с. 59–63].

Наголошують дослідники і на важливості емоційного викладу матеріалу, повторів, функціонування розмовних конструкцій. Це ті характерні особливості, які виступають на перший план і при аналізі сучасного стилю засобів масової інформації.

Важливим моментом для лінгвістів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

стають питання унормування мови публіцистичного стилю, вироблення певних стандартів. Це залишається актуальним і на сьогодні. Адже саме в публіцистичних творах найбільше простежуються мовні норми 20-х, 30-х, 40-х, 50-х рр. і сучасні нам.

Отже, уже з кінця ХІХ ст. формується той напрямок лінгвостилістичних досліджень, у якому працює сучасна наука. Незамінними залишаються критерії оцінки стилю засобів масової інформації – поповнюваність суспільно-політичною лексикою і словесно-художніми засобами, стислість викладу, розповідний виклад теми, що вимагає вживання інфінітивів, повторення однотипних структур речення тощо.

Започатковані на межі століть теоретичні засади вивчення публіцистичного стилю знаходить своє продовження в 50–60-ті рр. ХХ ст. Як елемент стилістичної системи української мови публіцистичний стиль розглянуто в “Курсі історії української літературної мови” (Т. І. – К., 1958), де він має назву суспільно-публіцистичний, та в праці І. Чередниченка “Нариси загальної стилістики сучасної української мови” (К., 1962). Один з розділів дослідження має назву “Стилістика масової радянської преси та агітаційно-масової публіцистики”. Як функціональний різновид української мови публіцистичний стиль розглядає “Сучасна українська літературна мова. Стилістика” за ред. І. Білодіда (К., 1973), і визначає його основні характеристики на різних рівнях мовної системи.

У 60-х рр. вивчення мови преси розвивалося в кількох напрямках.

Перший із них нормативно-стилістичний – представлений значною кількістю праць С. Єрмоленко, А. Коваль, М. Пилинського, К. Ленець, О. Пономаріва, В. Русанівського, О. Сербенської, Н. Сологуб та ін.

Зокрема, О. Сербенська, вивчаючи мову преси кінця ХХ ст., робить спробу системного опису і різнопланового аналізу (лінгвістичного, соціологічного, психологічного) явищ мови преси як певного естетичного стереотипу, що залежить від дії соціальних чинників. Другий напрямок у вивченні мови преси – функціонально-стилістичний, який ефективно розвивається в Україні з 70-х рр. ХХ ст. Це дослідження М. Пилинського, Г. Колесник, А. Мамалиги, Г. Сагач, Л. Шевченко та ін., що відображають тенденції формування внутрішньостильових форм, з’ясовують лінгвістичну природу жанрової форми, пошуки естетичних критеріїв газетної мови. Дослідженню мови ЗМІ присвячено монографії “Мова сучасної масово-політичної інформації” (К., 1979) та “Особливості мови і стилю засобів масової інформації” (К., 1983). Тут розглянуто поняття розмовної лексики, словотвірний потенціал, жанрову специфіку публіцистичного стилю, простежено його взаємодію з іншими функціональними стилями літературної мови.

Важливий напрямок у дослідженні мови української преси започаткував у 60–70 рр. М. Жовтобрюх. Він уперше визначає роль періодики на прикладі окремих часових зв’язків в історії української літературної мови, в становленні її сучасних орфографічних, фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних норм, у формуванні й розвитку української спеціальної термінології, а також у стилістичному збагаченні сучасної української літературної мови [III: 107; 108]. Лексико-семантичні зміни в мові преси стають об’єктом дослідження О. Тараненка, В. Коломієць, А. Москаленко, І. Шашкіна, Д. Баранника та ін. Власне такі орієнтації характерні і для українського мовознавства 80-х рр. – публікації К. Ленець, Л. Паламарчука, А. Коваль, О. Пінчука, О. Пономаріва, А. Мамалиги, Л. Шевченко, О. Пазяк, М. Каранської, М. Яцимірської.

Особливого зацікавлення проблеми публіцистичного стилю, зокрема динаміка лексико-семантичної системи, набувають у 90-ті роки ХХ ст.

Так, процеси неологізації словника української мови стали предметом студій В. Русанівського, Д. Баранника, О. Муромцевої, О. Сербенської, Л. Мацько, О. Семенюка, М. Кочергана, Б. Ажнюка, П. Чучки, К. Ленець, В. Явір і Л. Шпачук, М. Лабащук та І. Данилків, І. Сокола, А. Григораш, Г. Мінчак та ін.; а також кандидатського дисертаційного дослідження Д. Мазурик. Динамічний розвиток лексики, зокрема відродження й активізація, а також пасивізація певних її ярусів простежується в розділах дисертацій і статтях Л. Струганець, Л. Мацько, М. Дудика та ін.

Актуалізацію й динаміку української субстандартної лексики досліджують Л. Ставицька, Н. Шовгун, С. Пиркало, Б. Коваленко та ін.

Адаптації іншомовних слів в українській мові присвячено роботи І. Каминіна, Л. Кислюк, Н. Попової, І. Кулинич, О. Тодор, В. Лєснової і О. Йолкіної, В. Семиряк та ін. Питанням унормування неологізмів присвячено статті С. Єрмоленко і Н. Дзюбишиної-Мельник та кандидатську дисертацію та ряд публікацій Т. Коць. Дериваційні особливості неологізмів кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. розглянуто в кандидатській дисертації та статтях Г. Віняр, а також К. Ленець, О. Семенюка, Т. Коць; семантичні зрушення в лексиці, зокрема і в мові преси, – у дисертаційному дослідженні І. Самойлової, а також у статтях К. Ленець, О. Семенюка, Л. Струганець, В. Жайворонка, Т. Бевз та ін.

Комунікативно-стильові параметри вторинної номінації в газетножурнальній публіцистиці 80–90-х рр. ХХ ст. висвітлено в кандидатській дисертації О. Шаповал. Конотативну семантику ідеологічно забарвлених номінативних одиниць у мові преси 90-х рр. ХХ ст. розглядає в кандидатській дисертації та статтях Г. Мінчак. Досить ґрунтовно проаналізовано тематичні групи та підгрупи нових дієслів соціальноекономічної сфери, їх дериваційні особливості, динамічні процеси в семантичній структурі цих слів на матеріалі мови ЗМІ кінця ХХ ст. у кандидатській дисертації та публікаціях М. Навальної. Проблемам колоквіалізації присвячено кандидатську дисертацію та публікації Б. Коваленка, статті О. Тараненка.

Основними характеристиками мови публіцистичного стилю дослідники називають: стислість викладу і водночас інформативне його навантаження, вживання зрозумілих слів та висловів, використання суспільнополітичної термінології, помітна наявність мовних кліше, штампів, переосмислення лексики та інших сталих трансформацій фразеологізмів.

Вивчено безмір інформації, створено поняттєву основу стилю, визначено його функціональні характеристики. Публіцистичний стиль є повноцінним складником літературної мови.

Т. А. Коць