Розмовний стиль

В історіографії дослідження української розмовної літературної мови можна виділити три етапи.

Перший пов’язаний із періодом початку 10–30-х рр. ХХ ст., коли на сторінках тодішніх граматик (А. Кримський, І. Нечуй-Левицький, О. Синявський, П. Горецький, М. Наконечний), в окремих статтях (А. Діброва, В. Самійленко) висловлюються поради щодо орфоепічного внормування української усної літературної мови, розпочинається вивчення усної мови вчителів, робітників, міського населення переважно в аспекті її лексикофразеологічного, орфоепічного вияву.

Другий етап – 60–80-ті рр. ХХ ст. – час широкого й всебічного наукового вивчення української усної літературної мови, вироблення науковопоняттєвого терміноапарату для опису цього особливого функціонального різновиду літературної мови (І. Білодід, П. Горецький, С. Дудик, М. Жовтобрюх, М. Пилинський, Г. Їжакевич, З. Франко, М. Колесник, Д. Баранник, Л. Коробчинська та багато інших).

Третій етап – 90-ті рр. ХХ ст., коли набувають активності дослідження периферійних лексичних норм розмовної літературної та загальнонаціональної мови, взаємодія соціальних і територіальних діалектів з літературною писемною мовою (арго, ареалізми, просторіччя, сленг, жаргон, суржик) (Р. Бесага, С. Бибик, Л. Ставицька, В. Товстенко, Н. Шовгун та ін.).

Протягом минулого століття змінювалася система функціональних стилів, і це було відображенням динаміки як історії літературної мови, так і теорії комунікації. Процес вичленування сфер спілкування супроводжувався й їх термінологічним означенням.

Терміносистема стилістики як науки про функціональні різновиди національної мови почала складатися в 30–40-х роках ХХ ст. Але ж сам процес вироблення стандартів літературної мови, свідома мовопрактика письменників та культурних діячів ХІХ ст. щодо орієнтації на художньоестетичні норми української національної мови не могли не сприяти пошукові позначень лінгвістичних явищ, об’єктів. Одним із таких понять було “розмовна мова”: народна мова, жива народна мова, народнорозмовна мова, народна розмовна мова, живомовна основа, жива народнорозмовна мова, розмовна народна українська мова. Наприклад, В. Деркач відзначив, що “Михайло Драгоманов часто вживає номен жива мова (живий язик) та його модифікації жива українська мова, жива чоловіча мова, якими позначає народну розмовну мову певної нації” (Деркач В. В. Філологічна термінологія М. П. Драгоманова в системі української наукової термінології кінця XIX – початку ХХ ст.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1999. – С. 12). Борис Грінченко чіткіше виділяє функціональні типи української мови, серед яких є розмовна мова.

В українській лінгвостилістиці виокремлення розмовної мови як окремого стилю пов’язане з працею І. Чередниченка “Нариси з загальної стилістики сучасної української мови” 1962 року, де “мова живого усного загальнонаціонального спілкування” означена як стильовий різновид, що “задовольняє поточні життєво-необхідні потреби членів суспільства в різноманітних стосунках особистого і суспільного життя і діяльності” [I: 133, с. 42].

Коли в 60-х роках поглиблюється вивчення жанрів розмовного стилю, взаємодія усних і писемних форм мови, виділяють розмовнопобутовий різновид мови (М. Жовтобрюх, Б. Кулик). Назва цього поняття уточнюється як розмовна мова, що стає рівнозначною до “розмовний стиль мови”, “розмовний різновид мови”, “розмовна літературна мова” [VI: 75, с. 21]. Як справедливо зазначають автори монографії “Мова і час” (1977 р.), “друга половина назви – “побутовий” не є, зрештою, цілком точною. Адже розмова, яку веде людина, поступаючи на роботу, значно відрізняється, скажімо, і від розповіді в сімейному колі про свою роботу, зокрема й наукову, і від розмови з приятелями про останні політичні новини” [I: 86, с. 45].

В українській лінгвостилістиці розрізняють розмовну мову в її усній та писемній формах, що позначають як “усна розмовна літературна мова”, “усна форма розмовної літературної мови” або “розмовний стиль усної літературної мови”, і відповідно “писемна розмовна літературна мова”, “писемна форма розмовної літературної мови” або “розмовний стиль писемної літературної мови”. Отже, усна розмовна мова – безпосередня звукова мова з властивою їй ритміко-інтонаційною організацією та супроводжуваними мімікою і жестами. Писемна розмовна мова – графічна фіксація живої мови в художній літературі (частково у публіцистиці) у діалогічній чи монологічній розповідній формах з відтворенням ритмомелодики та кінетичних засобів спілкування.

У зв’язку з розрізненням “усне – писемне” виникає синонімічний термін усно-розмовний стиль для позначення діалогічної у своїй основі розмовної усної мови, що протиставлена усно-публічному монологічному мовленню. За Д. Баранником цей стиль має низку функціональних (обслуговує безпосереднє взаємне спілкування людей у найрізноманітніших сферах їх повсякденної діяльності, особистого життя і побуту), ситуативних і психологічних та власне лінгвістичних особливостей [I: 121, с. 539–540].

Усний розмовний літературний стиль має орієнтовну систему жанрових різновидів. Так, Д. Баранник серед функціональних видозмін (за критеріями модальної та власне лінгвістичної структури) монологічної форми усно-розмовного стилю виділив: 1) переконувальну, що співвідноситься з публіцистичною, дискусійно-діловою, судовою мовою; 2) пізнавальну, співвідносну з навчально-науковим стильовим різновидом; 3) повідомну, що співвідноситься з розповідною і коментарною мовою. Діалогічну усну мову дослідник репрезентує як власне розмовну функціональну видозміну з різновидами побутовим і службовим [I: 121, с. 540–541].

У всякому разі будь-яке ситуативне невимушене безпосереднє усне спілкування кваліфікують як окремий жанр розмовного стилю літературної мови, “а не усні різновиди офіційно-ділового, наукового (науковопопулярного) чи публіцистичного стилів” [I: 86, с. 45].

Із процесом художньо-естетичної трансформації усної розмовної мови в діалогічній та монологічній формах пов’язаний зміст поняття писемна розмовна мова. Вперше про цей факт в українській лінгвостилістиці зазначає І. Чередниченко: “Жива розмовна мова є джерелом, з якого користується в творчому розвитку і література. Це й надає характерних ознак розмовному стилю – особливому жанру художньої прози…” [I: 133, с. 45]. Далі уточнюється – “розмовно-розповідному стилю”, що як різновид монологічної мови репрезентований у художній літературі, мові неофіційного листування, вільних щоденникових записів тощо. Елементи діалогічно-розмовної мови використовуються для побудови драматичних діалогів, прямої мови в текстах художньої прози.

Ці постулати знайшли одночасно докладне висвітлення у монографії Д. Баранника та Г. Гая “Драматичний діалог. Питання мовної композиції” (1961 р.), в академічній стилістиці (1973 р.). Отже, узагальнює С. Єрмоленко, розмовна мова – це окремий стиль літературної мови та стилістичний прийом відтворення живомовних структур у художніх текстах [VI: 82, с. 522].

Розмовна мова як стилістичний прийом в художній літературі висвітлюється в поняттях діалог драматичний, діалог усно-розмовний; оповідь, усна розповідь, усний розповідний монолог, функціональні групи розповідання (словесні формули композиційного призначення, засоби внутрішньої стилістичної структури живої розповіді) [VI: 2; 4; 6; 73; 236].

У науковій літературі жанрові різновиди розмовної мови розрізняють ще за експресивними ознаками і виділяють в обох її формах спокійноврівноважений (загалом нейтральний), ласкаво-інтимний, іронічний, сатиричний, гумористичний, емоційно-піднесений, офіційний колорити та ін. Виокремлюють також соціально-професійний та територіальний колорити усної мови [I: 121, с. 545].

Кваліфікація форм та колоритів розмовного стилю української літературної мови як власне розмовних пов’язана з поняттям розмовність, або усномовність, під якими розуміють фонетико-орфоепічні та словесно-граматичні показники розмовної мови в стилях писемної мови [VI: 76; 77; 81; 83; 84; 160; 161]. Такі мовні елементи виділяють на всіх мовних рівнях – фонетичному, морфологічному, словотворчому, лексичному, синтаксичному – на тлі інших стилістично маркованих або недиференційованих елементів. Вони є “функціонально-розмовними або потенційно-розмовними” [VI: 160], залишаючись нейтральними в роз- мовній мові. Але найбільш виразно виявляють себе лексичні і синтаксичні показники розмовності. Саме тому в лінгвістиці виокремлюють шар розмовної (розмовно-просторічної) лексики та розмовні (уснорозмовні) синтаксичні конструкції, що об’єднують поняття розмовні або усно-розмовні виражальні засоби. Ефект розмовності може створити й нейтральне слово-побутовизм, і книжний, мовний елемент, коли він контрастує зі стилістичним оточенням фрази, мікротексту. В україністиці (лексикології, стилістиці, соціолінгвістиці) виробився ряд термінопозначень для опису (а) джерел формування розмовної лексики літературної мови (б) та її стилістичних функцій.

Отже, терміни лексика розмовної мови, розмовна лексика позначають групу слів, що входить до складу літературної мови, не порушуючи її норм [VI: 115, с. 4]. Ці мовні елементи, з погляду Л. Коробчинської, утворюють три підгрупи: “1) власне розмовна лексика, 2) так зване просторіччя, 3) грубе просторіччя, або вульгаризми. У розмовній мові побутує також лексика, вживання якої обмежене територіально (діалектизми) або соціальні (жаргонізми та арготизми)” [VI: 115, с. 4].

Дискутоване питання про входження діалектизмів (соціальних і територіальних) до розмовної лексики (в академічній стилістиці 1973 р.

це дві групи функціонально-стилістичних шарів у словниковому складі української літературної мови – діалектизми та розмовно-просторічна лексика) розв’язується в напрямку обґрунтування передумов їх олітературнення в художньо-белетристичних текстах [VI: 81; 92; 138; 160; 170; 219 та ін.].

Віднесення до шару власне розмовної лексики стилістично нейтральної та емоційно-експресивної оцінної вимагало уточнення типу груп слів з аксіосемантикою: а) слова, які в самому своєму лексичному значенні мають позитивне чи негативне емоційне забарвлення; б) лексика з формальними граматичними показниками емоційності; в) слова, що виражають емоції жарту, пестливості, зневаги, презирства, іронії, вульгарності, лайливості, фамільярності, з відповідними ремарками у словниках [VI: 45; 101; 115; 129; 130; 160]. При цьому застерігалося, що “вагання щодо визначення “розмовності” того чи іншого слова (у лексикографічній практиці. – С. Б.) пояснюється мінливістю лексичної норми, недостатністю обстеженого матеріалу, схилянням перед окремими авторитетними джерелами і недостатньою гнучкістю, певним схематизмом системи стилістичних ремарок” [I: 86, с. 51].

М. Пилинський зауважує про три настанови, пов’язані з якісними змінами розмовної лексики при входженні її до літературної мови: 1) контрастування з усталеними нормами сучасних писемних та книжних стилів; 2) стилістична трансформація її функцій порівняно з розмовнопобутовим стилем (посилення її експресивності, зміна емоційного забарвлення і т. ін.); 3) стильова адаптація розмовної лексики, що нормується цілеспрямованим творчим актом [VI: 160. с. 39–40].

В українській стилістиці багато уваги приділялося вивченню процесів засвоєння розмовної лексики та її стильової і стилістичної адаптації: а) у побутовому жанрі розмовного стилю (А. Бурячок, А. Лагутіна, Ф. Непийвода, Н. Москаленко, Н. Шило, Т. Паляруш, В. Горпинич та ін.); б) у службових жанрах розмовного стилю (І. Факета, О. Скорик, Г. Пелих); в) у писемних текстах художнього та публіцистичного стилів літературної мови (П. Плющ, Я. Януш, С. Єрмоленко, В. Русанівський, Г. Колесник, Л. Шевченко, С. Бибик та ін.).

У 60–70-х роках ХХ ст. вперше у працях Д. Баранника та С. Дудика в теоретичному плані було поставлено питання про синтаксичну структуру речення як диференційну ознаку функціональних стилів усної літературної мови, зокрема розмовного. Крім названих авторів, вивченню синтаксичної структури розмовного стилю української усної літературної мови присвятили статті В. Лобода, В. Жайворонок, О. Бондаревська, Л. Недбайло, М. Плющ. Актуалізована в роботах О. Дем’яненка, Л. Кадомцевої, Н. Сологуб проблема створення розмовності в книжних писемних стилях української мови, зокрема в науковому та публіцистичному. В аспекті стилістичного синтаксису вивчала протиставлення книжних і розмовних реченнєвих структур С. Єрмоленко [I: 40].

Дослідження фонетичних процесів в усній літературній мові спрямовувалося передусім на тенденції в розвитку сучасної української орфоепії, наголошування слів, частотності фонем в українській усній літературній мові, процеси нівеляції фонетичних діалектизмів під впливом літературних орфоепічних норм [VI: 48; 95; 211–213].

Отже, розмовний стиль є категорією культури мови, “що безпосередньо пов’язана з тенденціями розвитку літературної мови, виробленням і змінністю її норм в усній мовній практиці” [VI: 84, с. 522]; мірою використання розмовних засобів у загальновживаній літературній мові [VI: 29; 90].

Українська лінгвостилістика, викристалізовуючи свій предмет і термінологічний апарат у рамках історії літературної мови, “забрала” в історичну стилістику поняття народнорозмовність, народно-розмовна традиція, народнорозмовна мова, співвідносні з наддіалектною основою формування національної мови. Ці поняття застосовують для позначення некодифікованих (нормативних для розмовної загальновживаної мови, периферійно-нормативні, ненормативні) компоненти мови, що визначають саморозвиток національної літературної мови в усних та писемних формах, у розмовних та книжних функціональних різновидах [VI: 20–27; 29; 81; 139; 144].

Процес олітературнення діалектних та напівдіалектних, розмовнопобутових елементів із естетичною настановою в художньому стилі становить художньо-стилістичний зміст поняття народнорозмовність (Г. Левченко, В. Передрієнко, І. Матвіяс, В. Русанівський, З. Франко, С. Єрмоленко, І. Грицютенко, Я. Януш, Н. Сологуб, С. Бибик).

Для розуміння статусу розмовної літературної мови, її місця у функціональній стратифікації загальнонаціональної мови важливим є усвідомлення поняття народнорозмовної мови, що ототожнюється з широким комплексом нелітературних структурно-функціональних явищ української мови: просторіччя (Г. Левченко, Л. Коробчинська, А. Лагутіна, О. Тараненко, Р. Бесага, В. Товстенко), арго (Й. Дзендзелівський, В. Винник, Л. Ставицька), жаргон (Л. Ставицька, Н. Дзюбишина-Мельник), суржик (І. Чередниченко, І. Білодід, Г. Їжакевич, К. Ленець, В. Труб, О. Руда, Л. Ставицька), сленг (Б. Ларін, Н. Шовгун, Л. Ставицька).

С. П. Бибик