Сакральний стиль

Про повноцінний розвиток мови свідчить насамперед її реалізація і функціонування в усіх сферах людського буття. Оскільки духовність народу найбільше пов’язана з його релігійним життям і є суттю нації, то мова тут має широке поле діяльності. Українська мова впродовж свого історичного розвитку не мала можливості реалізуватися повною мірою в церковно-релігійному житті, що зумовлено, насамперед, екстралінгвальними чинниками, вилученням стилю з контексту української літературної мови в Україні від середини 30-х рр. ХХ ст. – на Сході та від середини 40-х рр. – на Заході.

В історії вивчення сакрального стилю української мови можна умовно виділити два періоди – обидва на зламі століть: 1) 60-ті рр.

ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст; 2) друга половина ХХ ст. – поч. ХХІ ст. І перший, і другий етапи дещо співмірні у своїй орієнтації. Сьогодні ми часто повертаємося до тих засад, які виробилися більше ста років тому, тобто починаємо все з початку. Так відбувається тому, що впродовж багатьох десятиліть за умов, як зазначає В. Німчук, “коли релігія розглядалася як реакційний пережиток, з яким нещадно боролися, коли діяльність дозволених конфесій усіляко обмежувалася, коли Українська автокефальна православна та Українська греко-католицька церкви були заборонені, а на участь у релігійних відправах власть імущі дивилися з підозрою, – українська мова в конфесійному вжитку не ставала об’єктом наукових досліджень” [VII: 113, №11/12, с. 28].

Вже з середини ХІІ – кінця ХІІІ ст. в Київській Русі функціонував український різновид східнослов’янської редакції старослов’янської мови, яку з ХІІІ ст. почали називати церковнослов’янською мовою.

Упродовж багатьох років за нею закріпився статус апостольської (профетичної, посланницької, пророчої) мови. Церковнослов’янська мова є сакральною, культовою, тобто богослужбовою. Притаманні їй риси – архаїчність, стандартність (консервативність), урочистість – у всі часи зберігають особливе ставлення до неї. Проте історичний розвиток української літературної мови теж засвідчує можливість і навіть необхідність проникнення її у всі сфери життя народу.

Незважаючи на мовну політику Синоду та Київської митрополії, яка збіглася з русифікаторською політикою царизму, уже в 60-х рр. ХІХ ст.

з’являються перші намагання ввести українську мову в релігійну сферу.

Священик І. Бабченко писав, що його проповіді мали успіх тому, що він їх виголошував селянам “на общепонятномъ языкh малоросийскомъ”, адже для них це “родной, близокъ къ сердцу языкъ” [VII: 6, с.5].

На Західній Україні відбувається ціла дискусія на сторінках періодичних видань (“Рускій Сіон”, “Прапор”, “Нива”, “Душпастир”, “Церковний Восток”, “Богословія”). У “Рускому Сіоні” за 1876, 1879 рр.

з’являються анонімні замітки “В ділі нашої словесности” і “Замітки о рускім язиці”, які спонукають церковну громадськість увести українську мову в конфесійні відправи. Постає питання про вироблення власне української церковної термінології, тобто з’являються перші мовознавчі доробки про лексичний рівень сакрального стилю української мови, які започатковують найбільш оформлену й виразно окреслену тенденцію всього ХХ ст. – орієнтацію на ресурси церковнослов’янської мови. Її історична першість і тривалість розвитку стає домінуючим елементом у створенні сакрального стилю в Українській греко-католицькій церкві.

“Нива” публікує замітку (знову ж не підписану автором) “До нашої церковної термінольоґії”, де пропонується деякі церковнослов’янізми замінити українськими відповідниками (ад – пекло та ін.). Такі спроби знаходять несхвальну оцінку Й. Мельницького у статті “Відповідь на допись до “Ниви”: До нашої церковної термінольоґії” та Г. Костельника “Значіння старословянської церковної мови”, які твердять про необхідність збереження церковнослов’янських слів для сакральності, урочистості, піднесеності змісту.

Значна увага на сторінках галицької преси приділяється проблемам акцентуації богослужбових текстів – зберігати церковнослов’янську наголошуваність чи впроваджувати українську. Деякі статті ніким не підписані проповідують орієнтацію на українську літературну вимову, наприклад, у журналі “Рускій Сіон” – “Один крок дальше по остаточному рішенію акцентів в наших літургіческих книгах, ім. словах: помолімся, просім”; “Душпастир” – “О акцентуації в наших книгах церковних”.

А. Торонський відстоює збереження церковнослов’янського наголошування для збереження духу церковнослов’янської літургії (стаття “Кілька слів щодо акцентуації в книгах церковних”).

Становлення конфесійного стилю української мови відбувалося не тільки в перекладах богослужбових текстів, Святого Письма тощо, а й у живому спілкуванні з Богом, тобто на Службах Божих. Отже, постає проблема читань молитов українською мовою – якою ж вона повинна бути? Насамперед урочистою, піднесеною, насиченою – стверджують Ю. Дзерович [VII: 39], М. Щепанюк [VII: 188] – такою мовою є церковнослов’янська і вона, на їх думку, незамінна. М. Каровець відстоює право читання молитов українською мовою, котра теж може створити урочистість і разом з тим внести зрозумілість і відчуття близькості змісту для кожної людини [VII: 63].

У Центральній Україні ідею наслідування церковнослов’янської мови підтримує відомий філолог П. Житецький, який стверджує, що “Въ сознаніи большинства идея церковного языка смhшалась съ идеей вhры, а та другая съ идеей народной самобытности” [VII: 50, с. 285].

Про першість, сакральність і незамінність церковнослов’янської мови говорить О. Онишкевич “Язык словенській есть и завсhгди буде скарбницею языкословія, котрою наш языкъ засиляти будемо, духа старого словенского учитися, виды нынhшнего, живущого языка розвивати, объясняти не перестанемо – ето языкъ силы духовнои, языкъ вhры, высший надъзвычайный, розговорный, а однакже народу понятный, срозумhтельный…” [VII: 123, с. 336]. Автор говорить про вплив церковнослов’янської мови на мову українську і про необхідність її наслідування. Я. Головацький підкреслив значення церковнослов’янської мови в двох аспектах: 1) у філологічному – “скарбниця языкословія”, 2) у релігійному – “язык вhры” – і також відстоював думку про неможливість її заміни у сфері церковного життя.

Проте ідея необхідності вироблення і розвитку сакрального стилю української мови знаходить велику підтримку громадськості і науковців зокрема. У 1871 році вийшло перше видання Євангелія в перекладі П. Куліша та І. Пулюя. Згодом у 1903 році у Відні був опублікований повний переклад Біблії українською мовою П. Куліша – І. Пулюя – І. Нечуя-Левицького, що мав п’ять перевидань. П. Житецький твердив, що в стилі П. Куліша немає єдності й цілісності, настрою, якому має підлягати підбір слів і виразів, а замість цього переважає певна надуманість і штучність мови, замкненої в умовні формули. Дорікаючи за важкість стилю, дослідник не схвалює й того, що власні назви П. Кулішем передаються українською фонетикою. 1909 рік ознаменувався також виходом у світ перекладу українською мовою Нового Завіту О. Бачинського, який був надрукований у Львові греко-католиками паралельно з церковнослов’янським текстом.

Отже, українська мова входить у релігійну сферу, вже починаючи з кінця ХІХ ст. У журналі “Русская мысль”, який видавався в Санкт-Петербурзі, публікуються анонімні статті підписані “українцем”, який відстоює право української мови на повноцінне входження в конфесійне життя. Як вдалося з’ясувати, це був Б. Костяковський, який твердить: “если стремленіе Украйны къ своей самобытной культурh Божье дhло, то никакія земныя силы его не одолhють”, і для підтвердження цих слів цитує Діяння апостолів: “Всякое истинно культурное движеніе есть проявленіе Духа Божьяго въ человhке, и потому оно свято, а насиліе надъ нимъ грhхъ” (Костяковский Б. К вопросу о самостоятельной украинской культуре // Русская мысль. – СПб, 1911. – №5. – С. 35).

Живу українську літературну мову на рівень конфесійної підняла Українська автокефальна православна церква, яка в 1919 році відправила першу Службу Божу українською мовою. Ця конфесія і стала власне рушієм у створенні конфесійного стилю української мови і започаткувала тенденцію максимальної орієнтації на внутрішньомовні (власне українські) ресурси.

Багато зусиль для становлення сакрального стилю української мови зробив І. Огієнко (митрополит Іларіон), який, будучи міністром віросповідань Української Народної Республіки, 24 вересня 1919 року розіслав наказ, в якому говориться, що Євангеліє в церквах, де є змога, повинне читатися українською мовою: “всі Служби Божі, всі читання і співи в церкві, всі треби неодмінно правити з українською вимовою, себто так, як було на Вкраїні довгі віки”. Він дав указівки, як читати церковнослов’янські тексти на український лад. Виконання наказу було обов’язкове, термін переходу на українську – один місяць. У наказі йшлося, що “вимову українську заводити поступово і лагідно і сама вимова повинна бути милозвучною”. У цей період з’являються публікації І. Огієнка, в яких науково обґрунтовується необхідність поширення української мови в церквах. У своїх дослідженнях “Світовий рух за утворення живої народної національної держави” та “Українська мова як мова богослужбова. Право живої мови бути мовою церкви” (1921) [VII: 118, с. 20] дослідник аналізує можливості української мови, її лексичний склад і стверджує, що українська мова повинна стати мовою богослужбовою і виробити власні особливості сакрального стилю, проте одним з найважливіших джерел його створення є надбання церковнослов’янської мови, які необхідно враховувати, наслідувати і використовувати. У 1927 році І. Огієнко опублікував “Методологію перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову”, де конкретно йдеться про необхідність орієнтації на закони української літературної мови, максимальне використання її лексичного запасу і фонетичних особливостей. Проте дослідник не заперечує використання і традиційних церковнослов’янізмів для відтворення архаїчності, сакральності у змісті тексту.

Про введення української мови в церковну сферу позитивно відгукуються автори діаспорних публікацій. Зокрема О. Лотоцький у статті “Національний елемент у християнстві” твердить: “Коли мова стає синонімом народу, то не може він не донести цю свою духовну цінність до тої найбільш інтимної скарбниці, де заховано його релігійні почування”.

Спільними зусиллями науковців і церковних діячів сакральний стиль української мови вже на початку ХХ ст. активно і повноцінно входить у систему української мови, функціонує в писемному (переклади Біблії та іншої релігійної літератури) і в усному (Служби Божі в Українській автокефальній православній церкві) різновиді.

В українській стилістиці сформувалося два напрямки у виробленні сакрального стилю, які фактично існують і до сьогодні: 1) орієнтація на церковнослов’янську спадщину і 2) на внутрішньомовні (власнеукраїнські) ресурси. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувався першими дослідженнями лексичного і фонетичного рівнів, визначенням основних засад конфесійного стилю української мови.

Українська лінгвостилістика кінця ХХ – початку ХХІ ст. продовжує започатковані ще в кінці ХІХ ст. два напрямки у виробленні сакрального стилю: 1) орієнтація на церковнослов’янську спадщину і 2) на внутрішньомовні (власнеукраїнські) ресурси.

У часи вилучення сакрального стилю української мови в Україні (1930–90 рр.) його все ж продовжують досліджувати окремі мовознавці діаспори. Історичний аспект цього питання зацікавлює П. Коваліва у праці “Молитовник, служебник: пам’ятка ХІV ст.”, де йдеться, зокрема, і про окремі стилістичні ознаки тексту; використання тавтології, риторичних запитань, що зумовлено впливом народнорозмовної мови [VII: 71, с. 12–21].

О. Горбач звертається до історії церковно-музичної термінології, визначає джерела її походження, здебільшого грецьку мову [VII: 28, с. 34–90]. Збереження цих грецьких форм, на думку дослідника, служить для наповнюваності текстів глибинним змістом.

Об’єктом лінгвостилістичного аналізу дослідника стають перші переклади Біблії на українську мову – І. Пулюя, П. Куліша, І. НечуяЛевицького та ін. [VII: 29, с. 99–146]. О. Горбач вживає переважно усталену в сучасному українському мовознавстві термінологію, проте дещо в іншому значенні: “довгі форми прикметників” називає “архаїзмами”, “поетизмами”, до архаїзмів зараховує таке слово, як “глава”. Найбільш “поетичними є поеми, що характеризуються живомовними ознаками варіантів: фонетико-словотвірними, морфологічними (сюди дослідник зараховує “довгі та стягнені форми прикметника”: свята – святая), словотвірними (“пестливо-здрібніннєві” форми: дитинка), синтаксичними (“інверсивний словолад”), лексичними (тут наводяться переважно синонімічні ряди слів: отець – батько, добрий – хороший – красивий – гарний)”. Як неологізми О. Горбач класифікує слова віяння – веяння, напрямки – прямування.

Власне стилістичними ознаками мови перекладів, за спостереженням О. Горбача, є 1) “народно-пісенні епітети” (вітром буйним); 2) “тавтологічно-плеонастичні” або “кобзарсько-думові” (пай паює); 3) “синонімічно-парні присудки” (хвалити – прославляти).

Тематичні підгрупи української церкової лексики стають об’єктом вивчення М. Юрковського [VII: 190], Я. Рудницького [VII: 150], М. Лесіва [VII: 192].

З 1990-х років відроджується вивчення сакрального стилю і в межах України. У колективній монографії “Жанри і стилі в історії української літературної мови” [I: 44] публікується стаття К. Симонової “Українська мова у конфесійному письменстві ХV ст. (на матеріалі “Четьї” 1489 р.)” [VII: 151]. Дослідниця визначає основні характеристики стилістичного синтаксису пам’ятки і стверджує, що “наближенню тексту церковнослов’янського оригіналу до української живої народно-розмовної мови сприяє насичення його колористичними синтаксичними конструкціями, що включають риторичні запитання, пряму мову із звертаннями. У статті використовуються терміни: книжна мова, народнорозмовна мова, ритмомелодика, мовно-стилістичні засоби, мовна експресія, метафора, порівняння, стійкі фразеологічні сполуки. К. Симонова наголошує на експресивних можливостях стійких фразеологічних сполук, метафор, порівнянь, ритмомелодики, що “помітно руйнували стилістичну структуру книжного церковно-слов’янського тексту” [VII: 151, с. 77].

Історія становлення сакрального стилю є об’єктом дослідження В. Німчука, який у серії статей “Українська мова – священна мова” [VII: 113] аналізує функціонування української мови в сакральній сфері життя, починаючи від українського різновиду східнослов’янської редакції старослов’янської (церковнослов’янської) мови і до сучасності.

Мовознавець наголошує на таких періодах розвитку конфесійного стилю: 1) від 20-х рр. ХVІІІ ст. до 20-х рр. ХХ ст. (у цей час офіційне православ’я нічого не зробило для розвитку української мови (в тому числі для скарального стилю); 2) 1919 – 30-ті рр. ХХ ст. (1919 рік знаменується початком уведення живої української мови у релігійну сферу життя – відбулася перша Служба Божа українською мовою; діяльність УНР). Аналізується дослідником і писемна форма сакрального стилю, насамперед переклади Біблії І. Пулюя, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, П. Морачевського, М. Лободовського. Про стиль П. Куліша зауважено, що він “прагнув виробити урочисто-конфесійний стиль української мови. І це йому вдалося, незважаючи на те, що він часом занадто захоплювався менш уживаними словами і архаїзмами”.

В. Німчук уживає терміни сакральний стиль, сакральна мова.

Н. Дзюбишина-Мельник користується терміном конфесійний стиль і визначає у своїх дослідженнях його основні характеристики, які передалися ще з церковнослов’янської мови – мови: а) апостольської (профетичної, пророчої, посланницької, б) сакральної, в) культової (богослужбової): архаїчність, урочистість, стандартність (консервативність) тощо. Дослідниця наголошує на двох тенденціях у розвитку конфесійного стилю: 1) орієнтація на церковнослов’янські мовні ресурси (УГКЦ) і 2) орієнтація на внутрішньомовні (власне українські) ресурси, що бере початок з моменту створення УАПЦ (поч. ХХ ст.). Порівнюючи їх, Н. Дзюбишина-Мельник узагальнює: “друга тенденція стимулює розвиток стилю в контексті сучасної української літературної мови, тим часом перша, як здається, актуалізує вироблені ресурси стилю” [15: 185].

Об’єктом її лінгвістичного аналізу стають переклади Святого Письма українською мовою, та мова релігійної преси [VII: 40, с. 202–215].

Остання, за спостереженням дослідниці, є синтезом “публіцистичноінформативного та конфесійного стилів при визначальній ролі останнього” [VII: 40, с. 202].

Проблеми перекладу богослужбової літератури, історія розвитку стилю, його функціонування в сучасній українській літературній мові порушуються на Всеукраїнській науковій конференції “Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій” (Львів, 1998 р.) та на науковій конференції “Християнство та українська мова” (Київ, 2000 р.).

Про необхідність збереження у сучасному конфесійному стилі церковнослов’янських елементів з метою увиразнення його сакрального змісту, урочистого характеру говорять Н. Бабич, Л. Звонська-Денисюк, Л. Петрович, О. Кислюк, М. Ярмолюк та ін. Н. Бабич зазначає, що “церковнослов’янський (а отже і грецький) елемент повинен бути збережений в українському тексті у тих випадках, де він служить єдиним засобом творення піднесеного колориту або стилізації оповіді” [VII: 4, с. 164]. Дослідниця вживає терміни богословський стиль, поняття богословського стилю, синоніми, антоніми, неологізми, плеоназми тощо.

В. Задорожний послуговується назвою конфесійний стиль, релігійний стиль і наголошує, що “мовний стиль відрізняється від інших хіба що специфічними для нього лексикою, фразеологією (зворотами), але аж ніяк не специфічностильовими (у функціональному розумінні цього поняття) мовними формами” і тому всі особливості конфесійного стилю повинні відповідати нормам сучасної української літературної мови [VII: 52, с. 142–144].

Стилістичні ознаки сакрального стилю у перекладах Біблії українською мовою частково вивчають О. Федорук, С. Лісняк, Л. Полюга, І. Павлова, Т. Тимошик, С. Богдан та ін.

Окресленою проблемою зазначених конференцій є взаємодія сакрального і художнього стилів української мови (доповіді М. Крупи, Л. Гнатюк, І. Лучука, К. Гриньків, Ю. Стежки та ін.). Акцентують на цьому також автори збірника “Біблія і культура” – Н. Сологуб, Н. Гуйванюк, В. Антофійчук, В. Шинкарук, а також вчені української діаспори.

Взаємодія сакрального та публіцистичного стилю і пов’язані з цим проблеми зміни семантики конфесійної лексики частково вивчає О. Тодор. Вона зазначає, що “перерваність вживання слів цієї тематичної групи на декілька десятиліть, відмирання семантичних зв’язків з іншими словами внаслідок віднесення одиниць сакрального стилю до пасивного фонду мови призвели до звуження значення, зміни стилістичного статусу цих слів у мові” [VII: 167, с. 77].

Проблеми лексичного рівня сакрального стилю знаходять своє розв’язання у дослідженнях Н. Пуряєвої. Вона зауважує, що “Слово (молитви, виголоси, піснеспіви, читання) супроводжує кожну богослужбову дію: доповнює, пояснює, наповнює змістом, освячує її” [VII: 142, с. 1], а також констатує, що в українському мовознавстві ще не утвердилися єдина поняттєва основа у вивченні стилю.

Семантичні особливості термінології сакрального стилю визначаються С. Біблою та Н. Піддубною [VII: 8; 10; 133].

З огляду на історію вивчення сакрального стилю можна сказати, що перед українськими лінгвостилістами залишається чимало нерозв’язаних проблем. Не усталеною є поняттєва основа стилю, адже тільки для його називання вживається цілий ряд ідентичних термінів: сакральний стиль, конфесійний стиль, богословський стиль, релігійний стиль, священна мова, свята мова, культова мова тощо. Невивченими залишаються стилістичні характеристики стилю на всіх мовних рівнях, у різних жанрових різновидах. Проте основа вже сформована, напрямки визначені, підґрунтя є. Лінгвостилістика чекає продовження досліджень.

Т. А. Коць