Українська лінгвостилістика: основні поняття, напрямки й методи дослідження

Від стилістики практичної до теоретичної В українському мовознавстві другої половини ХХ – початку ХХІ ст. спостерігаємо зростання наукового інтересу до проблем стилістики.
Збільшується кількість праць, присвячених вивченню не лише традиційного об’єкта стилістики – мови художньої літератури, а й дослідженню загальних питань стильової диференціації мови, аналізу функціональних стилів. Це дало підстави авторам академічного видання “Сучасна українська літературна мова. Стилістика” зробити висновок, що лінгвостилістика в 70-ті роки ХХ ст. “стала одним із плідних напрямків українського мовознавства” [I: 121, с. 12].

Виокремившись у самостійну галузь наукового вивчення мови у 50– 60-ті роки ХХ ст., лінгвостилістика виявляє тісний зв’язок з історією літературної мови, культурою мови, семасіологією, історією національної культури, а також із психологією, соціологією. У зв’язку з тим, що в ХХ ст. нагромаджено значний фактичний матеріал із практичного мовностилістичного аналізу, виникає потреба теоретичного узагальнення – визначення основних понять стилістики, методів лінгвостилістичних досліджень. Цього вимагає й змінена картина бачення мови, визначення її як об’єкта дослідження не лише лінгвістики, а й інших суспільних наук.

Осмислення проблем стилістики безпосередньо пов’язане з філософією мови, з актуалізацією психологічного напрямку в мовознавстві. Саме цей напрямок превалює в сучасній науці про мову, хоч як назвемо цю галузь пізнання – функціональною, комунікативною, антропоцентричною, когнітивною, прагматичною чи будь-якою іншою лінгвістикою. Змінивши структуралістський підхід до мови, коли остання розглядається сама в собі і структура одиниць нижчого рівня детермінує структуру одиниць вищого рівня, власне, переорієнтувавши структурний аналіз на розкриття закономірностей зв’язку мови й мислення, на пізнання різновидів комунікативних стратегій, в яких важливу роль відіграє категорія оцінки з її неодмінним національно-культурним компонентом, сучасне мовознавство зосереджує увагу на пізнанні мовної і концептуальної картини світу. У цій науковій парадигмі важлива роль відводиться стилістиці.

До 60–70-х років ХХ ст. можна говорити про розвиток лінгвостилістики в межах інших галузей мовознавства, зокрема лексикології, граматики, а також історії літературної мови. З одного боку, стилістична характеристика мовних явищ доповнювала опис лексичної, граматичної системи літературної мови, а з другого – виявляла такі структурнофункціональні ознаки мовних одиниць, які потребували осмислення в нових категоріях наукового пізнання мови. Саме в цей період виникає потреба розмежування практичної і загальної (теоретичної) стилістики. Перша орієнтована на практичне удосконалення мови, вибір мовцем найдоцільніших форм спілкування у різних суспільних сферах, на засвоєння мовних норм, друга – на обґрунтування поняття мовного стилю, стилістичної системи національної мови, загалом – визначення сутності стилістичних категорій в лінгвоукраїністиці.

У праці “Нариси з загальної стилістики сучасної української мови” І. Г. Чередниченко розрізняє загальну стилістику як “вчення про виражальні мовні засоби і використання їх у різних стилях і стилістичних колоритах мови” та часткові стилістики, “призначені для висвітлення питань окремих стилів” [I: 133, с. 12]. Автор використовує термін лінгвостилістика з відповідним оцінним коментарем – роботи з так званої “лінгвостилістики” [I: 133, с. 12] і накреслює перспективи розширення об’єктів лінгвостилістики: “ще немає досліджень історії становлення і розвитку стилів української мови, не зроблено конкретного визначення методів стилістичного дослідження; відсутнє розмежування лексичного, граматичного і стилістичного аналізу явищ мови” [I: 133, с. 12]. Однак і сама праця І. Г. Чередниченка, й наступні дослідження підтвердили існування в лінгвоукраїністиці передусім стилістики мовних засобів (мовних ресурсів) або рівневої стилістики, яка, оперуючи одиницями конкретних мовних рівнів (лексичного, граматичного, словотвірного) і застосовуючи власне стилістичні методи дослідження, репрезентує опис стилістичної системи української мови.

З кінця 70-х років ХХ ст. лінгвостилісти зосереджують увагу на дослідженні сучасних функціональних стилів в аспекті історії української літературної мови. Спираючись на засадниче положення про те, що історія літературної мови – це історія її стилів (функціональних і експресивних), дослідники прагнуть визначити тенденції в розвитку стильової норми мови художньої літератури (поезії, прози, драматургії), публіцистичних, наукових, офіційно-ділових текстів. Аналіз здійснюється переважно за методикою опису мовних рівнів, а також встановлення співвідношення між функціональними та експресивними стилями.

Теоретична лінгвостилістика охоплює такі питання, як сутність категоріальних понять стильове і стилістичне в мові [I: 123], визначення основ мовної експресії [I: 131], встановлення диференційних ознак функціональних стилів, співвідношення загальнолітературної і стильової норми, історична змінність книжних і розмовних стилів, а також книжності і розмовності мовних засобів, роль історичної, архаїчної, діалектної, просторічної, жаргонної лексики як стилістичних категорій, виявлення стилістичного компонента в семантиці словотвірних, граматичних одиниць, тобто обґрунтування об’єктивного існування категорій стилістичного синтаксису, стилістичного словотвору, стилістичної морфології, фразеології, лексикології.

Досліджуючи специфіку власне синтаксичного і стилістичного аналізу граматичних одиниць, В. І. Кононенко наголошує: “Відмінності між стилістичним синтаксисом і власне синтаксисом стосуються не самих одиниць вивчення, не об’єкта дослідження, а аспекту їх розгляду, виділення в се- мантико-структурній організації висловлення виразово-смислових і експресивних моментів, взаємодії синтаксичних і стилістичних норм” [I: 63, с. 118]. При цьому дослідник застерігає, що завдання стилістичного синтаксису не можна зводити до аналізу синонімічних (паралельних, варіативних) побудов чи до виявлення омонімічних, антонімічних, полісемічних конструкцій, тобто до встановлення парадигматичних відношень між синтаксичними одиницями. Комунікативний аспект синтаксису передбачає врахування лінійних, синтагматичних зв’язків між одиницями синтаксису, взаємодію між об’єктивними і суб’єктивними чинниками мовного вираження. Стилістичний синтаксис не обмежується структурами, що виходять за межі речення, наприклад, надфразними єдностями, періодами тощо.
Кожний функціональний стиль активізує певні синтаксичні структури залежно від комунікативної мети. Проте їхня стилістична маркованість помітна на тлі нейтральних засобів вербалізації думки, а також у контексті змісту цілісного тексту.

Відомо, що стилістично марковані лексичні, фразеологічні одиниці мають спеціальні позначки в словнику, так само вирізняються стилістичним забарвленням певні морфологічні форми, словотвірні засоби. Для відповідної стилістичної кваліфікації синтаксичних структур треба враховувати не лише їх формальну синтаксичну структуру, а й лексичне наповнення цієї структури, тобто комунікативну інтенцію висловлювання. Остання охоплює ситуацію спілкування, наміри мовця, оцінку суспільно узвичаєного типу висловлювання, визначеного розвитком літературної мови й виробленими стилями спілкування.

У другій половині ХХ ст. кожне конкретне дослідження структурних одиниць української мови (лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних) містить, як правило, завершальний підрозділ, присвячений описові стилістичних функцій розгляданої одиниці в мові: вивчення функціонування будь-якої мовної структури не може обійтися без кваліфікації стилістичних значень, виявлення особливостей використання мовного засобу в практиці спілкування. У загальному контексті опису структури української мови відзначаємо наявність праць, об’єкти яких – художні й нехудожні тексти – виступають джерельною базою для отримання результатів, що мають поповнити реєстри зафіксованих структурних одиниць літературної мови певного періоду. Що давнішого періоду історії літературної мови стосується досліджуваний текст, то менша ймовірність релевантної стилістичної інтерпретації виявлених фактів. Варто зауважити, що вибір для наукового дослідження тексту, який належить до давніх періодів розвитку літературної мови, потребує знання історичної норми, всього культурноісторичного контексту, в якому побутував цей текст, розуміння співвідношення між тогочасними функціональними та експресивними стилями [I: 107, с. 73–81] тощо. Однак сучасний дослідник мимоволі накладає на бачення давньої мови систему сучасної мови, при цьому зіставлення відбувається на рівні підсвідомості. Тому навіть фіксація певних форм, лексем, фразем, конструкцій у конкретних пам’ятках становить науковий інтерес і не потребує обґрунтування застосовуваних методів, тоді як фіксація лексем, форм, конструкцій у текстах, що належать до різних функціональних стилів сучасної літературної мови, передбачає застосування специфічних інтерпретаційних методів.

Багатоплановість опису функціональних стилів полягає в тому, що останні становлять складні нелінійні системи. В них віддзеркалюється стан літературної мови, її часовий зріз, тобто наявний історичний аспект, історія культури, а також прагматичний аспект – оцінка мовця, його сприймання.

Дослідник-стиліст постає перед проблемою виявлення сфер функціонування мови й накладання на одиниці мови нових функціональних і експресивних конотацій. Оскільки стиль – це не самі елементи (одиниці) мовної системи, а принципи їх комбінування, настанови, конструкти, за якими організовується текст, то й завдання дослідника полягає у виявленні, пізнанні цих принципів.
Намагання систематизувати стилістичні явища, спираючись лише на одиниці мовної структури, виявило слабкі місця рівневої стилістики: остання не забезпечувала евристичної цінності стилістичних досліджень, оскільки вони стосувалися мови як такої, що існує сама в собі, сама для себе, сама собою.

Пройшовши шлях розмежування стилістичних явищ за належністю їх до лексичних, граматичних і т. ін. одиниць, вичленувавши власне стилістичну семантику в семантичній структурі цих одиниць, лінгвостилістика прагне до синтетичного, узагальнювального аналізу, до виходу в коло проблем “мова і культура”, “мова і людина”, “мова і ситуації спілкування”.

2. Стиль, стилістична система На час створення академічної праці “Сучасна українська літературна мова.

Стилістика” в науці утвердилося поняття стилістичної системи національної мови. Це поняття, на думку акад. І. К. Білодіда, охоплює 1) стилістичні засоби всіх мовних рівнів, які завдяки паралельному чи синонімічному вживанню здатні передавати інтелектуальні й експресивні відтінки висловленого змісту; 2) різновиди (типи) літературної мови, що використовуються в різних сферах суспільної мовної комунікації [I: 121, с. 22]. Визначаючи предмет, обсяг, структуру і завдання стилістики, дослідник послуговується таким термінологічним апаратом: стилістична система національної мови; різновиди (типи) літературної мови; структурно-функціональні стилі; експресивні засоби мови; стилістика писемної і усної літературної мови;книжне і розмовне забарвлення висловлювання; стилістика мови і стилістика мовлення; стилістика мови художньої літератури; теоретична і практична стилістика; стилістичні явища різних мовних рівнів; стилістичний ефект; стилістичні шари різних історичних епох; стилістичні засоби: народнопоетичний, індивідуальний авторський, історичної літературної традиції; метод стилістичного експерименту; структурно-статистичний метод.

У різних лінгвістичних джерелах йдеться про неоднакову кількість виокремлюваних функціональних стилів. У “Курсі історії української літературної мови” [I: 75, т. 1, с. 9] виділено художньо-белетристичний, суспільно-публіцистичний, стиль наукового викладу, виробничо-технічний, офіційно-документальний, епістолярний стилі. У праці І. Г. Чередниченка [I: 133] розрізняються такі стилі: мова живого усного загальнонаціонального спілкування, офіційно-діловий стиль, мова наукової і технічної літератури, стилі масової радянської преси та агітаційномасової публіцистики, ораторський стиль, мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики. Про науковий, публіцистичний, художній, діловий стилі говорить А. П. Коваль [IV: 64]. В академічній “Стилістиці” [I: 121] автори розрізняють стиль наукового викладу, публіцистичний, офіційно-діловий, художньо-белетристичний. Значну увагу в цій праці приділено стильовій диференціації усного мовлення (автор розділу Д. Х. Баранник), зокрема розрізненню монологічного і діалогічного мовлення, диференціації усного літературного мовлення за експресивними, соціально-професійними і територіальними ознаками.

Уперше в академічній праці висвітлено поняття ритмомелодики (автор І. К. Білодід), визначено аспекти дослідження ритмомелодики віршової і прозової мови, розроблено термінологічний апарат аналізу ритмомелодичних явищ. Показовий перелік характеристичних ознак, за якими автор розрізняє ритмомелодичні лінії віршованої мови (пафоснориторичну, наспівну, розмовну), а в українській художній прозі диференціює епічні, розмовні, фольклорні ритмомелодичні структури.

Традиційна класифікація лексики за стилістичними категоріями – архаїзми, неологізми, діалектизми, запозичення, розмовно-просторічна, термінологічна, експресивна, емоційна лексика, а також стилістична класифікація фразеологізмів, серед яких розрізняють розмовно-побутові, фольклорні, народнопоетичні, книжні (автор розділів Г. П. Їжакевич) відбиває найзагальнішу характеристику лексико-фразеологічного рівня з погляду стилістичних можливостей системних одиниць. Специфіка стилістичного аналізу полягає у виборі текстів, які репрезентують зразки сучасної літературної мови, оскільки відтінки, нюанси конкретних лексичних і фразеологічних одиниць може сприймати мовець, який перебуває з творцем тексту і його інтерпретатором в одному часо-просторовому вимірі літературної мови. Стилістичне забарвлення мовних одиниць зазнає динамічних змін, і з часом стилістичні явища переходять у розряд історично-мовних. Очевидно, в цьому треба вбачати глибинний зв’язок стилістики з історією літературної мови. Неврахування історично-мовних параметрів не дає об’єктивної, повної характеристики лексики літературної мови, спричиняє неточне стилістичне ремаркування слів у загальномовному словнику. Наприклад, Словник української мови в 11-ти томах виділяє лексико-семантичний варіант прикметника крутий: “6. перен., розм. Сповнений труднощів; важкий, складний”. У словнику наведено приклад із текстів Панаса Мирного: “Хвилина була крута”.

Неточність зазначеної ремарки розмовне виявляємо, фіксуючи відповідне словосполучення в історичному романі П. Куліша “Чорна рада”: “Крута година наступила”. Цей епітет вживається в художньому тексті поряд із синонімами скрутна, страшна, похмура, нещаслива, лиха (година), які засвідчують історичну характеристику доби Руїни, доби занепаду української державності після смерті Богдана Хмельницького, часу ослаблення Гетьманської козацької держави (1657–1687). Коли врахувати текстове наповнення семантики епітетів, що використовуються в історичних романах І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, А. Чайковського для характеристики відповідної історичної доби – (час) смутний, небезпечний, неспокійний, тривожний, недобрий, тяжкий, поганий, каламутний, бурливий, то ні крута година, ні каламутний час (пор. тлумачення й стилістичне ремаркування прикметника каламутний: “3. перен., розм.

Неспокійний, тривожний, бентежний)” не можуть бути кваліфіковані як розмовні слова. У зазначених словосполученнях вони виконують роль стилістично маркованих засобів художньо-історичного тексту й, відповідно ілюстровані, можуть супроводжуватися ремаркою історичне.
Відношення стилістичної комплементарності, доповнення до загальної семантики мовної одиниці закономірно з’являється в нових умовах використання мови, коли відбувається не лише семантична трансформація мовних засобів, а передусім їх стилістична переорієнтація в текстах, породжених новими культурно-історичними умовами.

Отже, релевантними для функціональних стилів є сфера суспільної діяльності, тип мислення, стереотипні конструкти, тобто призначення, мета текстів, кількість використовуваних одиниць і їх стильове навантаження. На певному часовому зрізі (60–70-ті роки ХХ ст.) розглядають літературну мову автори колективної монографії “Мова і час.

Розвиток функціональних стилів” [I: 86]. Простежено активні процеси в стилістичній системі української літературної мови, до якої зараховано художній стиль (поезію, прозу, драму), науковий, публіцистичний, офіційно-діловий стилі. У праці “Стиль і час. Хрестоматія” (К., 1983) вміщено короткий історичний коментар до таких стилів: художнього, публіцистичного, наукового, офіційно-ділового, епістолярного. У контексті найновішої історії української літературної мови (Najnowsze dzieje języków słowiańskich: Українська мова. – Opole, 1999) дослідники зосереджують увагу на процесах, що відбуваються в художньому, офіційно-діловому, науковому, публіцистичному (у мові засобів масової інформації), конфесійному стилях. При цьому функціональні стилі виступають об’єктами, що репрезентують диференційований підхід до мовних явищ, зафіксованих у різних практичних сферах використання літературної мови. Превалюють у такому аналізі структурно-семантичний і функціонально-стильовий методи.

У 90-ті роки ХХ ст. – на початку ХХІ ст. увагу науковців привертає вивчення конфесійного стилю української мови. Цей стиль займає повноправне місце серед інших стилів сучасної української літературної мови: художнього, офіційно-ділового, публіцистичного, наукового, розмовного, епістолярного [I: 82, с. 241–302].

Незалежно від кількості виділених стилів і встановлення їхніх диференційних ознак автори наголошують на такому конструктивному показнику стилю, як можливість вибору мовних засобів, способі, принципах їх стильової організації. Названі параметри – вибір, спосіб, принципи організації – націлюють дослідника на пошуки формальних засобів мовної діяльності. Якщо розуміти стиль не як форму втілення певного змісту, а як активну взаємодію змісту і форми, що нерозривні в процесі висловлювання, треба визнати неточність вживання поняття “вибір мовних засобів”. Певний зміст потребує лише такої, а не іншої форми; варіювання форми, зміна її зумовлює виникнення нових змістових нюансів. Іншими словами, думка, народжуючись, утілюється в певній мовній формі; вона не існує окремо, щоб до неї добирався той чи той стильовий “одяг”; вона відразу народжується як стильово окреслене, призначене для конкретної сфери спілкування, зумовлене комунікативною метою висловлювання. Зважаючи на те, що в мовній системі існують варіантні, паралельні, синонімічні форми на рівні лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних одиниць, можна лише умовно говорити про стиль як вибір і компонування мовновиразових засобів. Навряд чи релевантним є поняття нейтрального стилю чи стильово нейтральних мовних одиниць. Замість нейтральності, на думку польського дослідника С. Ґайди, можна говорити про потенційну конотаційну багатозначність мовних одиниць: у тексті реалізується одне із значень (Gajda S. Podstawy badań stylistycznych nad językiem naukowym. – Wrocław, 1982. – S. 55; Gajda S. Styl i stylistyka. Zagadnienia ogólne // Przewodnik po stylistyce polskiej. – Opole, 1995. – S. 11-52).

Конкретне стильово орієнтоване висловлювання підпорядковане певним принципам узгоджуваності складових елементів, певному характерові, типові мислення в кожній сфері мовної діяльності. Тип мовомислення в офіційно-діловій або науковій сферах відрізняється від типу мовомислення мовця, який створює художній чи публіцистичний текст.

Тип мовомислення і принципи організації мовних одиниць належать до категоріальних ознак стилю. Якщо абсолютизувати момент вибору мовних засобів для досягнення конкретної стилістичної мети, маємо прийти до поширеної думки, що стиль – явище позамовне, а структурні мовні одиниці позбавлені будь-яких оцінок, будь-якої прагматичної семантики. Іншими словами, мовні знаки нібито не містять прагматичної оцінки, а остання виявляється тільки в мовленні. Тим часом функціонально-семантичний аспект вивчення мовних явищ знімає гостроту й помітну штучність протиставлення феноменів мови і мовлення: мова постає як конкретний комунікативний акт, даний нам у реальному сприйманні, а мовна система становить конструкт, наукову абстракцію як результат пізнання й осмислення реального явища – мови.
Із погляду комунікативної лінгвістики несуттєвим виявляється поділ на стилі мови і стилі мовлення. Розуміння мови не лише як системи знаків, певного коду, а саме як мовно-розумової діяльності, як мовної свідомості, скеровує думку дослідників на пошуки власне мовних і позамовних чинників формування стилю, на дослідження функцій мовних одиниць у різних типах спілкування і на стильово орієнтовані комунікати, підпорядковані конкретній меті спілкування. У зв’язку з цим деякі дослідники висловлюють сумнів щодо реальності й об’єктивності існування функціональних стилів. Однак не лише в історико-стилістичній проблематиці мовні стилі постають як феномен національної культури [I: 137, с. 311–350]. Сучасні комунікативні інтенції сприяють стильовій і жанрово-стильовій розбудові літературної мови, її інтелектуалізації.

Функціональна, динамічна природа стилю, що реалізується в різних текстових структурах, потребує цілісного підходу, що враховує внутрішньомовні і позамовні чинники. З метою пізнання стилетвірних ознак текст членується на мовні одиниці, зіставлювані з варіантними, синонімічними засобами вираження, а також співвіднесені з позамовною дійсністю через спосіб її концептуалізації. Отже, на поширених у сучасній лінгвостилістиці визначеннях простежуємо тенденцію відходу від формальник ознак (вибір і комбінація мовних елементів) до встановлення психологічних, прагматичних передумов існування стилю.

Стиль – це різновид творчої мовної діяльності, тип мовомислення, мовної поведінки в різних колективно усвідомлених ситуаціях спілкування, дотримання умов комунікації в різних сферах культури. В центрі розуміння динамічної моделі стилю – людина, яка і породжує, і сприймає (декодує) стильові різновиди мови. Якщо послуговуватися стрижневим поняттям вибір, то у визначенні стилю варто наголошувати на виборі мовцем ієрархічно організованої сфери культури (побутової, наукової, політичної, офіційно-ділової, релігійної тощо), в якій відбувається спілкування (Zgółka T. Tekstowe, funkcjonalne i pragmatyczne kryteria wyodrębniania stylowych odmian języka // Synteza w stylistyce słowiańskiej. – Opole, 1991. – S. 29).

Дослідники, вибираючи пункт бачення стилю, розрізняють текстові, функціональні і прагматичні критерії стильової диференціації мови.
Стилістичну систему літературної мови становлять, як зазначено вище, функціональні стилі, а також одиниці різних мовних рівнів (мовні ресурси), позначені стилістичною маркованістю в семантичній структурі мови. Категорії стилістичної нейтральності і стилістичної маркованості взаємопов’язані, оскільки стилістична семантика виявляється на тлі умовної стилістичної нейтральності мовних засобів.
У працях із стилістики часто вживають термін створення стилістичного ефекту. Як правило, його використовують у зв’язку з оцінкою художньої мови, водночас поширюючи на різні комунікативні ситуації, пор.: “вибрати найефективніший вираз, що найдоцільніше задовольняє комунікативно-інтелектуальні і естетично-емоційні вимоги мовця, потреби мовного спілкування в даній ситуації і викликає естетичну насолоду від краси слова, влучності, гнучкості, красномовності, крилатості вислову” [I: 121, с. 31]. У лінгвостилістичних розвідках початку ХХІ ст. дослідники намагаються конкретизувати досить загальну оцінну категорію висловлювання, спроектувавши її на конструктивні ознаки функціональних стилів, зокрема художнього і стилю масової інформації, напр.: “Естетизм художнього стилю, що постає як ідіостилістична самоідентифікація, мотивує ексклюзивність мовного знака чи форми, естетика ж стилю масової інформації полягає у своєрідній символіці типізованого образу” (Шевченко Л. І. Концепти теорії інтелектуалізації, 2004. – С. 74).

В одному оцінному полі перебувають вислови стилістичне значення, стилістичний ефект, естетична вартість. Змістове наповнення їх у конкретному стилістичному аналізі залежить від того, чи розглядаються мовні одиниці певного структурного рівня, чи здійснюється аналіз цілісного тексту. В останньому випадку предметом вивчення стають особливості побудови тексту. Категорії стилістичного і естетичного стосовно до художніх текстів ототожнюються.

3. Методи стилістичних досліджень Методи і методологія стилістичних досліджень ґрунтуються на глибинних зв’язках стилістики з поетикою, історією літературної мови, історією культури. До аналізу того самого об’єкта “мова творів Тараса Шевченка” залежно від прийнятої автором концепції можуть бути застосовані різні методи дослідження. Наприклад, праця В. М. Русанівського “У слові – вічність” відповідає концептуальним засадам праць з історії літературної мови, в яких знаходять висвітлення питання взаємодії літературної мови та її народнорозмовної основи, зокрема, таких джерел Шевченкової мови, як фольклорні, історичні джерела, ономастика, церковнослов’янізми, іншомовні запозичення. Аналізу підлягають системні відношення в лексиці – синонімія з проекцією на повнозначні частини мови, антонімія, полісемія, авторські новотвори, емоційно-оцінна лексика, загальномовно-нормалізаторський аспект добору слова, мова російських творів та її вплив на нормалізацію української літературної мови, роль словотворення в емоційно-оцінному регістрі, улюблені слова, художні засоби повтору і тавтології, перифрази тощо. Автор зосереджує увагу на формуванні словника Шевченка, тісно пов’язаного з тематикою його художніх, епістолярних творів.

Застосовані в дослідженні методи аналізу мови творів Шевченка – історично-мовний, лексично-системний, зіставно-мовний, метод виявлення індивідуально-авторського підходу до використання лексики.

На інших концептуальних засадах побудував дослідження мови Шевченкової поезії А. К. Мойсієнко. Використовуючи метод апперцепційного декодування поетичного тексту, автор зосереджує увагу на звуковій будові вірша, ролі заголовків, аналізує образне слово (епітет, порівняння, метафору, символ), моделює мовну картину поетичного світу Шевченка, виявлену в антропоморфізмі мовних засобів, вертикальному контексті ономастичної і топонімічної лексики тощо. Наскрізним теоретичним поняттям дослідження виступає поняття тексту, а також досвід сприймання Шевченкового слова. Прочитання, декодування поетичного тексту Шевченка залежить не лише від прийнятої автором концепції аналізу, а й від практики використання понять сучасної лінгвопоетики, від розвитку спеціальної метамови цієї науки, яка вивчає поезію як мистецтво слова.

Основи теоретичної поетики (стилістики), як відомо, закладено в праці О. О. Потебні “Из записок по теории словесности” (1905). Вчений розглядав мову як вияв духовної діяльності людини, суспільства. Тому праці О. О. Потебні становлять теоретичне підґрунтя для дослідників мовної картини, поетичної картини світу (Франчук В. Ю., Брицин В. М., Лазебник Ю. С. О. О. Потебня і генезис славістичної науки: Витоки і доля філологічної спадщини вченого // XI Міжнародний з’їзд славістів: Слов’янське мовознавство: Доп. – К., 1993. – С. 124–148). Зважаючи на утвердження в сучасному мовознавстві психологічного, антропологічного напрямку досліджень, можна передбачати й актуалізацію відповідних методів аналізу художніх творів, спеціалізації підходів до інтепретації художніх і нехудожніх текстів.
Наукова абстракція потребує виокремлення мовних засобів, стилістичних прийомів і їх самостійного вивчення. А втім, художній текст як об’єкт естетичного сприймання передбачає цілісність аналізу стилістичних засобів і прийомів. Пор. думку В. М. Жирмунського: “У живій єдності художнього твору вони зв’язані між собою нерозривно, як зв’язані в кожному слові його фонетичні, морфологічні, значеннєві і синтаксичні властивості” (В. М. Жирмунский. Задачи поэтики // Теория литературы. Поэтика. Стилистика. – Ленинград, 1977. – С. 33). Фактично ще в 20-ті роки ХХ ст. були закладені основи виділення рівневої стилістики, коли йшлося про базові поняття поетики. Показові такі міркування В. М. Жирмунського: “Оскільки матеріалом поезії є слово, в основу систематичної побудови поетики має бути покладена класифікація фактів мови, яку дає нам лінгвістика. Кожний із цих фактів, підпорядкований художньому завданню, тим самим виступає художнім засобом” (там само, с. 28).

Дослідник розрізняє засоби поетичної фонетики, поетичної морфології, поетичного словотворення, поетичного синтаксису, поетичної семасіології. Звертаємо увагу на думки автора про слово: “До семантики належить передусім вивчення слова як поетичної теми. Кожне слово, що має речове значення, є для художника поетичною темою, своєрідним засобом художнього впливу, тоді як у мові науки воно становить лиш узагальнене позначення абстрактного поняття” (там само, с. 30). Дослідник послуговується поняттям словесна тема, застерігаючи від ототожнення його з поняттям символу. У сучасній метамові словесній темі відповідають поняття наскрізного, ключового слова.
Як зауважує Д. С. Лихачов, “стиль був для В. М. Жирмунського відображенням світосприймання поета і як такий найтісніше пов’язувався з історією літератури та історією культури в цілому” (там само, с. 11).

Лінгвостилістика розпочиналася з вироблення методів аналізу художнього тексту. Поширення лінгвостилістичного аналізу на засоби виразності мови в різних сферах спілкування, в різних мовних ситуаціях зумовило визначення різної мети стилістичних досліджень і методикостилістичних напрямків, аспектів досліджень. Сьогодні під загальним поняттям функціональної стилістики об’єднуються такі напрямки, як рівнева стилістика, або стилістика засобів, зокрема й практична; стилістика тексту; стилістика художнього тексту; діахронічна і зіставна стилістика.

Кожне із цих відгалужень має свої методи (методику) аналізу об’єкта дослідження.
Виділяють загальні й часткові методи функціональної стилістики (Стилистический энциклопедический словарь русского языка. – М., 2003. – С. 224–226). До перших, базових, зараховують функціональний метод, який полягає в комунікативно-системному дослідженні, окресленні мети й завдання спілкування, виявленні зв’язку вживаних системних одиниць із екстралінгвальними чинниками спілкування; комплексний метод, що базується на використанні даних інших наук для інтерпретації спостережуваних мовних фактів; багатоаспектний аналіз різнорівневих одиниць, який дає змогу виявити специфічні ознаки функціональних стилів. Серед часткових методів називають семантичний, пов’язаний із відтворенням різних відтінків значення мовних одиниць; статистичний, зіставно-діахронічний.
Конкретний стилістичний аналіз передбачає застосування загальнонаукових методів (метод безпосереднього спостереження, описовий із використанням прийомів зіставлення, класифікації, експерименту, реконструкції, узагальнення, інтерпретації), філологічних (прийоми інтерпретації і порівняльний аналіз мовного матеріалу), загальних лінгвістичних методів (побудова лінгвістичних парадигм, структурно-семантичний аналіз, метод польового структурування). До власне стилістичних методів зараховують дискурсний аналіз, дистрибутивний, компонентний аналіз, контекстуальний, прагматичний, семемний тощо.

Зауважимо, що тут перелічено не лише власне стилістичні методи: останні ґрунтуються на використанні загальнолінгвістичних методів до об’єктів стилістичного аналізу. Оскільки кожна теорія створює свій предмет дослідження (Ажеж К. Человек говорящий: Вклад лингвистики в гуманитарные науки. – М., 2003. – С. 216), то і дистрибутивний, і компонентний, і семемний аналіз у стилістиці наповнюються іншим евристичним змістом порівняно з власне структурно-семантичним аналізом мови. Вони допомагають виявити специфіку стильових різновидів мови, особливості авторського варіювання мовним кодом.

Окремий об’єкт стилістичного опису становлять твори художньої літератури. До них застосовний метод, який називають слово і образ, а також метод структурно-семантичної реалізації концептів. Поширення терміна концепт у стилістичних дослідженнях зумовлено, по-перше, його новизною, по-друге, особливою увагою до мовної картини світу в її співвідношенні з концептуальною картиною світу. Хоч названі поняття становлять приклади наукових метафор, однак у науці, причому не лише в лінгвістичній, такі метафоричні номінації досить поширені.
Застосування асоціативно-концептуального методу до аналізу художнього, зокрема поетичного, тексту дає змогу виявити наскрізні слова, ключові слова, домінантні лексеми. У цих випадках спостерігаємо, як метод переходить у предмет дослідження і, навпаки, предмет дослідження – у метод, що стає частиною теорії. Результативність, ефективність інтерпретації художнього тексту досягається також використанням методів моделювання функціонально-семантичного поля, асоціативносемантичного поля, структурування семантичного поля, в якому розрізняються макро- і мікрополя. У працях, присвячених дослідженню художніх текстів, використовуються поняття національна, поетична, індивідуальна картини світу (Л. А. Лисиченко), поетична модель світу (Ю. Лазебник). Для розкриття сутності названих явищ використовується метод лексико-семантичної сполучуваності. Останній і як метод, і як конкретна методика спирається на розуміння того, що “естетична функція слова проявляється тільки в сполученні його з іншими словами і в тематичному контексті, коли кожна сема слова має, а точніше, знаходить і виявляє асоціативно-образний чітко виражений зв’язок з семами інших слів” (Ковалик І. І., Мацько Л. І., Плющ М. Я. Методика лінгвістичного аналізу тексту. – К., 1984. – С. 57). Названий метод (методика) виявляється основним у дослідженнях, присвячених епітетові як мовному засобові, що “характеризує поетичну свідомість епохи і письменника” (Веселовский, Историческая поэтика. – М., 1984. – С. 59).

Залежно від специфіки художнього тексту (проза, поезія, драма) та особливостей ідіостилю, застосовуються різні моделі опису. Однак у всіх дослідженнях спостерігаємо поєднання двох ключових понять метамови, а саме – семантична структура і функціонально-стилістичне навантаження епітета. Аспект аналізу, тобто лінгвостилістична теорія, детермінує використання певного методу. Наприклад, вивчаючи епітет в українській поезії 20–30-х років ХХ ст., Л. Шутова розглядає його в структурно-семантичному і функціональному аспектах [II-Б: 941]. Про функціонально-стилістичну, семантичну і формальну структуру епітета на матеріалі прози М. Стельмаха йдеться у роботах Н. Г. Сидяченко [II-А: 626]. Авторка оперує поняттями семантичних груп епітетів, функціонально-семантичних парадигм. Парадигми об’єднують епітети, якими змальовується пейзаж, портрет тощо. Поняття лексико-семантичного та лексико-асоціативного поля використовує М. Ф. Братусь, вивчаючи структуру, семантику і стилістичні функції епітета в художній прозі І. Багряного [II-А: 113]. Поряд із поняттями парадигми, лексико-семантичного, функціонально-стилістичного поля, які визначають застосування відпо–відних методів аналізу епітетних словосполучень, сучасні дослідники художнього тексту оперують поняттями дискурсу, концепту та ін.

Зміна наукової парадигми стилістичних досліджень пов’язана з актуалізацією стилістики тексту і комунікативної стилістики. Стилістика тексту оперує поняттями цілісності об’єкта дослідження і нерозривності змісту і засобів його вираження у конкретному тексті. Комплексність підходу до тексту виявляється у дослідженні категорій, якими об’єднуються одиниці різних мовних рівнів. Наприклад, категорію вольової модальності в мові законодавчих актів репрезентують лексичні, морфологічні, синтаксичні засоби, що розглядаються в аспекті комунікативної інтенції юридичних текстів та виявлення типів вольової модальності в досліджуваних текстах (Рогожа В. Г. Засоби вираження вольової модальності в текстах кодексів України: Автореф. дис. … канд. філол.

наук. – К., 2005. – С. 3). Текст у стилістиці становить єдність таких понять: результат висловлювання, інтенція автора до адресата, тип і жанр висловлювання. Виявляючи конститутивні ознаки мовних жанрів, деякі дослідники висловлюють сумнів щодо використання “розмитого” терміна функціональний стиль: “Термін “функціональний стиль” належить, на нашу думку, до числа найменш удалих термінів у лінгвістиці, і тому, ґрунтуючись на критерії жанрового канону дискурсу, пропонуємо нове позначення для обговорюваного поняття – формат дискурсу. Під форматом дискурсу розуміємо різновид дискурсу, щзо виділяється на основі комунікативної дистанції, міри самовираження мовця, усталених соціальних інститутів, регістру спілкування і клішованих мовних засобів” (Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс. – М., 2004. – С. 246).

Навряд чи можна погодитися з висловленою думкою, оскільки розмитість семантики спостерігаємо загалом у багатозначному слові функціональний. Утвердження його термінологічного змісту в стилістиці й формування понять функціональної стилістики зумовлені потребою відмежуватися, з одного боку, від рівневої, тобто структурної стилістики, а з другого – від літературознавчої стилістики (Кожина М. Н. Речеведение и функциональная стилистика: вопросы теории. – Пермь, 2002. – 472 с.).

Певною мірою цей термін виступає синонімом до поняття ‘лінгвістична стилістика’, проте наповнюється такими компонентами значення, як ‘стилістична функція’, ‘аксіологічна функція’, ‘прагматична функція’, ‘естетична функція’ і под., які мають безпосереднє відношення до функціонування мовних одиниць у конкретних комунікативних ситуаціях з відповідною стилістичною настановою.
Сучасній лінгвостилістиці чи функціональній стилістиці бракує чіткого теоретичного осмислення аспектів і методів аналізу. Нагромаджено значний емпіричний матеріал, що потребує систематизації наукових понять, окреслення власне стилістичних категорій.
Аналіз понять, якими оперують дослідники стилістичної системи української мови ХХ століття, стимулюватиме розвиток теоретичної стилістики і поглиблене вивчення мовних жанрів у різних соціокультурних сферах.
С. Я. Єрмоленко