Одним із важливих аспектів історичної стилістики української мови є простеження динаміки художнього стилю, з’ясування напрямків та інтенсивності змінюваності емоційно-експресивного змісту виразових засобів національної поетичної мови.
Різноманітні аспекти та функції поетичної мови
У сучасному українському мовознавстві термін поетична мова вживається на позначення трьох мовно-культурних феноменів: “1) мова віршованої поезії, або віршована мова (у протиставленні поняттю “мова прози”); 2) мова художньої літератури з її визначальною естетичною функцією; 3) система мовно-виражальних засобів, орієнтованих на досягнення ефекту високого стилю, незвичного для буденного спілкування” [Українська мова: Енциклопедія. – К.: Укр. енцикл., 2000. – С. 462]. Як явище емоційно-естетичного освоєння світу, поетична мова є об’єктом вивчення лінгвопоетики, у рамках якої розглядається як самодостатня система із специфічними законами внутрішнього розвитку, тенденціями до оновлення та розширення традиційних засобів, усталених формул, словника національної поетики, активізацією індивідуально-авторського складника, актуалізацією мовно-естетичних знаків національної та світової культури тощо (C. Єрмоленко, В. Русанівський, А. Мойсієнко, Л. Ставицька, Л. Пустовіт та ін.). С. Єрмоленко виокремлює три аспекти вивчення поетичної мови, підкреслюючи, що в українському мовознавстві вона розглядалася з погляду:
- лінгвопоетики та стилістики (вивчення динаміки стилістичної системи на всіх мовних рівнях);
- історії української літературної мови (як вияв нормалізаторських процесів, а також як індивідуальна мовотворчість на тлі стилістичної системи літературної мови);
- історико-літературного (взаємоскоординованість словника літературного та поетичного, взаємодія у поетичній мові книжних та розмовних елементів) [I: 37, c. 324].
У лінгвостилістичний практиці поняття мова поезії певним чином протистоїть поняттю “мова прози” [I: 37, c. 323].
Характерними ознаками мови поезії є:
- специфічна віршова організація;
- опора на традиційний поетичний словник;
- тропеїстичність та образність;
- необмеженість лексико-семантичної сполучуваності, скерованої на реалізацію потенційно можливих і встановлення нових асоціативних зв’язків;
- використання характерних для емоційно-експресивної мови словотвірних моделей.
Розвиваючи відповідні засадничі положення, сучасна теоретична та практична стилістика акцентує увагу не так на формальних (віршових) засобах організації мови поезії, як на показових семантичних процесах, динаміці національної поетики (рухливість образної структури слів-понять, розширення традиційних та встановлення нових асоціативно-образних зв’язків, семантизація звукової форми, актуалізація виразових засобів усіх мовних рівнів).
В історії лінгвостилістичного, лінгвопоетичного вивчення мови поезії в Україні умовно можна визначити три періоди у ХХ ст.:
- 20–30-ті роки;
- 50–60-ті роки;
- від 80-х років до сьогодні.
Кожному з виокремлених періодів притаманні свої напрямки пошуків, об’єкт та предмет дослідження, дещо відмінний терміноапарат, хоч цілий ряд проблем (а відповідно і стилістичного інструментарію їх наукового з’ясування) можна простежити на всіх етапах становлення лінгвостилістики як самодостатньої мовознавчої дисципліни.
Сучасні теоретичні здобутки стилістики поетичної мови – це наслідок поглиблення засадничих положень, сформульованих у працях українських та зарубіжних мовознавців ще кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. (напр., у роботах О. Потебні, І. Франка). Ранній період цілеспрямованого лінгвостилістичного вивчення поетичної мови – це 20-ті роки ХХ ст., коли дослідники (М. Сулима, О. Синявський, Т. Сікиринський) започатковують системне осмислення сутнісних ознак мовотворчості Т. Шевченка. Поступово увагу дослідників “привертають лексико-семантичні процеси у мові української поезії 20–30-х років, характерні явища індивідуального словотворення, динамічні процеси в синтаксисі, пов’язані з актуалізацією усно-розмовних структур, типові наскрізні мотиви, або ключові слова, в індивідуальних стилях, процеси символізації слів-понять, набуття ними функцій мовних знаків національної культури” (Українська мова: Енциклопедія. – К.: Укр. енцикл., 2000. — С. 463). Кінець 40-х – 50-ті роки ознаменовані посиленням уваги до мовних особливостей індивідуальної художньої творчості, образотворчих, тропеїчних засобів досягнення певних стилістичних ефектів у поетичній мові. Знаковими для цього періоду стали праці Л. Булаховського, В. Ващенка, П. Плюща, Т. Комаринця, К. Дорошенка, І. Журби, Т. Зайцевої, І. Губаржевського, Ю. Івакіна, Б. Кобилянського та ін. Основним об’єктом лінгвопоетичного вивчення була мова творів Т. Г. Шевченка. На цьому тлі помітно вирізнялися розвідки Ю. Шевельова, присвячені розглядові мови сучасної поезії (зокрема П. Тичини), співвідношення у ній традиції і новаторства тощо. Дослідники оперували поняттями словник мови, мовні засоби інтимізації, народність, народнопоетичні джерела, народнопоетична традиція, книжні елементи, лексика і фразеологія, слововживання, старослов’янізми, образ, епітет та ін.
Лінгвостилістика 60–70-х років ХХ ст. розвивалася під знаком точних, статистичних методів визначення диференційних ознак функціональних стилів, що, безумовно, позначилося і на методах дослідження особливостей індивідуальної мовотворчості поетів (В. Ващенко, І. Білодід, В. Русанівський, С. Єрмоленко, М. Лизанець, Ф. Непийвода, Л. Полюга, Н. Давиденко, М. Плющ, З. Франко, В. Чабаненко та ін.).
Із середини 80-х років ХХ ст. починається новий період активізації лінгвостилістичних досліджень індивідуальної, зокрема й поетичної, мовотворчості в аспекті естетики художнього слова, концептуалізації художньої мови, експлікації засобом поетичного слова мовної картини світу (С. Єрмоленко, М. Коцюбинська, В. Русанівський, Л. Мацько, А. Мойсієнко, Л. Пустовіт, Л. Ставицька, М. Голянич, Л. Савченко, Н. Данилюк, І. Олійник, Г. Сюта, Н. Дужик, А. Бондаренко, Н. Дащенко, Л. Зіневич та ін.). Фахова метамова цього періоду активізує стрижневі поняття попередніх періодів, поповнюється також новими.
Становлення та Розвиток Лінгвостилістики в Україні: Ключові Поняття та Терміни
Основні терміни та поняття, що визначили розвиток лінгвостилістики як науки, сформувалися шляхом установлення критеріїв вивчення поетичної мови та виявлення характерних властивостей мови поезії. Цей процес відбувався у 30–40-х роках ХХ століття і завершився в середині 70–80-х років ХХ ст., зараз поповнюючись новими термінами для опису новітніх категорій рецепції та аналізу художніх текстів, зокрема поетичних. Основними категоріями у метамові лінгвостилістики на різних етапах становлення стали: ідіолект, ідіостиль, поетичний текст, стилістичні засоби (народнопоетичні, традиційні, новаторські), естетична вартість вислову, мовно-естетична цілісність твору, тропеїчна система, стилістичне значення, стилістична норма, експресивність, експресивне значення, поетичний словник, поетична лексика, образ, символ, концепт, мовна картина світу, мовно-естетичний знак національної культури, етнокультурема, етноміфологема тощо.
Поняття індивідуальний стиль письменника у парадигмі ключових термінів лінгвостилістики з’явилося порівняно нещодавно. До 60-х років ХХ ст. воно не було концептуалізоване як категоріальна домінанта. Сучасне розуміння поняття індивідуальний стиль обґрунтовано у монографії С. Єрмоленко “Нариси з української словесності” (К., 1999): “Індивідуальний стиль, або ідіолект, – сукупність мовно-виразових засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших … Поняття “індивідуальний стиль” насамперед застосовують щодо стилю майстра слова, письменника”.
Ще на початку ХХ ст. І. Франко звернув увагу на “індивідуально забарвлену мову” (Франко І. Зібрання творів у 50 т. – Т. 17. – С. 54), а в 20-х роках почали закладатися основи для систематичного вивчення мовностилістичних рис індивідуальної мовотворчості (див. п. 4). Однак відповідні систематичні дослідження розпочалися тільки з кінця 40-х і помітно активізувалися тільки в 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст., коли почали періодично з’являтися праці про стилістичні (головним чином лексичні та фразеологічні) особливості творів І. Котляревського (К. Баценко, В. Ващенко, Ф. Медвєдєв, П. Калениченко, В. Галкін), Т. Шевченка (Л. Булаховський, В. Ващенко, Ю. Жлуктенко, М. Жовтобрюх, В. Русанівський, С. Скляр (Єрмоленко), Б. Кобилянський, А. Коваль, І. Журба, Т. Зайцева, К. Дорошенко, М. Лизанець, В. Коптілов, Л. Кадомцева), Лесі Українки (І. Білодід, М. Бойко, І. Дацюк, В. Заханевич, Л. Кулінська), І. Франка (І. Білодід, Я. Закревська, Ф. Медведєв, Л. Лисиченко), П. Тичини (Е. Павленко, М. Леонова), М. Рильського (О. Давидова, Г. Колесник, С. Крижанівський) та інших авторів. Це дало підстави стверджувати про оформлення лінгвостилістики як окремої галузі українського мовознавства. Протягом 60–70-х років дослідження індивідуальних авторських стилів не сповільнилися, однак відбулася показова для тогочасної мовознавчої науки переорієнтація на точні, статистичні методи визначення диференційних ознак індивідуальних стилів.
Ще на початку ХХ ст. І. Франко звернув увагу на “індивідуально забарвлену мову” (Франко І. Зібрання творів у 50 т. – Т. 17. – С. 54), а в 20-х роках почали закладатися основи для систематичного вивчення мовностилістичних рис індивідуальної мовотворчості (див. п. 4). Однак відповідні систематичні дослідження розпочалися тільки з кінця 40-х і помітно активізувалися тільки в 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст., коли почали періодично з’являтися праці про стилістичні (головним чином лексичні та фразеологічні) особливості творів І. Котляревського (К. Баценко, В. Ващенко, Ф. Медвєдєв, П. Калениченко, В. Галкін), Т. Шевченка (Л. Булаховський, В. Ващенко, Ю. Жлуктенко, М. Жовтобрюх, В. Русанівський, С. Скляр (Єрмоленко), Б. Кобилянський, А. Коваль, І. Журба, Т. Зайцева, К. Дорошенко, М. Лизанець, В. Коптілов, Л. Кадомцева), Лесі Українки (І. Білодід, М. Бойко, І. Дацюк, В. Заханевич, Л. Кулінська), І. Франка (І. Білодід, Я. Закревська, Ф. Медведєв, Л. Лисиченко), П. Тичини (Е. Павленко, М. Леонова), М. Рильського (О. Давидова, Г. Колесник, С. Крижанівський) та інших авторів. Це дало підстави стверджувати про оформлення лінгвостилістики як окремої галузі українського мовознавства. Протягом 60–70-х років дослідження індивідуальних авторських стилів не сповільнилися, однак відбулася показова для тогочасної мовознавчої науки переорієнтація на точні, статистичні методи визначення диференційних ознак індивідуальних стилів.
Розвиток лінгвостилістики: Від Аналізу Поетичних Текстів до Сучасних Досліджень
Індивідуальні стилі поетів, мовностилістичні особливості їх творчості стали об’єктом чисельних сучасних досліджень, що відбито у статтях, монографіях, дисертаціях (С. Єрмоленко, В. Русанівський, Л. Пустовіт, М. Пилинський, Л. Ставицька, Г. Сюта, Н. Мех, О. Степанюк, А. Бондаренко, Я. Чорненький, О. Тищенко, Л. Зіневич та ін.). Окремі з них (В. Русанівський. “Історія української літературної мови”; С. Єрмоленко “Нариси з української словесності” та ін.) репрезентують період 60–80-х років ХХ ст. в історії української літературної мови як коллаж мовностилістичних портретів найбільш знакових для української словесності мовних постатей цього періоду (В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновського, І. Драча, Д. Павличка та ін.). При з’ясуванні визначальних стилістичних особливостей мови поезії об’єктом лінгвістичного аналізу передусім уявляється текст специфічної ритміко-інтонаційної та версифікаційної будови. У сучасній українській лінгвостилістиці терміном текст фахівці дефініюють змістову єдність, побудовану за певним комунікативним планом для реалізації конкретних комунікативних завдань. Смисловий та структурний рівні в архітектурі поетичного тексту справді є визначальними і максимально реалізованими, що зумовлює помітну інтенсифікацію інформативності, незважаючи на певні обмеження формального плану (рима, розмір, ритм, жанр тощо). Стосовно проблеми організації поетичного тексту, текстових структур (окрім фонетичного, лексичного, морфологічного, синтаксичного складників) важливим є питання ієрархічності образів і тем, що формують образно-понятійні, смислові, композиційні рівні. “Різнорівнева ієрархія підсистем художнього твору отримує образно-динамічну і естетичну маніфестацію у рамках загальної текстової системи, на основі множинних взаємовідносин між структурними компонентами останньої”. Методика лінгвостилістичного дослідження поетичного тексту презентує цілу низку підходів, що змінюються залежно від суспільного, науково-культурного розвитку, актуалізуються у певні періоди розвитку лінгвостилістики. Так, починаючи з 90-х років ХХ ст. з’явився цілий ряд праць, у яких мова поезії досліджується на різних структурних зрізах, подається системно-функціональних аналіз мовно-образних засобів, здійснюється опис окремих поетичних ідіолектів: С. Єрмоленко, В. Калашник, Л. Пустовіт, А. Мойсієнко, Л. Ставицькa, Л. Сидоренко, Г. Сюта, Н. Сологуб, А. Бондаренко, Н. Дащенко, О. Маленко, О. Рудь та ін.
Залишити відповідь