АКАФІСТ

Покликаючись на крилаті Франкові рядки, можемо із певністю сказати, що не тільки книга — уся наша мова є незмірною «морською глибиною», з якої при бажанні можемо черпати щораз нові «дивнії перли». От, скажімо, чи кожному зрозуміло, про що йдеться, коли чує: антидор, євхаристія, дискос, єпітрахіль, солея, єктенія, кондак, акафіст, проскомідія? Та й що вже казати про такі малознайомі назви, якщо й начебто більш звичні, уживані ширшим колом мовців і навіть зафіксовані у сталих висловах літургія, вівтар, іпостась, ковчег та ін.

теж здебільшого приховують свою семантичну глибину від глухого до мови та релігії вуха.

Спробуймо з’ясувати, що ж означає, наприклад, милозвучне і загадкове поки що для нас слово акафіст.

Академічний 11-томний Словник української мови подає не надто виразне визначення, за яким навряд чи можна зрозуміти суть описуваного поняття: ‘У християнській богослужебній літературі — особливий вид молитовно-хвалебних пісень на честь Ісуса Христа, Богородиці, святих’. Визначення не дуже вдале, термінологічно невичерпне, оскільки не наголошує тієї особливості, яка закладена вже у словотвірно-морфологічній структурі пізньогрецького запозичення: akathistos дослівно означає несидячий. Бо й справді, на противагу псалмам, які віруючі читають сидячи, акафіст відправляють тільки стоячи — це одна з визначальних його рис.

А тепер звернімося до фахових видань: як вони пояснюють зацікавленим, що таке акафіст ? Виданий 1996 р. «Релігієзнавчий словник» вказує, що це ‘одна з форм церковного гімну, що є вершиною візантійської релігійної поезії. Відрізняється віртуозною звуковою і словесною організацією, а також багатоплановою символікою’.

Значно детальніше тлумачення виявляємо у коментарях до молитовника «Прийдіте, поклонімося» (Львів, 1994). У ньому, зокрема, відзначено, що «Акафіст — це велика літургічна поема, яка служиться стоячи (так каже назва в грецькій мові)… В Україні акафісти дуже популярні, співається їх у церкві, а часто читається і приватно, як особисту молитву.

Цілий твір складається з 12 пісень, кожна пісня — з кондака й ікоса; разом 24 вірші.

Автор починає кожний вірш (кондак та ікос) по черзі з букв грецької азбуки, яка має їх 24» (с.165). Крім того, люди, чия дорога часто лежить до храму, знають, що перша частина акафісту — це історичний переспів життя Ісуса Христа, Богородиці чи святого, яким він приурочений. Друга ж частина є повчальною.

Акафіст як форма християнської гімнографії веде початок від так званого Великого акафісту — величального піснеспіву на честь Пресвятої Богородиці. Саме цей твір невідомого автора, датований приблизно першою половиною VІ ст., вважається першим та еталонним стосовно відомих на сьогодні акафістів до Ісуса Христа, Матері Божої, святих.

Укладачі згаданого уже молитовника наголошують, що це побудований на святому Письмі і перекладений багатьма мовами світу найвеличніший зразок «прослави Марії, подяки з короткою просьбою при кінці у 13-ій пісні — кондаку. Він передбачає поетичний переказ правди віри, розрахований на особисті переживання тих, «що з вірою і захопленням цей гімн співають» (с.167).

Популярність самих акафістів як форми звертання людини до небесних заступників зумовила й активність побутування цього слова у мовній практиці українців. Про це незаперечно свідчить, зокрема, його фіксація у Словнику за ред. Б. Грінченка, щоправда, у застарілому фонетичному варіаті акахвист: По три акахвисти на день читаєш… (Номис).

Популярність цього виду духовної офіри, а відтак і відповідної лексеми переконливо підтверджує народна творчість, мова класиків української літератури: «Треба буде акафіст найняти Миколаєві святому й на часточку дати» (Т. Шевченко); «…завтра правитимуть акафіст святій Варварі в Михайлівськім монастирі» (І. Нечуй-Левицький); «Тихо і виразно, як акафіст, вичитував хлопець» (С. Васильченко).

Антирелігійна кампанія хоч і дещо послабила активність побутування слова акафіст в усній та писемній мові, однак усе ж не усунула його цілковито на периферію мовного вжитку. Звісно, до кінця 80-х — початку 90-х років ХХ ст. воно не могло бути характерним для ЗМІ, але продовжувало жити в усному спілкуванні та художньому стилі: «Багато акафістів відслужила мати…» (Ф. Бурмака); «Молився він [Трохим Іванович] гаряче, замовляв акафісти» (А. Шиян). Однак показове для нашого сьогодення пожвавлення соціального інтересу до релігійної тематики зумовило активне послуговування відповідною лексикою. Разом з іншими у мові знову зазвучало слово акафіст: «З нагоди свята у храмі [святого Василія Великого] було відслужено подячний акафіст Пресвятій Богородиці» (з мови телебачення); «Звучать твори Соловецького монастиря, Оптиної пустині, КиєвоПечерської Лаври, канони, ірмоси, акафісти» (з журн.).

Сакральність позначуваного поняття, звісно, заздалегідь начебто програмує позитивну стилістичну «ауру» відповідного слова, цілий спектр високих конотацій, які, власне, й прочитуються у наведених прикладах із різних функціональних стилів сучасної української літературної мови. Деяке його стилістичне зниження спостерігаємо тільки у фразеологізованому словосполученні читати акафіст, яке в розмовній мові іноді уживається із значенням ‘повчати, сваритися’ тощо (пор.: проповідь / нотацію читати): «Та годі-бо акафіста читати, А то ще горло з крику заболить» (І. Кочерга).

За продуктивною для сучасної української мови словотвірною моделлю утворена також назва спеціальної богослужбової книги, у якій уміщено зібрання акафістів, — акафісник (пор.: молитва — молитовник, пісня — пісенник тощо). Відомо, що перший друкований акафісник побачив світ у 1525 році стараннями Франциска Скорини.

Спробуйте коли-небудь зайти до храму у той час, коли люди стоячи співають величальних пісень небесним заступникам, — і ви зможете повнотою збагнути і семантичну, і сакральну сутність слова акафіст.

Галина Сюта