М. В. БУРЯЧОК

АРФА

Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними…

Тичина Видатний класик української радянської літератури Павла Тичини звернувся до образу арфи, щоб передати багатогамну музику нестримного ходу весни. У переливчастих звуках арфи поет відчував і дзвінку пісню жайворонка в небі, і веселе дзюрчання перламутрових струмочків, і ніжнотонні перекати весняних громів…

Але, мабуть, не кожному відомо, що цей сорокасемиструнний музичний інструмент, який відзначається багатством тональностей і октав, у давнину мав зовсім інший вигляд і обмежений діапазон звучання. Історія виникнення та розвитку арфи налічує понад шість тисячоліть. Примітивні однострунні арфи, що збереглися в деяких народів, свідчать про те, що арфа походить від мисливського лука. Найдосконалішою вважається єгипетська арфа.

Один із єгипетських ієрогліфів означав і арфу, й поняття «прекрасне». Більшість дослідників старої музики вважає Єгипет батьківщиною арфи. Останнім часом ця думка заперечується на тій підставі, що луком як знаряддям війни та мисливства користувалися не тільки єгиптяни, а й греки, ассірійці та інші стародавні народи. Отже, цей інструмент міг виникнути одночасно або в різний час у різних народів незалежно один від одного, і згодом, наприклад, у греків він перетворився в ліру, кіфару, у турків — у канун, сантир, в індусів — у галемпунг, у слов’ян — у гуслі (горизонтальна арфа), і тільки в єгиптян він залишився у своєму природному вигляді й здобув право панівного музичного інструмента. На арфі акомпанували співу, грали п’єси соло, використовували її в складі ансамблів і оркестрів.

Число струн спочатку збільшується з 2-х до 4-х, потім до 6-ти, 8-ми і більше, форма інструмента з дугоподібної перетворюється в трикутну. Маленька переносна арфа стає великою, вищою за людину.

Від єгиптян запозичили арфу ізраїльтяни, ассірійці, фінікійці, а від останніх — греки та римляни. Грецькі арфи називались кініра (з фінік, кіннор) і тригонона, що мала форму трикутника з 11 або 13 струнами. Але ці інструменти не набули такого поширення, як ліра.

Від римлян перейняли арфу гальські, британські та германські племена.

У XIII—XV ст. арфа міцно закріплюється в музичному побуті багатьох країн Європи: шотландські та ірландські барди, французькі трубадури й трувери, німецькі міннезінгери.

Слов’яни запозичили цей інструмент від німців, про що свідчить назва Harfe1 , пор.

польське harfa, чеське harfa, російське арфа, українське арфа, білоруське арфа, болгарське арфа, сербське арфа.

Німецький філолог Ф. Діц вважав це слово німецьким, оскільки грецьке αρπη — серп, латинське harpe (з грецької) «гак», «багор», «серп», «серпоподібний меч» дало б у французькій мові агре, а не harpe2 . У формі harp це слово відоме й англійській мові. Інший німецький філолог А. Шелер, наводячи давньоверхньонімецьке hrepan із перестановкою herpan «схопити», «зачепити», вважав harpe в значенні «арфа» та «гачок», «кіготь» тим самим словом3 .

У східних слов’ян цей інструмент засвідчується вже в найдавніших пам’ятках матеріальної культури. Так, на одній із фресок Софійського собору в Києві збереглося зображення арфи XI ст.

4 Уперше зустрічаємо назву арфа в «Лексисі» Л. Зизанія 1596 р. серед таких назв інструментів: гусли, лютна, скрипица. Подав цю назву і П. Беринда в своєму «Лексиконі» 1 Див.: М. Фасмер, Этимологический Словарь русского языка, т. І. М., 1964, стор. 90. 2 Див, А. Г. Преображенский. Этимологический словарь русского языка, т. І. М., 1910—1914, стор. 8. 3 Див.: Там же. 4 Див.: История культуры древней Руси, т. ІІ. М. – Л., 1951, стор. 499.

(1627 р.) у формі гарфа поряд із назвами цітра, гусль.

На межі XVIII-XIX ст. арфа була в моді як домашній музичний інструмент, на якому грали соло та акомпанували пісням; використовувалась вона також і в концертній практиці.

Згодом арфа закріплюється в симфонічному оркестрі.

У творах художньої літератури XIX — поч. XX ст. досить часто зустрічаємо назву арфа, наприклад: «Арфа у одному кутку, фортеп’яно у другому» (Марко Вовчок); «Червінці делікатно дзенькнули, неначе арфа заграла» (Нечуй-Левицький); «Од музики стогнуть стіни, Грають арфи й мандоліни» (Щоголів). Особливо широко використовує її Леся Українка, що пояснюється тематикою їі творів, наприклад: «Арфи сумні голосили, квилили єгиптянок співи», «Я чую виразно Арфи знадливії гуки».

Назва арфа стає улюбленим словом образного вживання, порівнянь: «Єднала [пташка] небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля» (Коцюбинський); «Я дививсь і прислухавсь — Як знову в серці арфа грала» (Олександр Олесь).

У творах радянських письменників теж часто вживається це слово як в прямому значенні, так і в образному, у порівняннях, наприклад: «І дальніх арф незнаний перебіг Поетову торкає душу чулу…» (Рильський); «Один гратиме на арфі, другий співатиме серенад» (Смолич); «Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…» (Тичина).

За старогрецькою легендою, у давнину нібито ще була особлива арфа, струни якої звучали від подиху вітру. Оскільки богом вітрів був Еол, ця арфа дістала назву Еолової.

Мелодійність її звуків перевершувала мелодійність усіх інших арф. Леся Українка та І. Франко вперше в українській літературі художньо осмислили цю назву: «Пролітав буйний вітер край вежі, Що стояла самотньо на кручі, Там знайшов він Еолову арфу; Він шарпнув її довгії струни — І всі струни озвалися співом. Лагіднішим од вітру дзвінкого» (Леся Українка); «В його [поета] чутливість сильна, дика, Еольська арфа мов велика, Що все бринить і не втихає: В ній кождий стрічний вітер грає, А втихне вітрове дихання, Бринить в ній власних струн дрожання» (Франко). Словосполучення еолова арфа набуває переносного значення, створюючи образ людини, що відгукується на всі враження життя, є виразником народних дум, сподівань: «Шопен стає еоловою арфою національно-визвольного руху» («Наука і життя»).

У сучасній мові розширило свою семантику й саме слово арфа. Ним стали називати предмети, які своєю формою дещо нагадують арфу. Так, дерев’яну скриньку розміром 1×1 м із залізними прутиками або дерев’яними планочками, паралельно закріпленими у верхній її частині, яку використовують, обриваючи боби арахісу, названо арфою. Той же принцип покладено в основу назви зерноочисної сортувальної машини.

На ґрунті слова арфа утворено і складний прикметник арфоподібний із значенням «формою або звучанням схожий на арфу»: «Невеликий 12-тактовий вступ починається арфоподібними пасажами» (А. Архимович, Українська класична опера).

Із похідних утворень від основи арфа найраніше засвідчене слово арфіста, яке мало значення «музикант, що грає на арфі». Його подав П. Беринда в своєму «Лексиконі…» серед таких назв: гудець, цитаріста. За будовою це слово нагадує поширені уже в староукраїнській мові назви музикантів бандуриста, цимбаліста, цитаріста. \’ У творах нової української літературної мови слова арфіста не виявлено, натомість простежуються назви на позначення музикантки, що грає на арфі: арф’янка та арф’ярка: «На другий вечір зібрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове — на писану красу арф’янки» (Панас Мирний); «Арф’ярка видивилася на нього, а її пальці тим часом машинально забігали по струнах» (Франко).

Першу назву у формі архв’янка засвідчив і словник Б. Грінченка., У сучасних словниках подаються словотворчі варіанти на означення музиканта — арфіст, арф’яр і на означення музикантки — арфістка, арф’ярка, арф’янка.

Отже, запозичене разом із реалією слово арфа стало основою для утворення нових слів в українській мові. Воно також розширило свою семантику, вживаючись у термінологічних і образних висловах сучасної мови.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike