В. М. ВИННИЦЬКИЙ

А́ВТОР — АВТОРИ́, ДИРЕ́КТОР — ДИРЕКТОРИ́

В сучасній мовній практиці нерідко виникають труднощі, коли треба визначити наголос іменників чоловічого роду у множині. Багато іменників, які раніше мали наголос на основі, вимовляються тепер з наголошеним закінченням. Наприклад, у найдавніших українських пам’ятках XVI ст. слова бо́ки, ду́бы, до́мы, ва́лы зберігали наголос форм однини, а вже з кінця XVII—початку XVIII ст. у називному множини вживалися з наголосом на закінченні: доми́, дуби́, цехи́і под.

1 Переважна більшість односкладових іменників у формах множини має наголос на закінченні. У словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос» таких слів налічується 170. До них належать: альти́, боки́, вовки́, гаки́, голи́, дахи́, зяті, круки́, лоби́, ломи́, призи́, ро́ї, смаки́, списи́, томи́, тони́, флоти́, цехи́, чини́, штаби́, яри́ та ін. В небагатьох односкладових іменниках чоловічого роду зберігається нерухомий кореневий наголос: ви́ди, ві́рші, дру́зі, ка́рби, ко́ні, м’я́зи, со́ки, стро́ки, фо́нди та ін.

Паралельний наголос — на закінченні і на корені — мають слова: куми́ і ку́ми, роки́і ро́ки, скарби́і ска́рби, шарфи́і ша́рфи. Частіше вживається наголос гле́ки поряд із можливим глеки́.

Слово гість у непрямих відмінках має подвійний наголос — госте́й, гостя́м і го́стям, гостя́ми і го́стями (гі́стьми і гістьми́), на гостя́х і на го́стях, але був у го́стях.

Наголос у множині допомагає розрізнити значення таких іменників: ба́ли (одиниця виміру, оцінка) — бали́ (банкет), зна́ки (позначка, марка, орден, сигнал) — знаки́ (слід, відбиток, прикмета), клу́би (організація) — клуби́(маса диму; стегно; клубок), ко́рчі (судома) — корчі́ (пень, кущ), ла́ни (китайська грошова і вагова одиниця) — лани́ (безліса рівнина, поле і т. ін.), скла́ди (місце для схову) — склади́(частина слова), то́рги (установа в справах торгівлі) — торги́(ведення торгівлі), фу́нти (грошова одиниця) — фунти́(міра ваги).

Різняться значенням і відповідно наголосом слова: ходи́(рухи, кроки, виступи гравця) і хо́ди (місця руху, отвори для руху).

У словниках спостерігається розбіжність щодо наголошування деяких односкладових іменників у формах множини. Наприклад, «Словник наголосів» М. Погрібного фіксує баки́, а «Українська літературна вимова і наголос» — ба́ки. «Словник наголосів» М. Погрібного подає лю́ки, а «Українська літературна вимова і наголос» — лю́ки і люки́. У першому наводиться птахи́, а в другому — птахи́ і пта́хи. Свідченням поступового переміщення наголосу з кореня на закінчення в іменниках чоловічого роду у формах множини може бути такий приклад. «Словник наголосів» М. Погрібного реєструє хо́ри, хо́рів, а «Українська літературна вимова і наголос» — хори́, хорі́в.

Наголос пересувається на закінчення в переважній більшості двоскладових іменників, які вживаються у формі множини. Такі слова можна поділити на дві групи.

До першої групи належать іменники, які в однині мають наголошений корінь (перший склад слова). Їх у словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос» близько 100. Це, наприклад, слова автори́, адреси́ (письмове вітання), береги́, бондарі́, бункери́, бусли́, буфери́, векселі́, вечори́, голуби́, доктори́, жолоби́, зайці́, катери́, килими́, кольори́, коміри́, конюхи́, кухарі́, лікарі́, місяці́, наймити́, номери́, округи́, паруси́, поїзди́, полюси́, ректори́, сектори́, столяри́, сторожі́, табелі́, табори́, тенори́, трактори́, хутори́, штемпелі́, явори́, ясени́, ящики́тощо.

Другу, найбільшу групу становлять іменники, які в називному відмінку однини мають наголошений суфікс, а в непрямих відмінках однини і множини в них наголос переходить на закінчення. Серед таких іменників розрізняються іменники з суфіксами: а) -а́р(-я́р): байкарі́, бджолярі́, веслярі́, гончарі́, друкарі́, піснярі́, поштарі́, школярі́ і т. ін.; б) -а́ч(-я́ч): багачі́, глядачі́, діячі́, орачі́, слухачі́, читачі́ тощо; в) -а́к(-я́к): бідаки́, 1 Див.: Веселовська З. М. Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй (кінець XVI—початок XVIII століть). Харків, 1970, с. 16-18.

бурлаки́, вожаки́, гусаки́, диваки́, земляки́, їжаки́, козаки́, приймаки́, свояки́, чумаки́, юнаки́ та ін.; г) -а́й(-я́й): бугаї́, глитаї́, гультяї́; д) -а́н: барани́, жупани́, кабани́, ковзани́; є) -ї́й: вертії́, водії́, возії́, плаксії́; є) -е́ць(-е́ць): бійці́, кравці́, купці́, синці́; ж) -е́л: козли́, орли́, осли́; з) -о́к: битки́, зв’язки́, кружки́, кульки́, піски́, пучки́, синки́, сучки́; и) -у́н: бігуни́, брехуни́, брикуни́, вергуни́, вертуни́, віщуни́, джигуни́, дикуни́, жартуни́, крикуни́, шкарбуни́; і) -у́к (-ю́к): байстрюки́, борсуки́, гайдуки́, павуки́; ї) -у́р: міхури́, пічкурі́, снігурі́; й) -ни́к: двірники́, різники́, рільники́.

В українській мові відомі поодинокі двоскладові іменники, які у формах однини мають наголос на закінченні, а в множині на корені: слу́ги, су́дді.

У кількох словах, що в однині виступають з початковим наголошуванням, у формах множини наголос переміщається на другий (серединний) склад слова: начо́си, цига́ни, злоді́ї.

Непоодинокими є двоскладові іменники, які у множині виступають з двома наголосами, напр.: півні́і пі́вні, свекри́і све́кри, токарі́і то́карі, урожаї́і урожа́ї, башта́ни і баштани́, буржу́ї і буржуї́, кожу́хи і кожухи́, а також просто́ри і про́стори.

В українських словниках зафіксовано ряд двоскладових іменників, які в однині мають подвійне наголошування, а у формах множини вживаються або з наголосом на закінченні, або з паралельним наголосом — на закінченні і на корені: гра́бар і граба́р — грабарі́, це́бер і цебе́р — цебри́, а також влада́р і вла́дар — владарі́ і вла́дарі, крама́р і кра́мар — кра́марі і крамарі́, ма́ляр і маля́р — ма́лярі і малярі́.

Іменник рукав у множині (відповідно до паралельних форм) наголошується — рукави́ і рука́ва, а слово ове́с функціонує з початковим наголосом — ві́вса («Словник наголосів» М. Погрібного подає ві́вса і вівси́, проте друга паралельна форма є, очевидно, діалектною) 2 .

Цікаво в акцентуаційному плані поводить себе у відмінкових формах множини слово чо́біт — чо́боти, чобі́т, чо́ботам і чобо́тям, чобітьми́, чо́ботами, в чо́ботах і в чобо́тях.

Існує кілька різних за значенням двоскладових іменників, які в однині мають однаковий наголос, а в множині різняться місцем наголосу, тобто наголос у них виконує семантико-граматичну функцію: зу́бки (зменш, від зуб) — зубки́ (зубок часнику), о́рдери (в архітектурі) — ордери́(документ), по́лози (про зміїв) — полози́(про сани), рі́жки (у тварин) — ріжки́ (музична або сигнальна труба), ю́нкери (прусський поміщик) — юнкери́ (вихованець військової школи у дореволюційній Росії), о́рдени (організація) — ордени́ (відзнака).

У деяких випадках простежується непослідовне наголошування двоскладових іменників у множині. Зокрема, «Словник наголосів» М. Погрібного засвідчує слова жолуді, лектори з наголошеним закінченням, а в словнику «Українська літературна вимова і наголос» вони наводяться з паралельним наголосом — жолуді́ і жо́луді, лектори́ і ле́ктори, хоч форми жолуді́, лектори́, очевидно, більше відповідають орфоепічним нормам у сучасній українській літературній мові.

Немає у словниках єдності й щодо наголошування слів ти́ждень, руча́й, не́біж.

Незначна частина двоскладових іменників має нерухомий наголос, спільний для відмінкових форм однини й множини: во́рони, горо́ди, до́лари, за́ходи, ко́рені, ле́беді, ли́царі, му́ляри, о́лені, про́мені і под.

Те саме стосується й меншої частини трискладових іменників, наприклад: ад’юта́нти, забобо́ни, кіломе́три, малю́нки, обра́нці, риба́лки та ін.

Більшість трискладових іменників у множині функціонує з наголошеним закінченням. За типами наголошування вони поділяються на дві групи.

Першу, найбільшу, групу становлять іменники з наголошеними суфіксами у називному відмінку однини, в яких у непрямих відмінках однини, як і в множині, наголос переміщається на флексію. Це іменники з суфіксом -ар(-яр), -up, -ик, -ець, -ок, -ун, -ач: бавовнярі́, секретарі́, богатирі́, молодці́, мотузки́, вередуни́, укладачі́і под.

Трискладові іменники з суфіксом -а́нин(-я́нин) у множині зберігають наголос форми 2 Словник «Українська літературна вимова і наголос» у називному відмінку множини фіксує лише ві́вса.

однини, якщо в однині виступає наголошений суфіксальний голосний а(я), напр.: горя́ни, датча́ни, львів’я́ни. Переміщається наголос на а(я) в іменниках, які в однині мають наголос на и́н: дворя́ни, міща́ни, селя́ни, слов’я́ни.

Другу групу становлять іменники, що в однині мають наголошений перший або другий склад, а в множині виступають із наголошеним закінченням: парубки́, ярмарки́, ящички́; бухгалтери́, директори́, показники́, професори́, редактори́, співавтори́, товариші́, учителі́, хазяїни́.

За окремим типом наголошуються у формах множини слова комбіко́рм (комбікорми́), очере́т (очере́ти, очере́тів і очерета́, очереті́в). Слово аванпо́ст у множині виступає з подвійним наголосом: аванпо́сти і аванпости́, так само нормативними є наголоси воло́дарі і володарі́. Словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» подає як нормативний один наголос у словах госпо́дарі, чоловіки́, на відміну від «Словника наголосів» М. Погрібного, де ці слова наводилися з можливим паралельним наголошуванням у множині (господарі́, чоловіки́).

Чотирискладові іменники з наголошеним суфіксом -а́нин(-я́нин) зберігають цей наголос і в множині: волиня́ни, галича́ни, донечча́ни, парижа́ни, подоля́ни. Щодо слова громадя́ни, то сучасні орфоепічні норми фіксують паралельний наголос в однині: громадя́нин і громадяни́н. Тільки поодинокі чотирискладові іменники у формах множини побутують з наголошеним закінченням — аеропорти́, годинникарі́, першодрукарі́.

П’ятискладові іменники — до них належать переважно назви осіб з наголошеним в однині голосним суфікса -а́нин(-я́нин) — в однині і множині мають однаковий наголос: житомиря́ни, заробітча́ни, магомета́ни, подорожа́ни.

Іменники чоловічого роду, що мають у множині наголошене закінчення, при сполученні з кількісними числівниками два, три, чотири виступають у формі називного відмінка множини з відтягненим наголосом, тобто таким, як в однині. Це пояснюється тим, що в давній українській мові при цих числівниках вживались іменники у формі двоїни. Пор.: брати́, сини́, але два бра́ти, три си́ни.

Отже, переважна більшість одно-, дво- і трискладових іменників чоловічого роду у формах множини вживається з наголошеним закінченням, а чотирискладові (за винятком поодиноких) і п’ятискладові слова мають однаковий (нерухомий) наголос в однині і множині. Внаслідок тенденції до переміщення наголосу з основи на закінчення кількість іменників з наголошеним закінченням у множині поступово збільшується. Цим можна пояснити і наявність паралельних наголосів у формах множини іменників чоловічого роду другої відміни.