БАЙДУЖІСТЬ – БАЙДУЖНІСТЬ. БАЙДУЖИЙ — БАЙДУЖНИЙ — БАЙДУЖЛИВИЙ

Редактор однієї газети запитує: «Як правильно назвати статтю «Пам’ятник байдужості» чи «Пам’ятник байдужності». Ці іменники, як засвідчують і лексикографічні джерела (СУМ.

— Т. І. — К., 1970), і мовна практика, у мові не розрізняють, тобто вони є варіантами.

Позначають вони ‘незацікавленість певної особи в чомусь’. Оскільки варіанти як надлишкові явища довго в мові не співіснують, то один з них поступово переходить на периферію мовного вжитку. Проста форма, частота використання і загальномовне поширення забезпечують перевагу іменника байдужість. Байдужність у сучасній українській мові трапляється рідше. Проте це слово характерне для художнього стилю. Стилістичні можливості мови художньої літератури передбачають вживання метафоричних висловлювань з обома словами: — .. Коли б ми могли вічно тривати, якими дрібними, нікчемними видалися б нам наші болі та муки! — Але й радощі так само! — Маєш рацію! Вічне життя було б байдужістю, тобто вічною смертю. Протилежності сходяться, в цьому безглузда закономірність випадковості (В. Підмогильний); Будемо будить людей, знімать з очей полуду, з душі — байдужість .. А там саме покаже (В. Шевчук); Тіло терпне .. напівсолодка втома обхоплює людину, байдужність закрадається в серце (М. Коцюбинський). Хоч художня мовна практика свідчить про нормативність обох іменників, проте редактор надала перевагу назві «Пам’ятник байдужості». Адже на вибір правильного варіанту впливають мовні смаки і мовні уподобання.

Словник фіксує також варіантні прикметникові форми байдужий, байдужний, від яких утворилися названі вище іменники.

Байдужий має різні відтінки значення й ширші можливості граматичної та лексичної сполучуваності. Його вживання без додатка або у поєднанні з іменником у родовому відмінку пов’язане з характеристикою ‘незацікавленої, нечуйної людини’: Кирпань вдавав із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз у раз підводився з місця (М. Хвильовий); Я майже байдужий до хороших оцінок. Але негативна критика ранить мене і руйнує неймовірно. Се своєрідна якість моєї натури (О. Довженко); Першого ж дня Калинці впав у око літній уже чоловік, який сидів, німий та байдужий до всього, що діялось довкола (А. Дімаров).

У сполученні з іменником у давальному відмінку байдужий позначає ‘особу нецікаву, яка не викликає до себе інтересу’: Ми щодня зустрічаємо байдужих нам людей, але байдужим бути завжди неможливо (з газ.). Часто цей прикметник вживається в ролі означення в метафоричних образних висловах: Дим цей проходив людям в кров, і руки їх були безживні, байдужі, ліниві, а на блідих сірих обличчях не сміялася ніжність, не світились вони раюванням (В. Винниченко); Бані грузинських храмів, наче долоні, складені до молитви, все так само просять про щось байдуже небо (з наук.-попул. літ.).

Прикметник байдужний у значенні ‘який не звертає уваги на кого чи що-небудь’ і в поєднанні з іменником в родовому відмінку або в ролі підмета дублює слово байдужий. Це засвідчують і лексикографічні джерела, і мовна практика. Функціонування в мові слова з більш широкими лексичними, граматичними і стилістичними можливостями обмежує сферу вживання прикметника байдужний. Послуговується ним переважно художній стиль літературної мови, про що свідчить мовна практика письменників ХІХ ст.: Байдужні й ті, що рідну мову / Занедбують, найкращу з мов, / Народолюбності основу, / І пристають до ворогів (П. Куліш); Згорда поглядають вони [чумаки] довкола, певні в своїх силах, байдужні до всяких життєвих незгод (М. Коцюбинський).

Мова художньої літератури ХІХ ст. фіксує також варіант байдужливий, що має в сучасних словниках стилістичну позначку рідковживане: А сонце цілує (байдужливе сонце) / Її [пальми] чарівничий наряд (П. Грабовський).

Вибираючи потрібне слово, часто стаємо свідками того, як мовна норма залежить і від «гнучкої стабільності», і від мовних смаків, оцінок та уподобань автора.

Тетяна Коць