О. К. БЕЗПОЯСКО

ПОХОДЖЕННЯ СУФІКСА -ИСТ- У СЛОВАХ БАНДУРИСТ І ТАНЦЮРИСТ

В українській мові слово танцюрист з’явилося порівняно недавно. Перша згадка про нього датується кінцем XIX ст. (Є. Желехівський і С Недільський. Малоруско-німецкий словар.

Львів, 1886). В основі його лежить корінь танц-, якому у німецькій мові відповідає корінь дієслова tanzen. Звідси і українські дієслова танцювати і танчити (обл.). Від обох дієслів творилися іменники — назви осіб, чим і пояснюється наявність в українській мові кінця XIX ст. синонімічних похідних. З часом форма танчити занепала, разом з нею вийшли з ужитку і її похідні.

Сучасному слову танцюрист передував ряд слів з однаковим значенням, але різними словотворчими афіксами: танцівник, танечник, танцюра. Лексема танцівник і зараз функціонує в мові. Форма танечник (обл.) занепала, як і дієслово танчити, що було для неї твірною основою. Танцювати більш віддалене у звучанні від німецького tanzen. Корінь дієслова танц- став твірною основою для іменника танцюра, а словотворчим формантом — суфікс -юр(а).

В українській мові суфікс -ура(-юра) є зараз лише в окремих іменниках, що називають ознаку, причому із стилістичним відтінком зниженості, пор. мацапура, замазура.

Суфікс -ура(-юра) був наявний у таких назвах осіб, які вказували на рису характеру, якусь особливість у ньому. Таке значення має суфікс -юр(а) і в І. П. Котляревського, пор. «Співак, танцюра на всі боки» («Енеїда»). Танцюрою називали людину, яка любить танцювати.

З часом слово танцюра поступово замінюється на танцюристий з аналогічним значенням. Так, у «Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка знаходимо, що танцюристий — той, хто любить танцювати.

Шлях слова танцюристий і його зміни пов’язані з іменниками на -ист(-іст), які називали осіб за музичним інструментом. Такі іменники з суфіксом іншомовного походження -ист(-іст) довго не мали усталеної форми. Для деяких з них була характерна варіантність форм: у мові одночасно могли вживатися слова типу цимбалист, цимбалиста, цимбалистий, що відбивали історичні словотворчі особливості.

Для народної мови форми на -истий були більш звичними, ніж прямі запозичення на -ист(-іст). Про їхню поширеність свідчать прізвища Гуслистий, Бубонистий, Органістий, Цимбалистий. Існування в народній мові запозичень із суфіксом -истий підтверджується даними лексикографів. Так, у «Словарі української мови»: машинистий — машиніст; машинник — машинистий або цимбалист, цимбалиста, цимбалистий. Мабуть, поява форми танцюристий до певної міри викликана вживанням поширених в українській мові іншомовних запозичень на -истий.

Згодом при вирівнюванні форм слів закінчення -а, -ий зникають, назви осібмузикантів оформляються тільки за допомогою суфікса -ист(-іст), усуваються закінчення і в слові танцюристий, у мові з’являється лексема танцюрист.

За своєю семантикою танцюрист не входить до якоїсь грпупи слів із суфіксом -ист (-іст), об’єднаних загальним значенням і будовою. Слово утворилося не за певною моделлю, як, скажімо, бандурист, а є одиничним утворенням. Слів подібної будови у мові не зафіксовано. Словотвірний тип, як такий, відсутній. Звідси напрошується думка, що суфікс — ист у слові танцюрист не іншомовного походження, а є суфіксом прикметника танцюристий. Вплив слів іншомовного походження на цю лексему виявився в усіченні закінчення і набутті цим словом форми, схожої із запозиченнями.

Бандуристами називають українських народних співців і музикантів, які супроводжують свій спів грою на бандурах. За будовою і семантикою слово бандурист увіходить до групи слів, що позначають осіб за музичним інструментом. Основна частина таких назв є словами іншомовного походження із суфіксом -ист(-іст). Пор. гармоніст, акордеоніст, гітарист, віолончеліст. У таких лексемах будова слова простежується чітко: до твірної основи (назви інструмента) додається суфікс -ист(-іст). За цією ж моделлю утворилося слово бандурист: бандуρ (а) +ист.

Назва широковживана в мові, не має синонімів-відповідників, слово надійно займає своє місце серед інших лексем української мови.

Поява цього слова в мовному вжитку українців відноситься до давніх часів і пов’язана із запозиченням ;через польську мову з італійської лексеми бандура. Як свідчить УРЕ, бандура — це народний струнно-щипковий інструмент типу лютнеподібних, відомий на Україні ще з XV ст. Крім бандури існував інший, теж струнно-щипковий інструмент — кобза, витіснений бандурою у XVIII ст. Відтоді у мовленні бандуру інколи називають кобзою.

Похідними від слова бандура в українській мові на позначення особи є бандурист і бандурник. Останнє більш давнього походження. Суфікс -ник указував на особу як виконавця дії; музиканта, який грав на бандурі, спершу називали бандурником.

Підтвердженням думки про те, що при творенні назви особи за музичним інструментом українська мова використала свої національні засоби, є фольклорні записи, а також матеріали словників. Так, у словниках Б. Грінченка (К., 1909 p.) та В. Дубровського (Κ., 1909 p.) вказані обидва варіанти назви: бандурист і бандурник. Зокрема, бандурник ужито у двох значеннях: 1) музикант і співець, який грає на бандурі, кобзар; 2) майстер, який робить бандури.

Виникнення сучасної форми бандурист зумовлене активним проникненням слів західноєвропейського походження в українську мову, яке розпочинається в XV— XVI ст.

Значна частина цих запозичень була іменниками чоловічого роду з суфіксом -ист(-іст), -тор, -ор, -ік тощо. Особливо багато було лексем з іншомовним суфіксом -ист(-іст). Так, у «Синонімі словенороській» знаходимо: арфіст, корнетист, цитрист; інші лексикографічні джерела засвідчують: гобоїст, цимбаліст, гуслист, валторніст і навіть скрипцист, що зараз не вживається.

Збільшення кількості запозичень із суфіксом -ист(-іст) сприяло виділенню цього суфікса з іншомовних слів і включенню його до складу словотворчих морфем української мови. Таким чином, українською мовою була запозичена модель творення назв осіб за музичним інструментом, про що свідчить поява слова бандурист. Іншомовний характер твірної основи бандур(а) полегшив приєднання іншомовного суфікса -ист.

З утворенням слова бандурист у мові функціонують дві лексеми: бандурник у значеннях «музикант» і «майстер що виготовляє бандури», і бандурист у значенні «музикант». Існування двох лексем з однаковою семантикою викликає їх стилістичне розмежування або занепад однієї з форм. У цьому випадку перевага виявилася за словом бандурист. Форма бандурник могла чітко виражати значення лише в контексті, суфікс -ник не мав такого спеціалізованого значення, на яке міг указувати суфікс -ист(-іст): особа, яка грає на інструменті. Тенденція до однозначності привела до виходу з ужитку слова бандурник у значенні «музикант».

Лексикографічні джерела XIX ст. подають як основну форму слово бандурист, форма бандурник у значенні «той, хто грає на бандурі», вживається дуже рідко, вона занепадає, витіснена відповідним синонімом. Перші фіксації слова бандурист відносяться до 1725 р. і 1732 р. (Горобець В. Й. Лексика історично-мемуарної прози першої половини XVIII ст. — К., 1979). Художня література, зокрема твори Т. Г. Шевченка, подають лише форму слова бандурист, напр.: «Бандуристе, орле сизий! Добре тобі брате: Маєш крила, маєш силу, є коли літати».

У сучасній українській мові бандурист входить до активної лексики сучасної мови, функціонує в усіх стилях української мови, тоді як бандурник належить до спеціальної професійної лексики.