М. М. ФЕЩЕНКО

ЦІЛЮЩІ РОСЛИНИ — ЗВІРОБІЙ, ЧИСТОТІЛ

Людина здавна познайомилась із цілющими властивостями звіробою, який здобув на Україні велику популярність при лікуванні ран, опіків, грипу, ревматизму. З давніх часів у народній медицині звіробій вважався чудодійною рослиною, «травою від дев’яноста дев’яти хвороб». І справді, він має широке застосування і є одним з найдійовіших рослинних лікувальних засобів.
Звідки ж пішла така грізна назва цієї мирної трави — звіробій? Їй приписано властивість убивати звірів. Натяк на це є в християнській міфології. Більшість народних повір’їв зводиться до того, що значна домішка цієї трави у суміші з іншими рослинами отруйна для багатьох свійських і диких тварин. Як відомо, звіробій належить до рослин, які підвищують чутливість тварин до дії сонячного світла. Впливаючи на світлочутливість білих та непігментованих ділянок тіла тварини, він викликає розвиток дерматитів ( шкірні захворювання). Отруєння рослиною найчастіше спостерігається серед овець білої масті або з білими плямами, проте є відомості про отруєння великої рогатої худоби і коней. Можливо, що саме ця властивість трави і була причиною виникнення народних легенд і повір’їв про цю рослину. Хоч, правда, знавець народних лікарських рослин М. А. Носаль з цього приводу зазначає: «Звіробій не токсичний і « звірів не вбиває»1. Цілком імовірно, що слово звіробій є зміненою, переінакшеною формою казахської назви джерабай, що в перекладі на нашу мову означає « зцілитель ран».
Перший ботанічний опис рослини зробив К. Лінней (1707-1778), який виділив цілу родину під назвою звіробійних. Найпоширенішій з них дав наукову родову назву Hypericum, що означає « зростаючий серед вересу» (від грецьк. hypo — «під, серед» і erica — « верес») — перші описані види звіробою були знайдені серед вересових заростей.
Характерною особливістю листків цієї трави є наявність у них жирових залозок, темних на краю листка і світліших у його центрі. Створюється враження, що листок ніби пробитий, від чого цей вид звіробою і має видову назву pertoratum — « проколений» (рос. назва зверобой продырявленный). М. Анненков у « Ботаническом словаре» наводить назву прозірник, зазначаючи при цьому, що в рослини « листя дірчасте і тому прозирає»2. Назва прозірник була поширена здебільшого в галицьких говорах та в інших суміжних з ними діалектах. Підтвердженням цього є свідчення як М. Анненкова, так і В. Шухевича («Гуцульщина», 1899, стор. 21). Розглядувана назва фіксується і в мові сучасних місцевих письменників: «І досі швендяють [ бабки] по лугах та збирають у липні іванок-прозірник» (І. Вільде). З часом масове захоплення звіробоєм як рослиною, що виліковує всі хвороби, спричинилося до перебільшення його лікувальних властивостей. Саме на цьому релігійно- містичному ґрунті і були створені такі назви, як: І боже дерево, бождеревок, матки божої сльози, матері божої зілля3.
Більшість діалектних найменувань звіробою виникла
:
ще в сиву давнину, коли людина вперше побачила кров’яно-червону рідину, яка виділяється з рослини при розтиранні її в руках. Можливо, саме ця особливість і зумовила появу багатьох релігійних назв звіробою, які і виступають у формі дво- і тричленного словосполучення: божа крівця, божа кровця, Хрістова кровця, кров « Ісуса Христа, кров святого Івана, святоіванівське зілля, святоянське зілля. Ця обставина спричинила появу інших, більш прозаїчних, назв: іванок, заяча крівця, молодецька кров, стокрівця. Так пояснює походження назви крівця П. Білецький-Носенко: «Горілка, настояна на цій траві, забарвлюється кривавим кольором; від цього й названа «крівця»4. В художній літературі лише деякі із зазначених найменувань набули поширення: «Стелилася ряснопухнаста заяча крівця» (Муратов). Наведемо інші словотворчі варіанти цієї назви: кровавник, кровник, кравник. У більшій чи меншій кількості подібні утворення зустрічаються в інших слов’янських мовах: с.-хорв. крвавац, словенськ. крвавец.
Назви смілка, червона смілка виникли за здатністю рослин виділяти при розтиранні приємний смолистий запах: «Під тином червоніла, ніби кров’яні краплі, червона смілка» (Нєчуй-Левицький).
* * *
Наприкінці весни, коли вже зазеленіли дерева і відцвіли проліски, в лісі на відкритих сухих місцях, на межах, обабіч доріг з’являються золотаво-жовті квітки, розміщені на довгих гіллястих стеблах, від яких відходять гарні листки. Це — чистотіл (Chelidonium L). Він зацвітає одночасно з фруктовими деревами, коли прилітають ластівки, а відцвітає восени, в той час, коли вони відлітають. Це помітили ще стародавні греки, тому й назвали рослину ластів’ячою травою — Chelidonium ( що походить від грецького слова chelidon — «ластівка»). У Діоскоріда є одне народне повір’я про цю рослину: «Розповідають, що коли ластівчине пташеня осліпне, ластівка-мати приносить цю траву і зцілює нею пташеня»5.
Застосування чистотілу з лікувальною метою має свою давню історію. Ця рослина досить широко вживалась при різних захворюваннях людей. Ще лікарі Стародавньої Греції і Риму застосовували траву й кореневища чистотілу в народній медицині при лікуванні подагри, золотухи, шкірних хвороб, печінки. Властивості рослини очищати тіло від уражених місць, лишаїв, виразок, висипів, нашкірних хвороб і пояснюють її українську нормативну назву. Чистотіл згадує і Пліній Старший ( нар. у 23 р. н. е.) у своїй відомій « Природничій історії». Він вказує, що лікувальні властивості рослини виявлено внаслідок спостережень за ластівками, «які лікують хвороби очей своїх пташенят соком чистотілу». Саме на ґрунті таких уявлень і виникли назви ластів’яче зілля, ластовине зілля, ластовична трава, ластовиця, ластовичник. Ці найменування знайшли своє поширення на території закарпатських та західноукраїнських говорів: «Попід стіну поросла буйна хонта: полин, ластів’яче зілля та чорнобиль» (Франко). Аналогічні утворення з таким же семантичним обсягом відомі в говорах інших слов’ян: чеськ. laštowicčnik, с.-хорв. ластовичина трава.
Чистотіл дуже популярний на Україні. Про це свідчить і безліч інших народних назв- синонімів, пов’язаних з ознаками, сезонним розвитком і місцем зростання цієї трави, а також з дією її на організм людини та явищами природи. Місцеві найменування чистець, чистик, чистяк, чистопліт, бородавник, бородавочник обумовлені тим, що сік рослини здавна в народі використовують як засіб для виведення бородавок, лікування виразок та інших шкірних захворювань. Назви молочай, молочник, молошник, жовтомолочник можна пояснити тим, що з розламаного стебла чистотілу виділяється жовтий сік, який, як і вся рослина, отруйний. Пор. аналогічну форму в болгарській мові змийско мляко, жълтениче, с.-хорв. змиjино млеко, млечник.
Походження таких синонімічних найменувань, як жовтяниця, печінкове зілля, печіночник, печеночник, стане цілком прозорим, коли навести витяг з рукописного травника XVII ст. (1672 р.) «Прохолодний вертоград»: «Якщо на кого нападе жовтість, той хай прийме селідонійову траву і варить для пиття, і прийме, і так жовтість Із тіла зжене… Ту ж воду, якщо хто прийме повсякденно по 3 або 6 золотників, тоді всяку печінкову хворобу і селезінкову виводить»6.
Характерною ознакою чистотілу є невеликі яскраво-зелені або сизуваті, розсічені на окремі дольки листки, які, перезимувавши під снігом, і взимку лишаються зеленими. Саме ця властивість прикореневих листків і обумовила народні назви зелемозелень, ́ ́ зелемозень, ́ ́ зелемозина, ́ земозелень, ́ ́ земозелець, ́ ́ земизеленя, ́ ́ зимозелень, ́ ́ які відзначаються великою строкатістю як у фонетичному, так і в акцентуаційному відношенні. Ці складні утворення, крім основного наголосу, мають ще й допоміжні наголоси.
Найменування гладишник, гладушник, глекопар, глечкопар, парник виникли на тій етимологічній основі, що чистотілом « глечики парять, його варять у воді і нею миють В основу назв ростопасть, ростопаш, ростопашка, ростопач, ростропасть, підтинник, дорожник покладена форма лапатих, роздільних листків чистотілу і його переважне зростання на дорогах, смітниках та під тинами. З погляду форми та значення наведені слова мають споріднені утворення в мові інших слов’ян: рос. діал. рознопасть, розлопасть, подтынник, білор. падтыннік, польськ. rostopusč, с.-хорв. росопас, росопаст.
Багатство місцевих назв чистотілу свідчить про те, що ця трава досить відома на Україні і має широке й різноманітне застосування в народній медицині.

Ф. К. Волков. Список растений с народными названиями и этнографическими примечаниями ( без року видання), стор. 3.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space