Л. Т. МАСЕНКО

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ СРІБЛЯСТУ КУРЯВУ ПРОСТЕЛЕ…

«Слів небагато поезії треба, — трохи великих і стільки ж малих», — так визначає поет Леонід Череватенко характерну властивість поетичної мови: до її складу мають входити поряд із звичайними слова « великі», належні високому поетичному рядові. Не випадково існує ціла група лексики, яку в словниках позначають терміном « поетизми», роль яких — виконувати естетичну функцію. Введення до тексту слів високого звучання є одним із засобів відторгнення поетичної мови від повсякденної розмовної.
Поетизми — категорія історично змінна. Кожна нова епоха вводить своє коло понять і явищ, які набувають високопоетичного звучання. Проте існують певні лексико-семантичні групи слів, що лишаються невичерпним джерелом поетизації мови у всі часи. До них належать, зокрема, загальні та власні назви небесної сфери. «Дві речі, що вічно нові і вічно в мені зростають, сповнюючи душу подивом і побожністю, це — зоряне небо наді мною і моральний закон у мені», — писав І. Кант. З образами зоряного неба, зірок мистецтво віддавна пов’язувало поняття величної, очищаючої душу краси:
Брат мудрості — величний супокій
Стоїть над світом на зорі стрімкій.
Він нас ненавидить за метушливість,
В якій ми зникли, як бджолиний рій.
(Д. Павличко. «Рубаї»)
У поетиці Д. Павличка зоряне небо, зірка уособлюють поняття духовної висоти, величі, пор. слова поета в діалозі з журналістом Ф. Зубаничем: «Мені здається, що за всіх творчих обставин митцеві треба збудити в собі найбільші потужності, йому треба ставати над собою, дотягуватися до небес і писати на небі зорями».
У творах Л. Костенко образ зоряного неба є символом вічності, безсмертя природи. Цей мотив звучить, наприклад, у заключних рядках вірша « Заходить сонце за лаштунки лісу», в якому картина нічного неба змальовується в образі космічного цирку:
І є природа. І немає смерті.
Є тільки різні стадії буття.
Ідея вічності поєднується в поетичній мові поетеси з мотивом таїни, загадковості космосу, вічної зачудованості людини перед його незбагненністю:
Той, що створив нас, був дуже розумний:
ввімкнув нам тільки ближнє світло свідомості.
Мчимося по космічній трасі, так і не знаючи, —
а що ж там в кінці Чумацького Шляху?..
Чумацький Шлях — найулюбленіша і найпопулярніша в українській поезії реалія зоряного неба. «Очевидно, найдивнішим утворенням зоряного неба є Молочний Шлях, — пише Ю. Карпенко, — срібляста туманна смуга, яка оперезує небесну сферу і яку добре видно у безмісячні ночі. Смуга ця була помічена і названа людиною ще в глибокій давнині. І немає народу, який не мав би для неї свого імені й своєї інтерпретації» (Карпенко Ю. Названия звездного неба. — М., 1985).
В українській мові побутує кілька паралельних найменувань цієї зоряної смуги: Чумацький Шлях, Чумацька Дорога, Молочний Шлях та ін. Це був основний орієнтир чумаків у їхніх далеких мандрах, звідси й назва Чумацький Шлях. Відомі й народні перекази про нього як просторовий орієнтир. Один із них наводить Г. Квітка-Основ’яненко в історичному нарисі « Татарські набіги»: «І тепер, коли спитає хлопчик у батька, показуючи на Молочний Шлях: «Що таке, тату, на небі?» батько відповідає: «То, сину, дорога, по ній діди наші втікали із неволі від » Орди»». Роль зоряної смуги у просторовій орієнтації наших давньоруських предків стала основою поетичного образу М. Вінграновського у вірші «Темніє вечір»:
Темніє вечір, вівці і горби,
Погуцали під гору дві смереки,
Боками світять хмари і гриби,
І світить Шлях, що із Варяг у Греки.
Внутрішня форма образного найменування Чумацький Шлях викликає найрізноманітніші поетичні асоціації, додаткові смислові й естетичні відтінки значень. Смисловий акцент може падати як на перший, так і на другий компонент цього найменування. Так, у поетиці Павла Тичини образ будується на семантичному акцентуванні слова шлях, що поєднується із чисто
зоровим сприйняттям небесного об’єкта:
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблясту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай.
(«Золотий гомін»)
Оскільки явище чумакування — специфічна риса історичного життєвого укладу українського народу, назва Чумацький Шлях стала в сучасній поетичній мові високим символом, своєрідним знаком національної історії, культури:
Упаду я зорею, Мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій шлях.
А скіфський кінь із мазаної хати Чумацьким Шляхом зорі прогортає… Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий, Про хуторянську долю мого краю?!
Чумацький шлях долали і долаєм, бо нам пройти судилося цей шлях.
(В. Симоненко. «Стільки в тебе очей»)
(І. Драч. «Ніж у сонці»)
(Є. Гуцало. «Усе це ми… Такі ми є, як хочем»)
Інше семантичне наповнення має ця назва у поезії Б. Олійника, де на перший план виступає ознака повільності руху. Співвіднесений з часовим зрізом минулого, образ стає уособленням рутини, відсутності руху, розвитку, протиставленням динамічній сучасності:
Тяглись повільно в сутінках підводи
Чумацьким шляхом млявої доби.
Ліниво плив собі заштатний Короп Чумацьким Шляхом — гей та соб, воли.
(«Сковорода і світ»)
(«Миколі Кибальчичу»)
Внутрішня форма словосполучення викликає настільки багаті асоціації, що в тих випадках, коли її необхідно ввести в текст як елемент поетичного пейзажу у картині нічного зоряного неба, виникає необхідність усунення одного з її компонентів з метою семантичної нейтралізації внутрішньої форми найменування. Прикладом може бути поетичний пейзаж
М. Вінграновського:
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер. А згорблений чумацький небопад Освітлює пахучі очі квітів…
або Є. Гуцала:
(«Ходімте в сад…»),
Світить місяць — пройда та безбожник — там, де небо — мов чумацький стан…
(«Світить місяць — пройда та безбожник»)
Цікаво, що семантично споріднена народна назва Чумацький Віз, що позначає сузір’я Великої Ведмедиці, у пейзажній ліриці часто виступає без першого компонента:
Стомився день,
Облишив косовицю,
Дмухнув на сонце,
Заморочив ліс,
Узяв на плечі
Хмару-пуховицю
Та й рушив спати
На небесний Віз…
(І. Вирган. «Стомився день»)
Повна ж назва даного сузір’я, як і Чумацький Шлях, є невичерпним джерелом метафоричної образності в поетичному тексті. Чумацький Віз — один з найулюбленіших образів М. Вінграновського. Метафоричне переосмислення його в поетичній системі поета ґрунтується на поєднанні в її семантичному ядрі двох понять « висота» й « історичне минуле». Не випадково саме цей образ виділив Є. Гуцало, характеризуючи поетику М. Вінграновського:
«Котить місяць Чумацький Віз
З моїм прадідом над віками…
І свідомість — без спротиву, як високу реальність! — і сприймає, і відтворює отой звичайний селянський віз, що із землі виїхав аж на небеса, долає із сивим прадідом дорогу поміж зірками так, наче по земній дорозі. І вже цей віз селянський, і візник у ньому, й дорога поміж зірками виростають до масштабів небувалих, і ці масштаби чомусь сприймаються не як щось виняткове, а як щось цілком приступне для свідомості». На тому ж поєднанні двох смислових планів у поетичному значенні назви будується й відомий образ М. Вінграновського, в якому наша сучасність підноситься до космічних масштабів:
І кранами понад Чумацьким Возом
Радянська розвертається доба.
(«Прелюд»)
У сучасній поетичній мові поширені й інші народні найменування згадуваних об’єктів зоряного неба. Цікавий приклад поетичної метафоризації двох семантично об’єднаних назв — Молочний Шлях і Ківш (народне найменування Великої Ведмедиці) — зустрічаємо у вірші М. Кучеренко « Коди»:
Мовчить, мовчить правічна Мати,
Тремтить між зір її душа.
І молоко крізь дзвін цикади
Нам ллє з небесного Ковша.
Зоряне небо вічно вабитиме поетів своєю неземною красою, недосяжністю й загадковістю.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space