ДИРЕКТОР – ДИРЕКТОРКА – ДИРЕКТОРША – ДИРЕКТРИСА?

При називанні жінок за професією чи родом занять іноді виникають сумніви, якій же з форм віддати перевагу-лікар чи лікарка, адміністратор чи адміністраторка, ліфтер, ліфтерка чи ліфтерша, директор чи директорка, а, можливо, директорша чи директриса? Потрібно, однак, відмітити, що функціонування таких синонімів у сучасній мові не однакове. Якщо в діалектному та усному побутовому мовленні спостерігається тенденція до диференціації у вираженні назв за професією чи родом занять для чоловіків та жінок, то в кодифікованій літературній мові ця тенденція виявляється не так чітко. Тут досить широко використовуються ще назви у формі чоловічого роду на означення особи жіночої статі. Особливо характерні такі форми для наукового та офіційно-ділового стилів. Наприклад: «І завжди з ним була його дружина і вірна супутниця Єлизавета Іванівна, лікар експедиції» (ж. «Радянська жінка»), «Завдяки скульпторові Галині Кальченко і архітекторові Анатолієві Ігнатенку на площі, названій ім’ям Лесі Українки, славна поетеса, як і мріялось їй, нині в крицю сповита, стоятиме, поки буде життя на землі» («Літературна Україна»); «А вона в тебе що за птиця? Агроном» (Збанацький); «Чимало ж бо добрих справ, здійснених задумів зв’язано з її іменем, — з повагою говорить про Стемпінську директор 69-ї школи Анастасія Михайлівна Білова» («Радянська освіта»).
Однак під впливом усного побутового мовлення у кодифікованій літературній мові постійно зростає кількість нормативних номінацій на означення особи жіночої статі за її фахом чи родом занять з суфіксом — к-а. У цьому переконують нас дані сучасних словників, тексти художніх та публіцистичних творів. Якщо, наприклад, у « Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка таких назв на означення особи жіночої статі за родом занять засвідчено 63, то в шеститомному « Українсько-російському словнику» їх уже налічується понад 500, а у перших п’яти томах тлумачного « Словника української мови» — понад 300. При цьому треба підкреслити, що тлумачний словник реєструє цілий ряд іменників з суфіксом — к-а на означення жінок за професією та родом занять, яких не подавав шеститомний словник. Пор., наприклад, хоча б такі слова, як абітурієнтка, автомобілістка, агрономка, адміністраторка, акордеоністка, аптекарка, бавовнярка, бандуристка, бетонярка, бригадирка, ватерполістка, воротарка, гандболістка, гіпнотизерка, декламаторка, експедиторка, заводчанка, заробітчанка, інженерка, каменярка, кахлярка, клеєварка, комісарка, композиторка, квітникарка, катівка, керамістка, керівничка, кіоскерка, клавесиністка, коноплярка, конспіраторка, космонавтка, кастелянка, костюмерка, легкоатлетка, літераторка, ліфтерка, малярка, монотипістка, меблярка, меценатка та ін.
У тлумачному словнику чимало таких слів кваліфікується вже як нормативні, тоді як у шеститомному « Українсько-російському словнику» вони розглядалися ще як розмовні ( пор. агітаторка, дипломантка, ініціаторка, інспекторка, інструкторка, кондукторка, контролерка, коректорка, кулінарка, музикантка, організаторка тощо). Разом з тим тут слід вказати і на деяку непослідовність у тлумачному « Словнику української мови», який, реєструючи іменник математичка як нормативну форму, не фіксує однотипної назви історичка. Обидва іменники ( а також фізичка, хімічка) в шеститомному « Українсько- російському словнику» засвідчені як розмовні відповідники до чоловічих назв.
З сумнівом сприймається і вказівка на загальновживаність та нормативність у кодифікованій літературній мові іменника математичка1, який має все ще розмовний відтінок ( пор. нейтральні описові назви: викладач математики, вчителька математики)2.

1
« Російсько-український словник» (К., 1968) вміщує іменник математичка з позначкою «разг.» (т. 1, с. 656), Такою ж позначкою супроводяться у цьому ж словнику й іменники фізичка (т. 3, с. 600) та хімічка (там же, с. 620).
2
Іменник математичка не є нормативним і в сучасній російській літературній мові. Див.: «Словарь современного русского литературного языка». Т. 6. М.—Л., 1957, с. 692, де цей іменник подано з позначкою «разг.».

Сфера функціонування іменників, які не є загальновживаними, у яких ще виразно відчувається відтінок розмовності ( пор. бухгалтерка, директорка, декламаторка, завідувачка, інженерка, лекторка, медичка та ін.) і які в сучасних словниках української мови вміщені з вказівкою на їх розмовний відтінок, в сучасній українській літературній мові обмежена. Виправданим є їх уживання в художньо-белетристичному стилі літературної мови, де такі утворення використовуються для створення розмовного колориту. Наприклад: «Що перед ним не прокурорка, Порфирові це стало ясно одразу» (Гончар); «Біля ліжка сиділа бабуся в білосніжній хустині і такому ж фартушку. — Фельдшерка, — показала на неї господиня» (Райгородецький); «Директорка похитувала усміхненим обличчям» (Коротич).
Частина іменників на — к-а перебуває на межі, яка розділяє агентивні назви розмовного характеру і нормативні утворення кодифікованої мови. Словники сучасної української літературної мови їх ще не реєструють, проте вони широко побутують в усному мовленні і фіксуються на сторінках творів художньої літератури, періодичної преси. Наприклад: «Успіх київської дискоболки» («Радянська Україна»); «Пікетажисток тим часом уже кличе майстер» (Гончар); «Пірометристка Г. Журавльова і скловар А. Рогов прийшли на арматурно-ізоляторний завод порівняно недавно, проте вже досконало опанували « секрети» своєї професії» («Україна»; «І вже коли дикторка із щасливою усмішкою повідомила про космонавтів, про їхні сім’ї, про батьків, і вийшло, що це ж таки вони, Михайло Якович і Мотрона Павлівна, Петрові батьки з села Маріївки Смілянського району, — Михайло Омельченко підвівся і торкнув рукою плече баби Мотрі…» («Літературна Україна»); «А це ж, як правило, кранівниці, штукатурниці, дизелістки» («Літературна Україна»); «Бабуся показала на доріжку, де тренувалися бар’єристки» («Україна»); «Тоненька, як гнучка берізка, Зів’яла, бо палить — страх»; «Ходить дефектоскопістка По трубах на каблучках» (Драч); «Час ущільнюється, епохи зблизились, — завчено говорить екскурсоводка» (Гончар).
Слід, однак, відзначити, що не всі такі утворення із суфіксом — к-а заслуговують на право вживання в кодифікованій літературній мові, зокрема ті, які побутують У вузьких соціальних сферах і ще не втратили розмовного чи стилістично зниженого відтінку ( напр.: археологічка, завпедка, мовничка, природничка, філологічка та ін.). Втрачаючи нейтральність, такі іменники часто набувають експресивного забарвлення. Нормативними як в Усній, так і в писемній формі сучасної української літературної мови треба вважати агентивні назви у формі чоловічого роду або ж форми типу вчителька географії, викладач мови, жінка-археолог та ін. Наприклад: «То він жартував, ваш партизан, — весело каже одна з жінок-археологів» (Гончар); «Перед читачем постає образ талановитої жінки- скульптора…» (ж. «Дніпро»).
На означення особи жіночої статі за її фахом чи родом занять у розмовній мові використовують іменники з суфіксом — ш-а. Однак для української літературної мови такі утворення не характерні. Словники фіксують їх обмежено3. Дехто з мовознавців кваліфікує цей суфікс як формант, що використовується для утворення лише назви дружини особи, яка займає певне службове становище4. Більш слушним є твердження, що іменники з цим суфіксом мають подвійне значення: одні з них вживаються на означення осіб за професією чи діяльністю, інші означають дружину особи, яка має певну професію5.
Більш давніми є іменники з суфіксом — ш-а, що виконує андронімічну функцію. У такій функції виступає суфікс — ш-а в іменниках економша, гетьманша, губернаторша, султанша, ханша, які не побутують у сучасній мові через відсутність означуваних ними понять. Подібні утворення знаходимо лише на сторінках творів на історичну тематику. Наприклад: «Губернатор і губернаторша, генерал Багратіон-Шуйський і генеральша Багратіон-Шуйська

3
У шеститомному « Українсько-російському словнику» зафіксовано понад 30 іменників жіночого роду на — ш-а, з них третина — на означення агентивних та професійних назв. У сучасних словниках російської мови іменників з суфіксом — ш-а на означення особи жіночої статі зафіксовано понад 130. « Русско-украинский словарь» (К., 1968), наприклад, вміщує 110 іменників жіночого роду на — ш-а з них 6 належать до назв спільного роду. Майже всі ці назви є приналежністю розмовної мови.
4
« Сучасна українська літературна мова» за ред. І. К. Білодіда. Т. 2. К., 1969, с. 42.
5
Див.: Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. Ч. І. К, 1959, с. 231.опинилися поруч з поштарем і швачкою Калмиковими» (Смолич).
Утворення на — ш-а, співвідносні з чоловічими назвами, що означають військове звання (генеральша, капітанша, офіцерша тощо), вживаються в сучасній мові лише в андронімічній функції. Наприклад: «Коли далекі капітани ведуть в Ла-Манші кораблі, тут капітанші ламлять стани, Пливуть вітрильно по землі» (І. Драч). Такі іменники нерідко мають жартівливе забарвлення. Сфера їх поширення обмежується лише розмовним стилем української мови. Інші стилі більше використовують описові назви або утворення на — к-а, що не містять у собі розмовного відтінку. Інші іменники на — ш-а, такі як бібліотекарша, дикторша, кореспондентша, ліфтерша та ін., можуть вживатися і в фемінізуючій функції. Однак слід підкреслити, що всі ці утворення функціонують лише в розмовній мові.
З певною метою ( для створення відтінку іронії, жартівливого забарвлення чи розмовного колориту) іменники на — ш-а інколи використовуються в текстах художніх творів. Але й тут вони виправдані лише у мові дійових осіб. Напр.: «Якби інженерша або лікарша, то не побракував би. Людину не побачив» (Тютюнник). Тлумачний « Словник української мови» вказує на подвійну ( андронімічну та фемінізуючу) функцію суфікса — ш-а лише в іменникові директорша разом із вказівкою на розмовний характер цього утворення. Отже, правомірним є вживання деяких іменників на — ш-а в їх андронімічній функції у розмовному стилі сучасної української літературної мови, у функції фемінізуючій таких утворень треба уникати.
До непродуктивних утворень належать і агентивні назви з запозиченим з латинської мови суфіксом — ис-а6, який засвідчено лише в кількох іменниках (абатиса, актриса, директриса, кіноактриса, лектриса). Кожен з цих іменників ( за винятком абатиса) має синонімічне утворення з суфіксом — к-а ( пор. акторка, лекторка, директорка). Хоча спостерігається і деяка непослідовність у словниках сучасної української літературної мови, де поряд з синонімічними утвореннями актриса — акторка не вміщено аналогічного відповідника на -к-а (кіноакторка) до іменника кіноактриса.
Іменник директриса, як свідчить тлумачний « Словник української мови», у кодифікованій літературній мові використовується як математичний термін.
Слова лектриса, а також директриса у значенні агентивної назви є застарілими і сучасній літературній мові не властиві. Усне мовлення для створення експресивного забарвлення зрідка послуговується утвореннями на — ис-а, але вони не є загальновживаними, їх поширення обмежене вузькою сферою розмовної мови, а в кодифікованій літературній мові вони сприймаються як застарілі і непродуктивні. Вживання таких іменників у сучасній російській мові, яка сприяла поширенню відповідних форм в українській мові, обмежене. Назви на — ис-а поступово втрачаються і в російській мові7.
Отже, на означення особи жіночої статі нормативним для сучасної української літературної мови є іменник директор. У розмовному стилі допускаються форми директорка, директриса, директорша. Останні два утворення містять не властиві українській мові форманти, а тому їх варто уникати як у писемній, так і в усній літературній мові.

6
Цей суфікс трапляється в деяких словах тільки східнослов’янських мов. В інших слов’янських мовах такі утворення не зафіксовані. (Див.: Ковалик І. І. Питання слов’янського іменного словотвору. Львів, 1958, стор. 93).
7
Див.: Русский язык и советское общество. Словообразование современного русского литературного языка. М., 1968, с. 211.

========3========

В. М. ВИННИЦЬКИЙ

А́ВТОР — АВТОРИ, ДИРЕКТОР ́ ́ — ДИРЕКТОРИ
́
В сучасній мовній практиці нерідко виникають труднощі, коли треба визначити наголос іменників чоловічого роду у множині. Багато іменників, які раніше мали наголос на основі, вимовляються тепер з наголошеним закінченням. Наприклад, у найдавніших українських пам’ятках XVI ст. слова боки, дубы, домы, валы ́ ́ ́ ́ зберігали наголос форм однини, а вже з кінця XVII— початку XVIII ст. у називному множини вживалися з наголосом на закінченні: доми, дуби, цехи ́ ́ ́ і под.1
Переважна більшість односкладових іменників у формах множини має наголос на закінченні. У словнику-довіднику « Українська літературна вимова і наголос» таких слів налічується 170. До них належать: альти, боки, вовки, гаки, голи, дахи, зяті, круки, лоби, ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ломи, ́ призи́, ро́ї, смаки, ́ списи, ́ томи, ́ тони, ́ флоти, ́ цехи, ́ чини, ́ штаби́, яри ́ та ін. В небагатьох односкладових іменниках чоловічого роду зберігається нерухомий кореневий наголос: види, вірші, друзі, карби, коні, м’я́зи, соки, строки, фо́нди ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ та ін.
Паралельний наголос — на закінченні і на корені — мають слова: куми ́ і куми, роки ́ ́ і ро́ки, скарби ́ і скарби, шарфи́ ́ і ша́рфи. Частіше вживається наголос глеки ́ поряд із можливим глеки. ́
Слово гість у непрямих відмінках має подвійний наголос — госте́й, гостя́м і гостям, ́ гостями ́ і гостями ́ ( гістьми ́ і гістьми), на ́ гостя́х і на гостях, але ́ був у гостях. ́
Наголос у множині допомагає розрізнити значення таких іменників: бали ́ (одиниця виміру, оцінка) — бали ́ (банкет), знаки ́ (позначка, марка, орден, сигнал) — знаки ́ (слід, відбиток, прикмета), клуби ́ (організація) — клуби ́ (маса диму; стегно; клубок), корчі ́ (судома) — корчі ́ (пень, кущ), лани ́ (китайська грошова і вагова одиниця) — лани ́ (безліса рівнина, поле і т. ін.), склади ́ (місце для схову) — склади ́ (частина слова), торги ́ (установа в справах торгівлі) — торги ́ (ведення торгівлі), фу́нти (грошова одиниця) — фунти ́ (міра ваги).
Різняться значенням і відповідно наголосом слова: ходи ́ (рухи, кроки, виступи гравця) і ходи ́ (місця руху, отвори для руху).
У словниках спостерігається розбіжність щодо наголошування деяких односкладових іменників у формах множини. Наприклад, «Словник наголосів» М. Погрібного фіксує баки, а ́ «Українська літературна вимова і наголос» — баки. ́ «Словник наголосів» М. Погрібного подає люки, ́ а « Українська літературна вимова і наголос» — люки ́ і люки. ́ У першому наводиться птахи, ́ а в другому — птахи ́ і птахи. ́ Свідченням поступового переміщення наголосу з кореня на закінчення в іменниках чоловічого роду у формах множини може бути такий приклад. «Словник наголосів» М. Погрібного реєструє хо́ри, хорів, ́ а « Українська літературна вимова і наголос» — хори, хорі́в. ́
Наголос пересувається на закінчення в переважній більшості двоскладових іменників, які вживаються у формі множини. Такі слова можна поділити на дві групи.
До першої групи належать іменники, які в однині мають наголошений корінь (перший склад слова). Їх у словнику-довіднику « Українська літературна вимова і наголос» близько 100. Це, наприклад, слова автори, ́ адреси ́ (письмове вітання), береги, ́ бондарі́, бункери, бусли, буфери, векселі, вечори́, голуби, доктори, жолоби, зайці́, катери, килими, ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ кольори, ́ коміри, ́ конюхи, ́ кухарі, ́ лікарі, ́ місяці, ́ наймити, ́ номери, ́ округи, ́ паруси, ́ поїзди, ́ полюси, ́ ректори, ́ сектори, ́ столяри, ́ сторожі, ́ табелі, ́ табори, ́ тенори, ́ трактори, ́ хутори, ́ штемпелі, явори, ясени, ящики ́ ́ ́ ́ тощо.
Другу, найбільшу групу становлять іменники, які в називному відмінку однини мають наголошений суфікс, а в непрямих відмінках однини і множини в них наголос переходить на закінчення. Серед таких іменників розрізняються іменники з суфіксами:
а) -а́р(-я́р): байкарі, бджолярі, веслярі, гончарі, друкарі, піснярі, поштарі, школярі ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ і т. ін.; б) -а́ч(-я́ч): багачі, ́ глядачі, ́ діячі, ́ орачі, ́ слухачі, ́ читачі ́ тощо; в) -ак(-як): бідаки, ́ ́ ́

1
Див.: Веселовська З. М. Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй ( кінець XVI— початок XVIII століть). Харків, 1970, с. 16-18.бурлаки, вожаки, гусаки, диваки, земляки, їжаки, козаки, приймаки, свояки, чумаки, юнаки ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ та ін.; г) -а́й(-я́й): бугаї, глитаї, гультяї; д) -а́н: барани, жупани́, кабани, ковзани; є) -ї́й: ́ ́ ́ ́ ́ ́ вертії, водії, возії, плаксії; є) -ець(-ець): бійці, кравці, купці, синці́; ж) -ел: козли, орли, осли; ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ з) -о́к: битки, зв’язки, кружки, кульки, піски, пучки, синки, сучки; и) -ун: бігуни, брехуни, ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ брикуни, вергуни, вертуни́, віщуни, джигуни, дикуни, жартуни, крикуни, шкарбуни; і) -ук ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ (-юк): ́ байстрюки, ́ борсуки, ́ гайдуки, ́ павуки; ́ ї) -ур: ́ міхури, ́ пічкурі, ́ снігурі; ́ й) -ник: ́ двірники, різники, рільники. ́ ́ ́
В українській мові відомі поодинокі двоскладові іменники, які у формах однини мають наголос на закінченні, а в множині на корені: слуги, судді. ́ ́
У кількох словах, що в однині виступають з початковим наголошуванням, у формах множини наголос переміщається на другий ( серединний) склад слова: начоси, ́ цига́ни, злоді́ї.
Непоодинокими є двоскладові іменники, які у множині виступають з двома наголосами, напр.: півні ́ і півні, свекри ́ ́ і свекри, токарі́ ́ і токарі, урожаї ́ ́ і урожа́ї, башта́ни і баштани, буржу́ї ́ і буржуї, кожухи ́ ́ і кожухи, а ́ також просто́ри і про́стори.
В українських словниках зафіксовано ряд двоскладових іменників, які в однині мають подвійне наголошування, а у формах множини вживаються або з наголосом на закінченні, або з паралельним наголосом — на закінченні і на корені: грабар ́ і граба́р — грабарі, ́ це́бер і цебе́р — цебри, ́ а також влада́р і владар ́ — владарі ́ і владарі, крама́р ́ і крамар ́ — крамарі ́ і крамарі, маляр ́ ́ і маля́р — малярі ́ і малярі. ́
Іменник рукав у множині ( відповідно до паралельних форм) наголошується — рукави ́ і рукава, а ́ слово ове́с функціонує з початковим наголосом — вівса ́ («Словник наголосів» М. Погрібного подає вівса ́ і вівси, проте ́ друга паралельна форма є, очевидно, діалектною)2.
Цікаво в акцентуаційному плані поводить себе у відмінкових формах множини слово чобіт ́ — чоботи, чобі́т, чо́ботам ́ і чоботям, чобітьми, чоботами, в ́ ́ ́ чо́ботах і в чоботях. ́
Існує кілька різних за значенням двоскладових іменників, які в однині мають однаковий наголос, а в множині різняться місцем наголосу, тобто наголос у них виконує семантико-граматичну функцію: зубки ́ (зменш, від зуб) — зубки ́ (зубок часнику), о́рдери (в архітектурі) — ордери ́ (документ), по́лози (про зміїв) — полози ́ (про сани), рі́жки (у тварин) — ріжки ́ (музична або сигнальна труба), ю́нкери (прусський поміщик) — юнкери ́ (вихованець військової школи у дореволюційній Росії), о́рдени (організація) — ордени ́ (відзнака).
У деяких випадках простежується непослідовне наголошування двоскладових іменників у множині. Зокрема, «Словник наголосів» М. Погрібного засвідчує слова жолуді, лектори з наголошеним закінченням, а в словнику « Українська літературна вимова і наголос» вони наводяться з паралельним наголосом — жолуді ́ і жолуді, лектори ́ ́ і лектори, ́ хоч форми жолуді, лектори, очевидно, більше ́ ́ відповідають орфоепічним нормам у сучасній українській літературній мові.
Немає у словниках єдності й щодо наголошування слів тиждень, руча́й, небіж. ́ ́
Незначна частина двоскладових іменників має нерухомий наголос, спільний для відмінкових форм однини й множини: ворони, горо́ди, долари, заходи, корені, лебеді, ли́царі, ́ ́ ́ ́ ́
муляри, о́лені, про́мені ́ і под.
Те саме стосується й меншої частини трискладових іменників, наприклад: ад’ютанти, забобони, кілометри, малюнки, обранці, рибалки ́ ́ ́ ́ ́ ́ та ін.
Більшість трискладових іменників у множині функціонує з наголошеним закінченням. За типами наголошування вони поділяються на дві групи.
Першу, найбільшу, групу становлять іменники з наголошеними суфіксами у називному відмінку однини, в яких у непрямих відмінках однини, як і в множині, наголос переміщається на флексію. Це іменники з суфіксом -ар(-яр), -up, -ик, -ець, -ок, -ун, -ач: бавовнярі, секретарі, богатирі́, молодці́, мотузки, вередуни, укладачі ́ ́ ́ ́ ́ і под.
Трискладові іменники з суфіксом -анин(-янин) ́ ́ у множині зберігають наголос форми

2
Словник « Українська літературна вимова і наголос» у називному відмінку множини фіксує лише вівса. ́однини, якщо в однині виступає наголошений суфіксальний голосний а(я), напр.: горя́ни, датчани, львів’я́ни. Переміщається ́ наголос на а(я) в іменниках, які в однині мають наголос на и́н: дворя́ни, міщани, селяни, слов’я́ни. ́ ́
Другу групу становлять іменники, що в однині мають наголошений перший або другий склад, а в множині виступають із наголошеним закінченням: парубки, ́ ярмарки, ́ ящички; бухгалтери, директори, показники, професори, редактори́, співавтори, товариші, ́ ́ ́ ́ ́ ́ ́ учителі, хазяїни. ́ ́
За окремим типом наголошуються у формах множини слова комбіко́рм ( комбікорми), ́ очере́т ( очерети, ́ очере́тів і очерета, ́ очереті́в). Слово аванпо́ст у множині виступає з подвійним наголосом: аванпо́сти і аванпости, так ́ само нормативними є наголоси володарі ́ і володарі. ́ Словник-довідник « Українська літературна вимова і наголос» подає як нормативний один наголос у словах господарі, ́ чоловіки, ́ на відміну від « Словника наголосів» М. Погрібного, де ці слова наводилися з можливим паралельним наголошуванням у множині (господарі́, чоловіки). ́
Чотирискладові іменники з наголошеним суфіксом -а́нин(-я́нин) зберігають цей наголос і в множині: волиняни, ́ галичани, ́ донеччани, ́ парижа́ни, подоляни. ́ Щодо слова громадяни, ́ то сучасні орфоепічні норми фіксують паралельний наголос в однині: громадянин ́ і громадяни́н. Тільки поодинокі чотирискладові іменники у формах множини побутують з наголошеним закінченням — аеропорти, годинникарі, першодрукарі. ́ ́ ́
П’ятискладові іменники — до них належать переважно назви осіб з наголошеним в однині голосним суфікса -а́нин(-я́нин) — в однині і множині мають однаковий наголос: житомиряни, заробітчани, магометани, подорожани. ́ ́ ́ ́
Іменники чоловічого роду, що мають у множині наголошене закінчення, при сполученні з кількісними числівниками два, три, чотири виступають у формі називного відмінка множини з відтягненим наголосом, тобто таким, як в однині. Це пояснюється тим, що в давній українській мові при цих числівниках вживались іменники у формі двоїни. Пор.: брати, сини, але ́ ́ два брати, три ́ сини. ́
Отже, переважна більшість одно-, дво- і трискладових іменників чоловічого роду у формах множини вживається з наголошеним закінченням, а чотирискладові ( за винятком поодиноких) і п’ятискладові слова мають однаковий ( нерухомий) наголос в однині і множині. Внаслідок тенденції до переміщення наголосу з основи на закінчення кількість іменників з наголошеним закінченням у множині поступово збільшується. Цим можна пояснити і наявність паралельних наголосів у формах множини іменників чоловічого роду другої відміни.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space