Р. В. БОЛДИРЄВ

ЧОМУ ЦЕ ТАК ЗВЕТЬСЯ? ПРО ПОХОДЖЕННЯ І ЗНАЧЕННЯ СЛІВ ЛІТО, ДОЩ

Словниковий склад української мови, як і кожної розвиненої національної мови, дуже різноманітний за своїм походженням, а тому — надзвичайно складний і трудомісткий для точного визначення найбільш давніх основних значень того чи іншого слова та різного типу значень вторинних, у тому числі переносних. У сучасній українській мові особлива роль належить словам, успадкованим українською та іншими слов’янськими мовами від праслов’янського періоду, який орієнтовно датується II тисячоліттям до н. е. — III—V ст. н. е. Так, слово літо тлумачиться в словниках української мови частіше як « пора року між весною і зимою» («Чи осінь, чи зима, чи в зелені діброва весни вітає дні, чи літо славить птах, усе мені шумить хода твоя» (В. Сосюра); «Не всихайте, пишні квіти, цвітіть хоч до літа!» (Леся Українка)). Значно рідше слово лі́т́о позначає те саме, що і слово рік, його вживають переважно у множині із значенням « роки» («Пішли мої літа, як вітри круг світла» (Номис); «Либонь уже десяте літо, як людям дав я « Кобзаря» (Т. Шевченко)). Подібні ж значення має це слово в інших слов’янських мовах, хоча тут є і певні семантично прозорі відмінності. Так, наприклад, у діалектах російської мови лето має, крім основного, ще значення « південь», у поляків і чехів — « річні кільця, річні шари у стовбура дерева», тобто «концентричні шари деревини, які щорічно наростають на стовбурі дерева». Проте основним для слова літо слов’яни здавна вважають значення « пора року, рік» і ширше « час». Дальші генетичні зв’язки праслов’янського *l ĕto літо не зовсім прозорі. Одні дослідники впевнено називають германські форми, зокрема шведські — із значенням « весна» або « весною минулого року», а також кельтські — у значенні « день». Інші, правда, з деяким застереженням, зближують праслов’янське *l ĕto, приміром, із старослов’янськими лити «лити», лh\ « ллю» або спорідненими з ними литовськими формами із значенням « дощ». Етимологи пропонують виведення праслов’янського *l ĕto літо з уявного, штучно утвореного словосполучення *l ĕto verme у значенні « чудовий час», допускаючи, таким чином, можливість уживання в сиву давнину слов’янами слова *l ĕto у значенні « чудовий час» або просто « чудовий». Проте жодне з наведених тут пояснень бездоганним назвати не можна.
Так само, наприклад, і українське дощ («Червона калино, чого почорніла: чи вітру боїшся, чи дощу бажаєш?» (Метлинський)) має цілком надійні відповідники в усіх слов’янських мовах, проте дальші генетичні зв’язки їх ще й досі точно не з’ясовані. Праслов’янське d ъždžь дощ, очевидно, походить від *d ьzdj у тому ж значенні. Більшість мовознавців пропонує тут виведення праслов’янських форм із штучно реконструйованого утворення * dus-dius « захмарене небо, погана погода, поганий день», що складається з ще більш давніх, вже індоєвропейських компонентів — префікса * dus- ( який порівнюють з авестійськими формами в значенні « погано» й грецькими із значенням « не-, недо-») і кореня *dius у значенні « день, світло, небо». Інші дослідники вважають названі вище праслов’янські форми із загальним значенням дощ спорідненими з давньоісландським *dust « пил» і його відповідниками в німецькій, шведській і норвезькій мовах із значенням « пил, мряка, дрібний дощ». Крім того, ці праслов’янські утворення зіставляються іноді також, не без деяких застережень, з литовськими у значенні « дзижчати, гудіти, шуміти» або з давньоперським коренем duž- « доїти».
Вивчення цих дуже складних питань сучасної етимології — науки про походження слів — триває.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space