О. Д. СЕМЕНЮК

ДУХ, ДУХОВНИЙ, ДУХОВНІСТЬ

Які слова останнім часом не сходять зі сторінок преси?
Сучасний поспішливий читач, якому доводиться переглядати газети похапцем, у транспорті або паралельно з вечірнім телефільмом, мабуть, відповість швидко: демократизація, гласність і перебудова. А уважний прихильник « товстих» видань задумається. Адже поруч із цими ключовими поняттями сьогодення на їхніх сторінках зустрічаються й милосердя, співчуття, благодійництво, спадщина, відновлення, високе, байдужість… І в будь-якій газеті чи журналі знайдете слова духовний, бездуховний, духовність, дух. Автори поспішають висловити наболіле у великій, давно назрілій розмові про занедбаність духовного в людині.
Хто не пам’ятає Франкового «Дух, що тіло рве до бою»? Усім відомі й крилаті слова М. Рильського про мову: «Життя духовного основа». «Повіяло рідним духом України», — писав І. Нечуй-Левицький. У М. Коцюбинського читаємо: «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі». Тож слова дух, духовний і духовність не нові. Але сучасний публіцист не задовольняється звичними словниковими значеннями, його відлякують заяложені штампи, які рясно, наче бур’яни, проростають у багатьох публікаціях, знеособлюють автора і наводять нудьгу на читачів. Автор прагне якнайтіснішого зв’язку з читачем, його живої співучасті, відгуків, тому і шукає свіжих виразів, незатертих поєднань слів. Для цього є різні шляхи. Дехто захоплюється ускладненням, перенавантаженням висловів. Так з’являються генетичні витоки духовності рідного народу» її духовна квінтесенція реальності», «духовний обшир дохристиянського світу наших пращурів», «духовний потенціал у принципово новій ситуації» і «первонабуток духовних скарбів кожного народу». За ними стоять знайомі всім поняття «духовний корінь», «духовний зміст», «духовний світ» і «духовні скарби» тощо. Та ускладнені конструкції не тільки незвичні, але й несуть інший, багатший зміст. Зате сприйняти їх може лише підготовлений читач. А як же бути з випадковими або потенційними читачами? Як зробити, щоб усім захотілося переглянути публікацію, а не вчинити як « роботяга» в « Соборі» Олеся Гончара: «Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій « Червоний металург», і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним». Тож ми за слово просте, дохідливе і точне, в тому числі й у літературній рецензії. Критик може образно відгукнутися про поетичну знахідку: «Враження від прочитаної сторінки — як від співу іволги». Очевидно, таку оцінку будь-який читач сприйме набагато краще, ніж «духовно насичений твір». Іноді в рецензіях слова «духовність» звучить з іронією. Так, рядки Людмили Таран « Ця баба, кажуть, відьмою була, за божником: вона ховала гроші, жила за дідом у добрі й розкоші!» — викликають справедливу репліку критика Наталі Околітенко: «Чи й не сповнений духовності тип!».
Звичайно, зовсім уникнути загальновживаних притертих висловів нікому не вдається. Саме вони є основою, на якій виникають індивідуальні новотвори, тобто нетрадиційна сполучуваність — це ще один шлях боротьби зі штампами. Наприклад, у звичному ряду «духовні скарби», «духовні цінності», «духовні набутки» виринає нове — «духовний потенціал». Відомий кожному вислів «духовний світ» перетворюється на «духовний обшир світу» або «всепростір духовності». Часто поруч натрапляємо на традиційні та індивідуалізовані варіанти: «духовні ідеали», «високі духовні інтереси» і «духовні пошуки», «важливий духовний рубіж» і «важкодоступна духовна висота», «духовний рівень» і «духовний розвиток». Загалом, їх багатство допомагає створити своєрідний портрет героя нашого часу, який має духовні інтереси, вірить у високі духовні ідеали, прагне не лише до матеріальних перемог ( зарплата, машина, квартира і т. ін.), а й долає рубежі внутрішнього, духовного розвитку. Духовні скарби, набуті людством, не уявляються йому чимось ефемерним, а обертаються на духовний потенціал. Герой знаходить « свою духовну передову в непростому сучасному світі», йому болить питання: І як се так: народові, що поржавілі пута зняв, прикинулась іржа, немов болячка?

І як се так: великий дух на людях розмінявся і здрібнів?
Щоб не здрібнів і не розмінявся великий дух народу, щоб і перед наступними поколіннями світ відкривався як всепростір духовності, новим змістом наповнюються сьогодні старі високі слова дух, духовний, духовність…

О. А. СЕРБЕНСЬКА
ДУХОВНІСТЬ — « МhРИЛО ПРАВЕДНОЄ»
«Бувають часи занепаду суспільного і етичного почуття, коли наслідком різнородних подій та історичних процесів люди починають легковажити своє й чуже життя, забувають про всякі норми та основи суспільного порядку… не дбають про те, що принесе завтра і що по собі полишать потомству… У них затрачується « мhрило праведноє» для оцінки своїх і чужих поступків… вони часто вважають дозволеним для себе те, чого ніяк не можуть простити іншим… вони готові занапащувати життя та добро цілих родин, цілих осель і навіть цілого народу. Своє високе суспільне становище, здобуте звичайною протекцією, лизунством або підкупом, вони вважають не одвічальною службою суспільності, а привілеєм і звільненням від законного поступовання». Так писав Іван Франко, аналізуючи історичний вірш початку XVIII ст. «Жарт непотребний». Напругу своєї геніальності він спрямовував на пізнання людських цивілізацій, болісно й тривожно шукав шляхів до правди й прогресу. Поет усвідомлював, що тільки духовність може бути активізуючою силою життєдіяльності суспільного організму та особистості. У всьому живому, писав І. Франко, «той дух, та духова зв’язь, то не що інше як природна причиновість, внутрішня діалектика розвитку, котра лучить в собі всі нерівності, котра з найрізнородніших частей творить одноцільну єдність» (т. 45, с. 188)1. Тільки неповний перелік сполучень прикметника духовний ( духовий) з іменниками, що їх письменник уживав у численних літературно-критичних і філософських працях, говорить про велику увагу Каменяра до духовності. Серед таких сполучень можна виділити кілька тематичних груп. Це передусім назви на позначення різноманітних проявів багатства духовного життя народів, певних соціальних груп, слова на позначення понять, пов’язаних з ерудицією людини, її інтелектуальних запитів, її моральності: духовне ( духове) життя; духовний організм; духовні зв’язки між народами; духові взаємини; централізація духових сил народу; духовні стосунки; духовий обрій; духовна і моральна атмосфера; духові сили; духовий рух; духовий розвій; духові напрями; духові течії; духові інтереси; духовні запити; духовий корм; духова пожива; духовна праця; духовий набуток; духовий скарб; духова творчість; духові плоди; духовий світоч; духовна аристократія; духовний творець; духовний тип; духовні очі; духове обличчя; духовна біографія; духові переломи; духове відродження; духова емансипація та ін. У цьому понятійному полі є й слово дух, відоме з хрестоматійного « дух, що тіло рве до бою» і з поетичного осмислення мови рідного народу, в якій «… іскряться І сила й м’якість, дотеп і потуга І все, чим може вгору дух підняться».
І. Франко, який бачив злети і провали в духовному житті цілих народів, виявляв спотворену та понівечену мораль, усвідомлював спустошливу силу, що її несе бездуховність як для країни, так і для людей, що її населяють, витворив велику кількість понять на позначення занепаду, деградації як суспільства, так і його членів: духовний упадок; духова безплодність; духова безсильність; духова хороба; духовна обмеженість; духовні жебраки і пролетарії; духовний каліка; духовний невольник. Таку ж функцію виконують сполучення типу нерухливість духу; занепад духу; нерозвитий духово та ін. А у праці « Стара Русь» він, очевидно, вперше в українській мові вжив для позначення певного стану суспільства термінологічний вислів « духовий vacuum», характеризуючи ним « патологічний стан» суспільства, його « хвороби», до якого, як вважав, вели моральне каліцтво « одиниць і всеї суспільності», «здичіння та розпиячення», безмірне « чинопочитания», «повна безплідність інтелігенції». Відродження терміна « духовний вакуум» у сучасній українській мові, з одного боку, свідчить про певну циклічність у розвитку духовності суспільства і його одиниць, переконує нас у важливості усвідомлювати « вічність» цієї категорії, необхідності постійно зважати на неї. З другого боку, функціонування слова vacuum в українському тексті в такому графічному вигляді засвідчувало початковий етап його « входження» в українську літературну мову, в чому роль письменника незаперечна. Як і чимало інших суспільно- політичних термінів, слово vacuum прийшло спочатку як чужорідне тіло, і тільки внаслідок

1
Цитати наводяться за виданням: Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К.: Наук. думка, 1976—1986.
усвідомлення і виділення певного соціального поняття воно граматично освоїлося і стало елементом новоутвореної понятійної системи.
Франко говорив про духовність як велику силу індивіда і суспільства. Її основу трактував дуже широко — це й морально-етичні норми, удосконалення яких має іти в напрямі до усвідомлення загальнолюдських ідеалів добра, це й здатність естетичного сприйняття світу, людських вчинків, здатність до самовдосконалення і творення свого « Я». Франкове розуміння духовності включає як обов’язковий компонент активну діяльність людини, працю осмислену, імпульсами для якої не сміє бути ніщо аморальне. Тяжкими болячками суспільства він вважав « продажність та корупцію в урядах, кромішню темноту в сфері духовного життя» (т. 45, с. 349). Поет аргументовано стверджував, а в цьому йому надійно допомагав його енциклопедизм, і то не тільки як величезна сума знань, а як основа для постійно нових поворотів думки, що до бездуховності у суспільному розвитку призводить передусім безмежність самовладдя, яке ще римських володарів « приводило до спеціальної форми божевілля», авторитарність, намагання витворити і втримати стан постійно діючого страху, недовір’я і ненависті. Таке « самовладство» бачив і в « безодвічальному і ненаситному в своїй зажерливості чиновництві» царської Росії, яке стояло на тому, що « йому все вільно», «стратило почуття різниці між дозволеним і недозволеним». А те свавілля супроводжувала «нечувано безлична, рафінована система брехень». Франко показав, що безмежна влада бюрократії нічого не залишала « нетиканим, на все мусила покласти свою ведмежу лапу, всюди мусила напакостити, в своїм сліпім нерозумінні ламаючи те, що природне, живе, чесне, а підпираючи здирство, шахрайство та деморалізацію в усякій формі» (т. 45, с. 353- 355).
Як соціолог і історик, він вбачав діалектичну залежність між розвитком духовності і високою організацією суспільства. Тільки там, де суспільно-політична атмосфера генерує відповідну « суспільну свідомість», «суспільну мораль», може бути справжня « щирість до людей», яку вважав « найвищим ідеалом на землі і в людському житті» (т. 28, с. 17). Визнаючи, що основу і підвалини всіх явищ політичного і духовного життя людей становлять суспільно-економічні порядки, великий гуманіст стверджував дуже категорично: там, де « політика і все суспільне життя хромають нестачею « цивільної» відваги, дихавичніють брехнею та фальшю та пустомельством, хиріють на сухоти совісті… нема рук робочих, нема голів мислячих, нема серць смілих та щирих». Франко з глибоким переконанням писав, що «» гнила» суспільність не видасть собі здорових та сміливих заступників… Вона не прийме їх, відтрутить або — що гірше — затопне, оглушить» (т. 26, с. 156). Пустомельство, облудність, фарисейство, відсутність єдності між словом і ділом Франко різко засуджував, називаючи це поняттям гіпокризії. «Показуватися в дуже негарнім світлі гіпокрита», — так він характеризував людину, яка « що іншого пише, а що іншого думає» (т. 30, с. 104).
У багатьох ситуаціях письменник знаходив можливість звернути увагу якраз на цю сторону суті людського « Я». «Щоб слово сталося ділом… — писав він, — треба духа толеранції і вирозумілості для відмінних особистих переконань… Треба духа свободи і любві до правди та до народу в публічній дискусії. Треба докладного і ненастанного пізнавання потреб і бажань народу. Треба щирого, безоглядного здруження з народом. Треба скільки можна закидати пусті формальності, ведучі до пустих спорів, а цінити діло не по формі, а по змісту» (т. 45, с. 202). Силу, здатну витворювати таку атмосферу, він вбачав у високій культурі членів суспільства, їх інтелігентності ( хоч носієм цих якостей, за переконанням Франка, не завжди є інтелігенція!), в розвитку науки, літератури, філософії. Письменник був проти того, щоб інтелігенцію трактувати як якусь окрему верству. Навпаки, вона «невідлучна часть народу», «часть серед других частей, зерно між зернами».
Бездуховність у житті суспільства, на переконання Каменяра, приводить до занепаду моралі і жахливого краху державного ладу. Так, у праці « Літературні письма» Франко, даючи штрих до історії Болгарії ХІХ ст., великий занепад у житті народу пов’язує з бездуховністю. Болгари « отяжілі», «забиті», «нема у них тої чувствительності на образу…
нема у них живої згадки про свою історію, нема ідеалу минувшості».
Відзначає у країні « недостачу всякого права, якнайнедостатнішу адміністрацію». А в результаті цього всього — « матеріальний стан народу крайнє плохий, гнет, нелад і фанатичні переслідування…» (т. 26, с. 27-28). Зневіра в існування справедливості, як показує історія, приводить до того, що немовби розсипається моральна база суспільства, знищується кістяк його життя. Це спостерігав письменник і в історії античних часів. Він розглядав масу часткових процесів, але висновки робив далекоглядні, узагальнюючі: «таке явище неминуче в житті всіх народів аж до того часу, коли високий розвиток культури навчить людей бути чесними не під впливом кари й нагороди, а заради самого добра» (т. 45, с. 15).
Франко не просто ввів в обіг і активізував багато термінів та словосполучень, пов’язаних з поняттям духовності в суспільному житті (дух, духовність, мhрило праведноє, дух свободи, дух толеранції, суспільна свідомість, суспільна мораль, щоб слово сталося ділом, безплідність і безсильність духова, гіпокризія та ін.), він створив цілу понятійну систему, яка збагатила українську соціологічну науку. Осмислення його багатьох положень — це не тільки данина історії і пам’яті геніальній людині. Їх усвідомлення мало б посилювати міцність того підмурівка, на якому кожне наступне покоління будує своє суспільне і політичне життя. Його розуміння духовності сьогодні, в умовах суспільного оновлення, ломки змертвілих стереотипів, залишається сильним саме утвердженням ідеалів загальнолюдського.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space