О. А. ПОРІЦЬКА

ВАРІАНТИ НАЙМЕНУВАННЯ ОБРЯДОВОГО ГІЛЬЦЯ

Народні звичаї та обряди — вагома складова частина культури народу, яка відображає його світогляд і світосприйняття у різні періоди історичного розвитку. В українській обрядовості цікавими є уявлення про ритуальне дерево-знак у його різних лексичних вираженнях як варіантах єдиного смислового ряду.
Традиція використання прикрашеного дерева або його окремих гілок дуже давня, сягає праслов’янського періоду. Семантика цього знака має за основу образ , « світового дерева» та його локальні варіанти — дерево життя, дерево родючості, дерево кохання, небесне, містичне дерево, дерево пізнання і т. ін. Словесні описи дерева як універсального образу часто знаходимо в українській народно-поетичній творчості, напр.:
А в пана Йвана золота верба,
А на тій вербі золота кора,
А на тій вербі рожеві квіти.
Ой то ж не верба — Йванова жона,
Ой то ж не кора — Йванова неня,
Ой то ж не квіти — Йванові діти.
(Колядки та щедрівки. — К., 1965. — С. 54)
Культ рослин, зокрема дерева, простежувався у багатьох обрядових святах слов’ян — на зелену неділю, на Купала, під час жнив, на різдво, новий рік. При проведенні згаданих свят у ліс звичайно відправлялися великі групи молоді, вони вибирали дерево, прикрашали його квітами, цілющими травами, стрічками, пташиним пір’ям. Навколо прикрашеного дерева водили хороводи, виконували ритуальні пісні. Порода дерева обиралася згідно з місцевою традицією в залежності від того, які дерева переважали в даній місцевості; наприклад, у росіян — береза, горобина, яка взагалі в народі вважалася оберегом, особливо весільним, засобом захисту од відьом, чаклунів та іншої « нечистої» сили; у центральних та південно- західних областях України — калина, горобина, верба, сосна, ялина, береза, гілки фруктових дерев; на Поліссі — сосна, ялина, береза, верба. Ритуальне дерево могло називатися по- різному: воля, красота, йолка, вільце, гільце і т. д.
Найкраще знак дерева зберігся на Україні у весільному обряді. Тут в образі обрядового дерева виступають разом ідея родючості, достатку, продовження роду і культ поминання померлих предків, а також прощання з дівоцтвом. Деревце-гільце було і в багатьох місцевостях залишається однією з головних прикрас весільного двору, столу, короваю. У центрально-східних районах цей знак виступає під назвою гільце. В обрядовій поезії українців і білорусів Полісся поширені назви йо́лце, ялина, яліна, є́льнік, вйєлце, на ́ ́ ́ Закарпатті — маяліш, ке́рагоў, ко́рагоў ́ (назви, запозичені з угорської мови). Є й інші локальні варіанти, напр. йолко (Чернігівська обл.), йо́лце, в’є́лце (Житомирська обл.), вилце, вйолце ́ ́ (Київська обл.). Ці назви зустрічаємо й у весільних піснях, напр., гильце-деревце « Гильце-деревце із ялини, Із червоної калини, Та й з червоненьких ягідок, Та й з зеленого тернику, Та й з хрещатого барвінку» (Вінницька обл.); єлечко «Коли б знала, коли б відала, Що єлечко буде, То б я послала свого батенька Та в луг по калину» (Чернігівська обл.); гільце «Благослови, боже, і отець, і мати, і отець, і мати, гільце заквітчати» (Кіровоградська обл.); вилечко «Пречистая зможе Цеє вилечко звести, Цей день звеселить» (Житомирська обл.); гілечко «А де теє гілечко вилося? Та вилося гілечко в бору, Та привезли бояри до двору» (Полтавська обл.). У західних областях України побутують назви рай, райское дерево ( деревенько), різка, гілочка.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space