М. Г. ШЕКЕРА

 

ГУСЛІ ( ГУСЛА), ГУСЛОНЬКИ

Гуслі — один з найдавніших струнних щипкових музичних інструментів східних слов’ян. Назва його походить від слова густи («гудіти»). У пам’ятках давньоруської мови натрапляємо на вислів: В гусли гудут ( Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка. — М., 1958. — Т. 1). Очевидно, подібний музичний інструмент згадується у « Слові о полку Ігоревім»: «Боянъ же, братіє, не 10 соколовъ на стадо лебедей пущяше, нъ своя вhщія пьрсты на живыя струны въскладаше, они же сами княземъ славу рокотаху» (Слово о полку Игореве. — Л., 1985).
В українській мові форма множини має закінчення і (гуслі), а (гусла), рідше и (гусли). Як правило, назва цього інструмента вживається з означеннями: звончаті гуслі, яворчаті гуслі, гуслі-самогуди, гусла-самограни.
Прикметник звончаті вказує на дзвінке звучання струн. Означення яворчаті пов’язане з білим кленом-явором, ніжна деревина якого була особливо придатна для виготовлення гусел (Тихомиров Д. П. История гуслей. — Тарту, 1962). У піснях слов’янських народів знаходимо згадки про виготовлення гусел з яворового дерева, яке, як відомо, росте в країнах південних, теплих. Назви гусла-самограни, гуслі-самогуди передають властивість інструмента — самому видавати звук. В українській мові XVIII — початку XIX ст. відоме слово самогуд «ручной орган» (Білецький-Носенко П. Словник української мови. — К., 1966). За свідченням Б. Д. Грінченка, самогуди — це епітет гусел, що має паралель і в російській мові, як засвідчує словник В. Даля. Назва гуслі-самогуди трапляється переважно в казках: Найди мені гуслі-самогуди (Чубинський П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции).
У фольклорі поширені здрібнілі форми, утворені від слова гуслі ( гуслоньки, гусельки), які, очевидно, позначали невеликі за розміром інструменти. Пор. рос. гусельки, гуслицы, гуслишки, гуселюшш, гусеньки. Такі гуслі і справді були маленькі за розміром. Їх можна було носити під полою або під пахвою:
На конику козак молоденький
Та все стиха у гуслоньки грає.
З удосконаленням цього музичного інструмента крім звончатих гусел з’являються гуслі, значно більші за розміром і з більшою кількістю струн. Вони одержали назви: псалтир, гуслі- псалтир. Пор. в російській мові псалтырь — древнегреческий, древнеевропейский многострунный музыкальный инструмент ( Словарь современного русского литературного языка. — Т. 11). Народні музиканти-скоморохи в Київській Русі грали на таких гуслях. Вони були досконаліші, ніж звончаті, і гра на них була складнішою. Гуслі-псалтир мали шоломоподібну форму. При грі їх клали на коліна. Разом із зникненням скоморошества вони вийшли з ужитку.
З кінця XVI — початку XVII ст. відомі гуслі прямокутної форми. Під час гри їх можна було класти на стіл. Крім того, вони могли мати ніжки, як у стола. Очевидно, звідси походять назви настільні гуслі, настільні прямокутні гуслі.
У XX ст. з’являються більш досконалі столоподібні гуслі з клавішним механізмом — клавішні гуслі. Такі гуслі зараз входять до складу оркестру народних інструментів.
Від даного слова в українській мові маємо чимало похідних: гусляр «музикант, який грає на гуслях, або співець, що акомпанує собі на гуслях»; гусевніщя «місце, де зберігають гуслі»; гуслист «гравець на гуслях»; гусляти «грати, співати». Останнє ввійшло до коломийок: Ой гусляйте, гуслочки, пісню Верховини.
Географічне поширення цього стародавнього інструмента свідчить про використання його у всьому східнослов’янському світі.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space