В. М. РУСАНІВСЬКИЙ ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ

Хлющ

Дуже популярним стало в нас питання про міру перекладності імен і прізвищ. Часто надходять листи з цього приводу: «Чи правомірно перекладати власні імена з однієї мови на іншу, наприклад, з російської на українську і навпаки? Як довести, що, скажімо, Николай — це Микола? Можливо, це поширюється тільки на українську й російську мови. А як бути з білоруською? П’єр завжди лишається П’єром, а ось Евгения легко стає Ївгою, а Олесь — Александром».
Отже, чи припустимий переклад імен? Власне, тут не йдеться про переклад. Коли б ми стали перекладати імена, то і П’єра і Петра треба було б називати « каменем», як у старогрецькій мові, звідки походить це ім’я ( пор. петрографія — наука про гірські породи), Ївгу і Євгенію — «благородною»,’ а Олеся і Олександра — «захисником людей». Отже, йдеться не про переклад, а про можливість заміни імені в одному національному оформленні іменем в іншому національному оформленні. Як правило, це не допускається. Але…
Звернімося до історії. Усі знають, яка відома подія сталася в Києві наприкінці X століття. 998 року князь Володимир Святославович прийняв православну віру і насильно охрестив руський народ. Ця подія сприяла зміцненню міжнародних зв’язків Русі. Разом з християнством із Візантії були запозичені й християнські імена, які тепер давала людям церква при хрещенні. Колишні слов’янські імена були оголошені неканонічними, поганськими. І з того часу східнослов’янський люд одержував тільки ті імена, що були записані в святцях. Добре, коли ім’я було просте для вимови, скажімо, Іоанн. Незвичне для слов’янських мов сполучення трьох голосних народ одразу ж переробив по-своєму — Іван. Це ім’я стало спільним для всіх трьох східнослов’янських народів, що розвинулись на ґрунті колишньої спільноруської єдності. Складніше було з такими іменами, як Аквилина, Іуліанія, Євстафій, Нафанаїл і под. Аквилина в російській мові перетворилася в Акулину, в українській — в Килину, Іуліанія відповідно в Ульяну та Уляну, Євстафій — в Остаха, Остафия, Стахея — в російській і в Остапа — в українській. Проте якими б не були народні назви, але для всіх існувало вихідне ім’я, освячене церквою. І росіянин Емеля, і українець Омелько, знали, що охрещено їх Ємельяном, Авдотья і Явдоха офіційно звалися однаково: Євдокією. За більшістю російських імен так і закріпилася вихідна, церковна форма. Народні імена до уваги не бралися. Що ж до імен українських та білоруських, то після Жовтневої революції вони стали записуватися в народному звучанні. Проте свідомість того, що Микола — це Николай, а Ївга — Евгения, звичайно, залишилася. Оскільки ж ці імена стали офіційними російськими, то й створюється враження, що українські й білоруські імена перекладаються на російську мову. Ну а звідси вже й зворотне явище: російські імена, тобто з походження здебільшого церковні, передаються українськими й білоруськими народними відповідниками. Щоправда, якщо народний варіант дуже вже віддалився в звучанні від колишнього офіційного, то ім’я приходить в іншу мову в його природному звучанні. Скажімо, ім’я Оксана не передають російським Авксинья, а Остап — російським Евстафий. Є зараз серед російських імен запозичені з української Оксана й Остап поряд з російськими Авксинья і Евстафий. Це, зокрема, відбиває Довідник особових імен народів РРФСР, виданий у Москві 1965 року.
***
Коли хтось добре намокне під дощем, про нього кажуть « мокрий як хлющ». Чому ж саме « як хлющ?» Слово хлющ або хлюща походить від дієслова хлющати і означає негоду, сильний дощ. Напр.: «Наскрізь промоклі в темній пущі, Розсипані хатки стояли, Мов скулені, в холодній хлющі» (Франко); «Та роки, весняна вільгість, осінні хлющі і тумани спочатку покрутили руки, а потім і ноги старого…» (Стельмах); « Широкий степ, Великий світ — лощі- хлющі весною» (Воронько). Отже, мокрий як хлющ ( як хлюща) — це мокрий як сам дощ.
Чи є в українській мові слово видумляти (теперішній час видумляю, видумляєш). Хоч воно теоретично й можливе, проте в українській літературній мові не засвідчене. Є тільки видумувати (теперішній час видумую, видумуєш); зате паралельно існують дієслова купувати і купляти, виглядувати і виглядати, розширювати і розширяти і под. Пор.: «Андрій Дмитрович не так читав, як образно розширяв і пояснював кожну сторінку» (Козланюк); «Змалку кохайтесь в освіті, Змалку розширюйте ум, Бо доведеться у світі Всяких назнатися дум» (Грабовський). Особливо часто використовуються в українській мові для творення дієслів-синонімів суфікси -ува- та -а-, -і-, -ну-. Пор. ще кілька дієслів, що є словотворчими дублетами: жовкнути—жовтіти («Папір пожолобивсь на довгому столі, на сонці жовтому, і сам поволі жовкне» — Зеров; «Виноград по садах жовтів, наливався» — Коцюбинський), густи—гудіти («На кобзу грали, в бубни били, аж в голові у них гуло» — Сосюра; «А над усім мідяно гудів басом дзвін» — Головко). Подібних прикладів можна навести багато. Уміле користування граматичними синонімами, як і лексичними, робить мову гнучкою, багатою.
***
Часто запитують, чому назви окремих культурних рослин у таких близькоспоріднених мовах, як українська і російська, звучать по-різному. Наприклад, чому українському слову цибуля відповідає російське лук. Однаковий корінь і близьке звучання мають ті слова, які або успадковані обома мовами із давньоруського ( східнослов’янського) чи спільнослов’янського періоду, або ж запозичені із спільного джерела. Але є й багато таких назв рослин, що приходили в слов’янські мови різними шляхами. Слово цибуля ми знаходимо не тільки в українській мові. Є воно і в польській cebula, і в чеській cibule, i в словенській čebula і в інших слов’янських мовах. Прийшло воно до них через середньовічну латинь та італійську мову із старої латині. Там це слово звучало caepula. Російське лук (до речі, зустрічається воно і в українських діалектах) давньонімецького походження. Його фіксує також польська й чеська мови. Там у поодиноких діалектах воно вживається в значенні польовий часник.
Трапляються й такі випадки, коли слова обох мов — української та російської — близькі щодо вимови, але означають різні рослини. Пор. російське арбуз і українське гарбуз. Звукова спорідненість цих слів одразу ж впадає у вічі, але плоди, які вони називають, навряд чи хто-небудь сплутає на смак. І все ж походять вони з того ж самого джерела. І українське гарбуз, і російське арбуз запозичені з кримсько-татарської мови, що в свою чергу перейняла слово карпуз із перської. Там слово x ārbuza означає диня, а при дослівному перекладі — ослячий огірок. В російській мові, що зберегла давнє слово тиква, арбуз стало означати кавун. Що ж до української мови, то в ній слово тиква здавна вже означає посуд округлої форми. Очевидно, тому запозичене з кримсько-татарської мови слово гарбуз стало означати інший плід, ніж у мові російській. До речі, в цьому значенні слово гарбуз з української мови потрапило в польську. Для означення ж усім відомого солодкого червоного плоду українська мова запозичила з турецької слово кавун. Цікаво відзначити, що в турецькій мові слово kavun, як і слово x ārbuza в перській, означає диню. Саме в такому значенні слово ka won увійшло з турецької в польську мову. Ось так мандрували колись слова. У сучасних мовах, що мають усталену літературну форму, подібні запозичення трапляються рідко. Предметом запозичень є тепер здебільшого слова-терміни.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space