Надія СОЛОГУБ

ЄВШАН-ЗІЛЛЯ

«Дай йому понюхать
Зілля степове — євшан».
Іван Франко У національному відродженні особливе значення має рідна мова. Її статус, її функції як «живої схованки людського духу», носія національної культури безпосередньо пов’язуються з цим процесом. Майбутнє українського народу як нації не мислиться без вільного розвитку української мови, розширення сфер її вживання.
Олесь Гончар назвав мову « кровообігом нації», «запашистим євшан-зіллям».
Літописний образ євшану, до якого звернувся письменник, має вже літературну традицію. Та під пером талановитого майстра цей образ оновлюється. І переконуєшся, як глибоко відчуває О. Гончар слово в контексті національної культури, як уміє передати цей дух слова, уміє вигранити слово, озвучити наболілими проблемами часу.
Слово « євшан» тюркського походження. На нього натрапляємо в Іпатіївському літопису, під роком 1201. Розповідається там про двох братів, ханів половецьких — Отрока і Сирчана. Мономах, що прославився перемогами над половцями, вигнав хана Отрока в Обези (частина Грузії) за Залізні ворота, а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись. По смерті ж Володимира остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, мовивши: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. Мов же ти йому слово моє, співай же йому пісні половецькі. А якщо він не схоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче есть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути».
І прийшов він у землю свою. (Див.: Махновець. Л. Літопис руський. К.: Дніпро, 1989. — С. 368—369).
Від часу того літописного вживання книжне слово « євшан» набуло символічного звучання, стало літературною традицією. Це символ пам’яті, рідного кореня, Батьківщини. Переспіви літописної легенди знаходимо у А. Майкова, І. Франка, Миколи Вороного. До образу євшану зверталися Л. Забашта, О. Ющенко, М. Чабанівський, І. Вільде, В. Коломієць та ін.
Доречно тут згадати про самобутнього літературознавця, публіциста, громадського діяча поч. XX ст. Миколу Євшана ( справжнє прізвище Федюшко), світогляд якого формувався серед оточення І. Франка, М. Грушевського та ін. Він спілкувався з О. Кобилянською, М. Коцюбинським, був знайомий з Лесею Українкою, але ім’я його замовчувалося. Цей псевдонім теж продовжував літературну традицію символу « євшан».
Поряд із переосмисленим значенням слово « євшан» вживається як назва української степової рослини. Проте й у « книжних» вживаннях воно супроводжується епітетами чарівний, предивний, незрівнянний та ін.: «Лучні трави розмаїтими килимами вкрили береги великих і малих рік, і вже лягають перші покоси, розливаючи чарівні пахощі ні з чим незрівнянного українського євшан-зілля» (Рад. Україна), «Чи знаєте ви, як після нагрітого сонцем дня встає над полинами сивий дим і млосний чад пливе над степом. І, здається, тоді до вас говорять віки. Озивається тихим шепотом предивного євшан-зілля, солодкою трутизною давнини» (М. Чабанівський).
Євшан — рослина степу. В ботанічній літературі ( а звідти — і в лінгвістичній) «євшан» визначається як вид полину. Найхарактерніша ознака — міцний залах.
В 11- томному Словнику української мови зазначено: «Євшан. Народнопоетичне. Степовий запашний полин». Як степовий полин визначає цю назву і етимологічний словник. У довіднику В. Й. Чапика, А. Г. Дудченко, А. П. Краснової « Дикорастущие полезные растения Украины» (К., 1983. — С. 257) читаємо: «Полин таврійський. Полин кримський, полинок, євшан.
Сімейство айстрових. Напівчагарник. Кореневище вкорочене, гілчасте. Стебла висотою 15—60 см у великій кількості, прямостоячі, білуваті від густого павутинястого

========1========

опушення, внизу жовто-буре, з листям. Квітки червоні або пурпурові. Цвіте у вересні— жовтні. Росте на солончакуватих місцях, степових ділянках. Зустрічається на південному сході Херсонської області. Причорноморський вид. Рослина отруйна. Сіно отруйне. В осінньо-зимовий період, коли кількість ефірної олії в рослині зменшується, можна скошувати і згодовувати худобі».
Діалектологічні записи Інституту мовознавства Академії наук України засвідчують, що в Очаківському районі Миколаївської області і тепер один із видів полину називається «євшан». О. Гончар, як свідчать описи у романі « Твоя зоря», ототожнює євшан з рослиною «нехворощ» (варіант — нехворощ) і вважає її не видом полину, а окремою рослиною.
«А довкруг нас сріблиться нехворощ-трава, дика, така гладенька й ласкава, як спинка лошати, аж погладити її хочеться. Ще у нас її звуть нехворощ-біла ( бо є й чорна), а в давніх літописах це якраз її, сріблясту оцю травичку степову, названо євшан-зіллям. 1 хоч гірка вона на смак, через що найголодніша худоба її не їсть, але які міцні пахощі йдуть від неї: коли довго дихаєш, аж голова хмеліє… Нехвороща гіркотою не поступається перед полином. Та хоч яка гірка, зате ніколи вона не відцвітає, в будь-яку погоду не втрачає своєї сріблястості, й щось в ній є таке, що схиляє тебе до задуми».
Олесь Гончар дбає про точність слова, про наукову достовірність понять, які вони виражають ( пор. опис цієї рослини у наведеному вище довіднику). Письменник добре знає те, про що пише. Відчуваєш, що його очі вбирали сріблястість нехворощ-трави, його руки пестили її ніжний шовк, що він сам хмелів від пахощів цієї степової рослини. У Полтавській області, звідки родом письменник, є навіть назва райцентру Нехвороща. Отож, слово нехворощ рідне письменникові.
Символ « євшан» у творах О. Гончара — наскрізний, концептуальний. Це слово є неодмінною деталлю опису степу поряд із назвами інших степових рослин ( спориш, чебрець, полин, лопух, будяк тощо). Та письменник виходить за межі поетичного опису рослини, озвучує в слові символічне значення. Чи не вперше ужито « євшан» у романі « Людина і зброя» у розділі « Листи з ночей оточенських»: «Попереду нам, як скіфам, степи стеляться порожні… Небо величезне, степове. Ночі сухі, зоряні, запашні, людським потом, пилюкою, полинами пахнуть ці ночі, з вечора і до світання сухими травами, євшан-зіллям шелестять».
У романі « Твоя зоря», де йдеться про дипломата Кирила Заболотного, щирого українця, часто відірваного від Батьківщини, міра символічності цього слова зростає: «Те, що для нас із Дударевичем просто бур’янина подорожня, гіркий полин, що не викликає ніяких асоціацій, для вас, немає сумніву, то цінність, творіння природи, чи, як ви кажете, «євшан-зілля», в якому для вас таїться щось особливе».
Символічне озвучення слова « євшан» будується на ознаці « запах». У цьому плані символи « дим вітчизни» і « євшан-зілля» стають в один синонімічний ряд, що може продовжуватися індивідуально-авторськими символічними вживаннями. Зокрема, у романі О. Гончара « Циклон» цей ряд поповнюється символом « бадилиннячко помідорове». Герой роману Решетняк виписується з сибірського госпіталю. Йому повертають фронтові речі: «…вивернув кишеню, витрусив із неї на долоню залишки якоїсь сухої зеленавої потерті, зіллячко якесь… тютюн — не тютюн… Понюхав — і враз так і зблиснуло в пам’яті: бадилиннячко помідорове! Згадав, упізнав… Сухий потертий гузирець і листячко тих плантацій шаленого відступу, де помідори їм, тамуючи спрагу, життям червоніли в росах світання! Ніколи й не подумав би, що помідорна потерть так довго може берегти в собі пахощі літа, дух сонця, дух рідної землі!
Коли підніс Колосовському, цей, вдихнувши зіллячко, посміхнувся:
— Євшан-зілля — так воно звалось колись…».
Тернівщанська зоря, і тронка, і степовий коник-стрибунець, і « бадилиннячко помідорове», і запахуще євшан-зілля — все це у творах О. Гончара — поклик Батьківщини, рідної України.
З роками слово письменника мужніло, вбирало в себе всі нюанси історичної долі, духовного розвитку України.

========2========

І ось письменницькі роздуми Олеся Гончара вилились в оновлений ним образ євшану, сповнений проблемами доби. У своєму вступному слові на Установчій конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка він сказав: «Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися « запашистим євшан-зіллям рідного словам. У цій « подвійній» метафоризації символізується не лише запах рослини, а й її інші ознаки: «цвіте й не відцвітає», «гладенька, мов спинка лошати», «срібляста» тощо.
Євшан-зілля рідного слова… Болісно і трагічно звучить ця метафора письменника щодо тих, хто « знедуховнів», «збайдужів серцем», хто, живучи в Україні, забув про свої витоки, зрікся рідної мови…
«Євшан» — це і хронос, товща часу, символ вічної любові до Батьківщини, символ її незнищенності.
Це і простір, тобто символ єднання, спільності всіх, хто любить Україну. Де б вони не жили — чи то в Канаді, чи в Америці, чи в Австралії, чи в Аргентині, чи на Далекому Сході. П’янкий аромат рідного слова, цього запашного євшану, завжди нагадує рідну землю. Недаремно в далекій Австралії український фольклорний ансамбль називається « Євшан».
1990 року відбувся міжнародний фестиваль української поезії « Золотий гомін», на якому у віршах поетів звучало слово « євшан» — улюблений, добре знаний образ літератури і культури української діаспори, своєрідний пароль українців.
І нехай рідне слово, мов той запашний євшан, «цвіте і не відцвітає», «сріблиться» і єднає всіх, хто любить Україну, рідну мову, дбає про їх відродження.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space