СОЛОГУБ Н. М.

У КЕМПІНГУ ЧИ В КЕМПІНЗІ?

У кемпінгу чи в кемпінзі? — запитують нас читачі.
Щоб відповісти на це запитання, треба заглибитися в історію нашої мови.
Однією з фонетичних особливостей давньоруської іменникової системи було пом’якшення твердих задньоязикових перед голосними переднього ряду. Зокрема, в місцевому відмінку однини приголосні г, к, х перед закінченням h(>i) переходили в свистячі з, ц, с, пор.: рука — на руцh, книга — книзі, порог — на порозh.
У розвитку цієї фонетичної особливості східнослов’янські мови пішли різними шляхами.
У російській мові під впливом вирівнювання парадигм давня тенденція пом’якшення г, к, х перед голосним ряду в місцевому відмінку втратилась ( пор. рос. форми на пороге, в потоке, в горохе).
В українській та білоруській мовах вона не лише збереглася, а й продовжує активно діяти (пор. укр. на порозі, в потоці, в горосі та білорус. на парозе, в патоце, в гаросе тощо).
При цьому в іменниках І відміни перехід кореневих г, к, х у з, ц, с діє послідовно, оскільки закінченням тут виступає завжди голосний переднього ряду і (< h), пор. на книзі, мусі, толоці.
Місцевий же відмінок однини іменників II відміни характеризується варіантністю флексій (-і, -у, -ові), яка виникла внаслідок змішування різних іменникових парадигм у давній словозміні. Тому тенденція до вживання закінчення — і ( з переходом г, к, х у з, ц, с) вступає тут у боротьбу з факторами, які стимулюють інші варіантні закінчення.
Іменників II відміни з кореневими г, к, х не так і багато в українській мові. Це насамперед слова спільнослов’янські ( типу берег, поріг, плуг тощо), запозичення (байрак, каблук, гамак, рюкзак) або ж префіксальні утворення ( переляк, відгук, подих і под.).
Серед них виділяється група слів, які з давнини до нашого часу найбільшою мірою зберегли перехід задньоязикових г, к, х у свистячі з, ц, с і майже не допускають варіантних форм1. Це іменники берег, плуг, поріг, ріг, луг, морок, кожух, порох тощо.
Інші іменники з коренем на г, к, х у процесі розвитку мови втратили давні форми місцевого типу в снhзh, на пастусh, на волцh і т. п., які фонетично могли б розвинутися у форми на — і (в снізі, на волці, подібно до в лузі, на фартусі тощо) і почали вживатися з флексією -у: в снігу (чи в снігові), на вовку (чи на вовкові) і под.
Проміжне місце між рядами форм на -і та на — у від іменників з кореневими г, к, х займає численна група слів, які допускають обидва варіантні закінчення. Так, у сучасній українській мові вживаються в мороку і в мороці, в попереку і в попереці, на сволоку і на сволоці, на каблуку і на каблуці, в льоху і в льосі, в кулаку і в кулаці, в капшуку і в капшуці, на язику і на язиці, в одягу і в одязі, у фартуху і в фартусі, на ланцюгу і на ланцюзі, в глеку і в глеці, в льоху і в льосі, в моху і в мосі, в шереху і в шересі, в піджаку і в піджаці, в сюртуку і в сюртуці, в галстуку і в галстуці і под.
Чому існує така варіантність? Що її викликає. Якщо сказати коротко, то — вплив різних мовних тенденцій, бо ніяке явище в мові не існує ізольовано.
У сучасній українській мові є велика група іменників чоловічого роду з суфіксальною основою на -к ( типу садок, столик, лічильник тощо), які виявилися стійкими в збереженні закінчення -у ( пор.: в садку, на столику, в щоденнику, на літаку, в лічильнику) і майже непроникними для закінчення -і з переходом -к в -ц.
Звичайно, на поширення закінчення -у в групі з кореневими г, к, х великий вплив мало і має послідовне вживання цього закінчення ( при наявності тих самих прийменників та подібності звукового складу) у цій групі іменників із суфіксальним -к. Великою мірою за аналогією до суфіксальних іменників утримуються форми типу в мороку, в попереку, де -к має кореневий характер. Невипадково саме в словах з кінцевим -к найбільше хитань у виборізакінчень -і або -у. Та протиставлення форм за морфологічним складом ( -к суфіксальне і -к кореневе) під дією подібності звукового складу інколи стирається, нейтралізується, і форми в сіряці ( сіряк), на держаці ( держак), де -к є суфіксальним, та форми в стуці ( стук), у звуці (звук), де -к є кореневим, стають, таким чином, в один ряд форм на -і від іменників з кінцевим -к основи.
Тенденція до переходу кореневих г, к, х у з, ц, с в українській мові особливо виявляється в запозиченнях. Потрапляючи в середовище української мови, ці форми легко адаптуються. Звичними для нас є вживання: у фраці, в капелюсі, на фланзі, в рюкзаці, на ринзі, на шланзі, в штреці, в шезлонзі, в віадуці, в епілозі, в монолозі, в некролозі, в діалозі. Звичайно, поряд з ними вживаються і форми на — у. Значну роль тут відіграє звичайна мовна закріпленість. Так, ряд запозичень закріпилися у формі місцевого із закінченням — у: у страйку, на пікніку, в коньяку тощо. Характерно, що переважно це слова з кореневим — к. Отже, і в запозиченнях позначається вплив форм з суфіксальним — к. Закріпленість в окремих іменниках, зокрема в запозиченнях, форм на -у чи співіснування варіантних форм на -і й на -у не послаблює загальної тенденції до переходу г, к, х у з, ц, с у місцевому відмінку. Запозичення підтверджують цю тенденцію. Винесене в заголовок слово кемпінг спочатку фіксувалося у мові газет у формі в кемпінгу. Пройшовши своєрідну мовну адаптацію, воно піддалося переходу г в з і вживається зараз активно у формі в кемпінзі.
Перехід г, к, х у з, ц, с є відмітною рисою української мови, виявленням її національної специфіки.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space