З. Т. ФРАНКО

НАЗВА КИЇВ ЗА ІСТОРИЧНИМИ ПАМ’ЯТКАМИ

Найдавніші історіографічні твори, що дійшли до нас від часів Київської Русі, — «Повість временних літ», Київський та Галицько-Волинський літописи, які охоплюють події з 858 по 1291 p., дали нам разом з легендою про засновників Києва — братів Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь — першу етимологічну довідку про саму назву як про присвійне утворення від антропоніма Кий: «Створиша городокъ во им# брата ихъ старhишаго и наркоша и Киевъ»1. Власне, ця етимологія, доведена до етимона ( слово, від якого походить), цілком вірогідна і найбільш усталена, тоді як сам етимон — антропонім Кий — при всій своїй, здавалося б, семантичній прозорості зазнав різних етимологізацій і досі продовжує збуджувати уяву дослідників своєю таємничістю і загадковістю.
Київ згадується вже у вступній частині до « Повісті», причому без будь-яких додаткових уточнень щодо місця його знаходження і соціально-політичного статусу: «Се же соуть имена кн#земь Киевьскым кн#жившим в Києвh». Так само без локалізації називається він і в перших « временных» (почасових) повідомленнях ( хроніках): «сhде в Києвh», «кн#жа в Кыєвh», «мимо Києвъ горою». Отже, цей населений пункт в середині IX ст. був загальновідомим і відігравав у давньоруській державі неабияку суспільно-політичну роль. У повідомленні 1096 р. давність цього міста, яка була, без сумніву, предметом гордості його мешканця — літописця, засвідчується фразою: «…приидита къ Кыеву на столъωць  нашихъ и дhдъ нашихъ «ако то есть старhи в землh нашhй Кыєвъ», а його соціальна значимість — метафорою, що стала крилатою: «се буди мт(и) городом Рускымъ» (882 p.). Метафора виникла, на думку польського ономаста С. Роспонда, на основі старогрецького визначення міста, де знаходилась резиденція цесаря, — метрополіс (µ γτρόπολις), що означає дослівно «мати міст», а переносно — місце великокняжого престолу.
У давньоруських літописах назва населеного пункту Київ вживається тільки у своїй первісній топонімічній функції: «поhха Кыевоу», «то Киевъ», «имъ Кыева подъ тобою не искати», «подъ Киевомъ», «мимо Киевъ», «в Киеви», «приведоша къ Киеву», «оулюбилъ бы Киевъ ему» та ін. У вторинній ойконімній функції, тобто у значенні людності, що населяє дану місцевість, чи, інакше, в топонімній функції, він використовується тільки у фразах з хроніки 1078 р. «изиде противу ему весь городъ Кыевъ» і « плака бо ся по немъ весь градъ Клевъ» В інших випадках Київ є лише місцем, а його населення « людьми міста»: «людє въ градh кликоша» (968 p.).
Ойконім Київ переважно не супроводжується ніяким означенням. Лише в одному випадку ( в хроніці 1037 р. виступає з прикметником великий: «…заложи # рославъ городъ великый Кыевъ», а в другому ( в хроніці 1024 р.) — у функції атрибуції зустрічається присвійний займенник свій: «…сhди ты на столh свомъ Кыевh».
Словосполучення топотермін + ойконім Київ дуже нечисленні, хоч стосовно інших міст, городищ і містечок ( напр., Чернігів, Перемишль, Вишгород, Галич, Львів, Пісочне) сполучення топотерміна з назвою не поодинокі. Коли ж трапляються такі щодо Києва, напр.: «в город Києвh» (968 р.); «пришедшоу сгл#дать град Кыева» (1238 р.); «Батыю же вземшю град Кыевъ» (1240 р. які не скрізь узгоджені за відмінками (в город Киева, град Кыева), то топотермін стоїть перед назвою, в той: час як щодо інших міст можлива і постпозиція, напр.: «оу Володимерh городh» (1261 p.). Ці окремі випадки сполучення топотерміна та ойконіма (град Киев) не дають можливості зробити висновки про закономірності пре- і постпозитивного вживання цього топотерміна стосовно до ойконімів взагалі, а Києва зокрема, але стосовно до назви Київ, напевно, стверджують повну її субстантивність. Сама ж назва за походженням і за структурою є присвійним прикметником ( основа Кий + суфікс -е(і)в). Іменниковість назви підтверджується і відмінковими закінченнями ( за парадигмою о- основ): Киевъ, Киева, Киеву, Киевъ, Киевомъ, в Киевh. Графічно назва має декілька варіантів:
Киевъ, Кыевъ, Кииевъ, Кииевъ і стільки ж варіантів написань відмінкових форм.
Численними прикладами представлено в літописах мікротопонімію, тобто назви річок, струмків, лісів, гір, городищ, сіл, церков, монастирів, дворів Києва та його околиць, а їх десь біля двох сотень. Назви невеличких населених пунктів даються в літописах здебільшого без топотермінів, оскільки їх належність до класу ойконімів не викликає сумніву. Місце їх знаходження визначається близькістю до Києва. Тому, коли у фразі виступає ойконім Кивєъ, відпадає потреба в додатковій локалізації: «… и затворис# >рополкъ в Києвh съ людьми своими и съ Блудом и сто»ше Володимиръ ωбривс@ на Дорогожичї межи Дорогожичємъ и Капичемъ» (980 р.). Але при деяких мікротопонімах географічні терміни ( чи інші орієнтири), як правило, фігурують: «на Берестовомъ Дворь» (1096 р.), «На холму иже есть надъ Выдобычь» (1096 р.), «на манастырм Печерьскыи» (1096 р.), «коня напоити на Лыбеди» (968 р.).
Ойконім Київ (як і мікротопоніми міської і приміської зони цього міста) в літописах засвідчується дуже багато разів і завжди у своїй чіткій адресній функції. Це зумовлено не лише часом і місцем написання ( автори були або постійними, або тимчасовими мешканцями Києва), а й самим характером творів. Твори писалися з метою залишити пам’ять про діяння князів Київської Русі, а звідси й про місто, що було центром держави. найдавніших історичних піснях, які складалися людьми, не близькими до княжих престолів, і, ясна річ, не ради прославлення правителів Київської Русі, ойконім Київ все ще зберігає свою чітку конкретно-локалізаційну функцію: «Од Києва до Канева, а сам сидиш у Черкасах»2. Але поступово назва, обростаючи переказами й легендами, набирає узагальнюючого характеру і значення « великого, всім відомого і прославленого міста»: «Ой у Києві, у Санжарові В усі дзвони задзвонили»; «Ой поховали пана Нечаєнка Та в Києві край Варвари»; «Ой в Києві на Подолі порубані груші», «Гей, од Вісли да до Києва пробитії шляхи»; «Ой в Києві на риночку громада стояла».
Це узагальнююче значення, яке набула назва Київ і яке підтверджувалося ще й значенням конкретного географічного об’єкта, привело до того, що поступово назва почала опоетизовуватися, входити в систему тропів. Якщо в літописах єдиним означенням до даного ойконіма є прикметник великий, який, звичайно, не є носієм образності, а лише позначенням властивості об’єкта, то в історичних піснях і думах XVI—XVII ст. місто Київ виступає вже з епітетом славний, що означає « оповите славою місто»: «В славнім місті у Києві вдарено в гармати».
Епітет славний, що ним спочатку характеризувалося лише місто Київ, згодом переходить і на інші міста, а далі, стаючи мандрівним, не закріпленим за одним об’єктом, перетворюється з епітета Києва в атрибут фольклорно-пісенного мовлення.
З. Т. ФРАНКО
СЛОВО КИЇВ У НАРОДНИХ ПІСНЯХ
Давньоруська історіографічна література дала подток традиції прославлення Києва як центра політичного й духовного життя Київської Русі. Разом з тим вона утвердила вживання ойконіма Київ у його конкретній адресно-топонімічній функції. У цій функції він виступає і в повчально-дидактичних творах, і в « Слові о полку Ігоревім» (пор.: «Самъ же Изяславъ къиязь правляаше столъ отьца своего Ярослава Кыевh», Остромирове євангеліє, 1057; «Звенить слава въ Кыеве», Слово.., XII ст.; «Тыи ( Всеслав) клюками подпръся о кони и скочи къ граду Кыеву», Там же), причому без означень і в окремих випадках з прикладкою город, град. Похідне утворення київський (у чоловічому і жіночому родах і в різних відмінках) уживається тільки в постпозиції ( пор.: «бяше успилъ отецъ ихъ Святьславъ грозный великьш Юевскыи грозою», Слово.., XII ст.). У « Слові», подібно як і в « Повісті временних літ», назва Київ інколи використовується і в значенні « населення міста»: «А въстона бо, братіє, Кіевь тугою, а Черниговъ напастьми»1.
У дусі традиції писемної літератури розвивалася й усно-народна словесність, яка, як зазначав І. Франко, далеко ближче, ніж у письменстві будь-якого іншого слов’янського народу, стояла до писемної літератури.
До нас не дійшли автентичні зразки міфологічної словесності, побутової та епічної пісенності найдавнішої епохи Південної Русі. Проте їх ремінісценції в пізніших легендах та апокрифах, в історичних піснях та думах, в обрядово-побутовій та ліро-епічній творчості дають змогу констатувати безперервність культурно-історичної та художньо- зображувальної традиції фольклору від глибокої давнини і до наших днів. Народнопоетична творчість, залишаючись самобутньою, лише частково видозмінювалася з часом під впливом нових літературних течій і суспільних віянь. Завдяки цьому в ній ніколи не мінялось уявлення про Київ як про великий, загальновідомий населений пункт, дарма що таке становище Києва з кінця XII ст., після занепаду давньоруської держави, було фактично втрачене. Але, незважаючи на все це, з покоління в покоління передавалася пам’ять про велич та славу Києва.
Загалом в різножанрових народних піснях, навіть історичних, топоніми є явищем досить рідким. В одних випадках вони використовуються для того, щоб дати лапідарну, інколи узагальнюючу характеристику місця дії і виявити зв’язок місцевості з описуваною подією чи персонажем, а в інших — для локалізації оспівуваного факту чи особи. В узагальнюючій ролі можуть виступати тільки назви відомих географічних об’єктів, з якими пов’язані якісь історичні події й які через те обросли низкою асоціацій і символізувалися. Ойконім Київ (рідше прикметник київський) в українських народних піснях має в порівнянні з іншими ойконімами велику частотність уживання і використовується переважно для лапідарної характеристики місця дії, рідко — для конкретно-географічної локалізації. Це підтверджують численні ілюстрації з історичних пісень XVII—XVIII ст. («Цар турецький на зим стає Люд свій зараз розпускає В замислах тоє положили Аби Київ розорили»; «В Києві, і поклон му достойний отдавши»; «Коли хочете, панове, Антона Волочая Київського…»), з дум на побутові теми (« Вандрувало пахоля з Києва до Львова»), з обрядових пісень, записаних в Галичині і на Закарпатті (« У Києві загудали, А в Пряшеві стали»), з колядок, записаних на Полтавщині (« Да в Київ город велю стріляти. Святий вечір. Ой б’є він да б’є в Київ город»), і з побутових пісень (« У Києві на Подолі» або « У Києві огонь горить — По цім боці димно»).
У наведених прикладах назва Київ і його похідне утворення київський виступають не лише у своїй інформаційно-локалізаційній функції ( яка проглядається досить чітко у висловах « В Києві і поклон му достойний отдавши» або « Волочая Київського»), але й як топонімізований, тобто наділений лише зовні функцією ідентифікації об’єкта, символ величності, знаменності. Містом, що виділяється з-посеред інших не лише величиною, але й значенням, Київ з’являється і в пісні « Од Києва до Пітера мостили мости». Такою ж цю назву і її похідне утворення зустрічаємо й у весільних примовках, і водночас в гаївках, записаних в Галичині: «Стій, зятю, за порогом Та порадься з богом, Чи є в тебе чоботи Київської роботи» — з відповіддю: «Ми в Києві не бували, Ми чобіт не торгували». Звичайно, ця примовка ні місцем свого постання, ні шляхом міграції з Києвом не пов’язана. Назва міста використана в ній для засвідчення факту існування цього великого населеного пункту і як усвідомлення того, що Київ і все, що за походженням є київським, асоціюється з чимось гарним, досконалим. Авторам примовки згадкою про Київ хотілося зв’язати себе і оспівуваних ними персонажів з містом, овіяним славою, притому . зв’язати з мотивів честолюбства, властивого народним віршотворцям, і патріотизму.
З фактом невмотивованого включення мікротопоніма київські печери до тексту пісні, яка постала на Закарпатті і перипетіями сюжету ніяк не була пов’язана з Києвом, зустрівся І. Франко, вивчаючи закарпатську ( карпаторуську) літературу XVII—XVIII ст. Він звернув увагу на уривок пісні, записаний на обкладинці угро-руського « Учительного євангелія»:
Високо лhтают орлове,
Киевских печар отцове…
Ця пісня, як показав дослідник, нічого спільного з Києвом не має. Цікава вона тим, що авторові конче хотілося « пришпилити цей гімн до Київського Печерського монастиря», як доказ « живого чуття спільності з Києвом…, найдальше на захід висуненого закутка нашого краю ( Закарпаття. — З. Ф.)» і як « добру пам’ять про його [ Києва] святих».
У закарпатському письменстві XVII—XVIII ст. І. Франко знайшов ще одну пісню, в якій з тих же мотивів згадувався Київ. Вона навіть називалася « Київська пісня». Як припускав дослідник, пісня постала з книжних джерел, вірогідно, з « Ключа разумения», «хоч співалась у зв’язку з колядкою, де говориться також про Київ». На цій основі у статті «Карпаторуська література XVII—XVIII віків» І. Франко робить висновок про те, що «зацікавлення навіть тодішнім, нібито мертвим та схоластичним письменством будило і піддержувало серед народу ширші національні інтереси, пам’ять про далекі центри національного життя».
У колядках, що їх співали на землях Підкарпатської і Закарпатської України, ойконім Київ має своїми дериватами не лише прикметники, але й іменники, причому останні зі значенням « жителі міста» з їх розрізненнями за граматичними родами: «Вийшли ід нему два киевляне, два киевляне, оба міщани. Два киевляне і дві киянки, і дві киянки, обі панянки». Поява тут цих утворень знову ж таки вмотивована пам’яттю про стосунки з містом, яке для населення земель, відірваних державними кордонами від нього, не переставало сприйматися головним і знаменитим своїми жителями. В українських народних піснях, які в той час, коли писемна література не виявляла себе на повний голос, були естафетою духовності народу, назва Київ, використовуючись у своїй адресно-топонімічній функції, разом з тим була втіленням почуття гордості народу за своє минуле, почуття патріотизму і відчуття етнічної спаяності та національної єдності всіх українських земель.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space