ЛЮДМИЛА ТУРОВСЬКА

ЛЕКСИКА НА ПОЗНАЧЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ КЛЕЙНОДІВ ЧАСІВ КОЗАЦТВА

Військова лексика української мови своїм корінням сягає глибини століть. Основу її становлять спільнослов’янські назви. Упродовж історії помітно розширюється військова термінологія, чому певною мірою сприяють і міжмовні контакти.
Доба козацтва (XV—XVI ст.) приносить в українську мову низку лексем на позначення козацької атрибутики ( пернач, литаври, корогва, стяг, прапор). У цій групі лексики помітне місце посідають тюркізми: барабан, буздиган, булава, бунчук, сурма тощо.
Звідки у Війська Запорізького взялися перші клейноди — невідомо, але вже за часів Байди-Вишневецького козаки мали клейноди від польського короля і від царя Івана Грозного, пізніше дарували їх і німецький цісар, і кримський хан, і турецький султан.
Сама ж лексема клейнод як назва коштовності чи знаку влади — це давнє запозичення з середньоверхньонімецької мови ( kleinôt, kleinât — ‘художньо виконана дрібничка’, а також ‘чистий, гарний, витончений’), яке зустрічається в багатьох слов’янських мовах: рос. клейноды, польськ. klejnot, чеськ. klenot.
Приймаючи клейноди від сусідніх правителів, козаки сприймали їх як символ визнання незалежності Запорізького Війська. Для відтворення колориту минулої епохи це слово вживають і сучасні письменники: Посланці Рудольфа везли з собою цісарські подарунки запорожцям — вісім тисяч червінців золотом, клейноди та корогви з імператорськими гербами ( І. Ле); Всі запорожці, вся Січ зібралася в круг. Ударили ще раз у литаври. У січовий круг увійшли кошовий, писар, суддя з усіма клейнодами ( О. Довженко).
З XVI ст. до клейнодів, військових знаків та атрибутів влади старшини запорізького козацтва належали корогва, бунчук, булава та її різновиди ( палиця й пернач), литаври або котли. За часів козаччини клейноди були не лише військовим атрибутом. Без них не відбувалася жодна урочиста подія на Січі: перевибори козацької старшини, прийняття до козацького товариства нових членів: На майдан перед січовою церквою виносили козацькі клейноди — хоругви, бунчуки, котли, булаву — і старшина кланялася товариству і просила увільнити вже від виконання обов’язків ( з журн.).
На думку В. Голобуцького, за військові клейноди відповідав довбиш ( або литаврник) [Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. — К., 1961]. У Запорізькій Січі довбиш належав до козацької старшини і виконував різні розпорядження військової канцелярії й суду, але насамперед він був військовим литавристом. Про це переповідають історики: Замаячили різнокольорові значки, довбиші вдарили в тулумбаси, і в такт їм засурмили сурмачі ( М. Грушевський).
Лексема довбиш ( довбуш, добош) запозичена з угорської мови ( уг. dobos і схв. doboшaр ‘барабанщик’), очевидно, через посередництво польської ( dobosz). Ця назва військового литавриста є похідною від dob ‘ барабан’. Саме у такому значенні названий історизм функціонує в історичній прозі: Десь опівдні до литавр, які стояли біля стовпа на майдані, підійшов довбиш з короткими палицями і почав барабанити ( П. Панч).
З часів козаччини символом вищої влади були бунчук і булава.
Булава — це холодна зброя ударної дії з держалном та кам’яною або металевою головкою. В Україні у XVI—XVIII ст. булава була символом гетьманської влади, її урочисто вручали кожному новообраному гетьманові представники козацької старшини.
В Етимологічному словнику української мови ( К., 1982. — Т. 1) подається походження слова булава від пол. bulov ‘ ломака’. Від цього терміна засвідчене й похідне слово булавничий ‘ козак у запорізькому війську, що зберігав булаву кошового отамана’.
В « Історичному словнику…» Є. Тимченка ( Харків, 1930) зазначено, що одним із символів влади у козаків був буздиган ‘ різновид булави у формі кулі на древці, що вживався як символ військової влади’. Згадку про цей клейнод виявляємо у прозі Г. Хоткевича: А от колекція булав і буздиганів. Яких тільки тут не було… Та які красиві вони, все ж це не зброя, а тільки церемоніальне знаряддя.
Слово буздиган тюркського походження і відоме багатьом слов’янським мовам, пор.: болг. боздуган, буздюган; серб., хорв. buzdohan, buzdovan; п. buzduhan; рос. буздуган, буздыхан. Пам’ятки української мови цю лексему засвідчують досить рідко, оскільки козаки надавали перевагу словам булава та пернач.
Козацькі полковники носили перначі — менші булави, які носили за поясом. Перначі мали вигляд короткої палиці з металевим наконечником. Іноді в документах Запорізької Січі трапляється похідна лексема перначник на означення козака, який відповідав за збереження пернача.
Одним із символів вищої влади був бунчук. У словниках української мови це слово тлумачиться по-різному. П. Білецький-Носенко у Словнику української мови ( К., 1966) подає два варіанти лексеми: бунчук та бунчуг і тлумачить їх так: «Прапор з кінського хвоста, який носили перед гетьманом». Дещо інакше пояснюється лeксема в Словнику української мови в 11-ти томах та Етимологічному словнику української мови: ‘булава з китицею з кінського волосу як символ влади’; ‘булава з металевою кулькою на кінці та прикрасою з китицею з кінського волосу; в давні часи широко застосовувалися в Туреччині, Польщі, Росії ( як ознака козацьких отаманів) та в Україні ( як ознака гетьманів)’.
Широко уживана у ранговій системі Війська Запорізького і похідна лексема бунчужний. Бунчужний був виборною особою, яка мала один з найвищих військових чинів в Україні у XVI—XVIII ст. — охоронник бунчука і командир частини козацького війська: …осавули були своєрідними ад’ютантами гетьмана, хорунжий — оберігав прапор — хорогву, а бунчужний — бунчук гетьмана ( з газ.). Формацію бунчукових товаришів утворив Самойлович у кінці XVІІ ст. Це був почесний відділ при особі гетьмана, де військову службу несли сини старшин, що згодом займали вищі військові посади. З історичних романів дізнаємося, що почесне звання бунчукового товариша надавалося особисто гетьманом. «Попереду бунчужний ніс бунчук, а слідом з шапками під пахвою ішли полковники» (П. Панч).
В « Історії українського війська» (Львів, 1936) зазначено, що бунчукові товариші були, власне, почесною генеральною старшиною. Крім основного обов’язку — берегти і захищати (на війні) бунчук, бунчужний виконував доручення, які стосувалися судових справ, дипломатичних зв’язків тощо.
До військових клейнодів часів козаччини належала корогва ( хоругва). У XVI— XVIII ст.ст. корогвою називали бойовий прапор українського козацтва, шляхетської Польщі та підрозділ кінноти у польсько-литовській армії XV—XVII ст. Проте слово корогва вживалося як назва військового прапора, певним чином пов’язаного з релігійним ритуалом. Козацькі корогви з вишитими на них образами святих, хрестами і гербами носили попереду війська або поруч з гетьманом чи отаманом.
Слово корогва ( хоругвь), хоча і східне за походженням ( монг. oruçqo, oruçqa), рано поширилося у слов’янських мовах ( пор.: болг. хорьгва, серб. та хорв. хоругва, хоруга, пол. choręgien ‘ прапор’). В українську мову потрапило через польську — choręgien (Етимологічний словник української мови. — Т. ІІ-ІІІ, К., 1985-1989). Згодом для позначення бойового прапора замість слова хоругвь почали вживати лексему прапор.
Сьогодні лексема хоругвь функціонує в українській мові як назва одного з предметів церковного вжитку — закріпленого на довгому древку церковного знамена з зображенням Ісуса Христа, святих, церковних символів; пор.: Над усіма наметами воєвод та полків попіднімали знамена та корогви ( І. Нечуй-Левицький); Прийшли попи з корогвами, Задзвонили дзвони… ( Т. Шевченко).
Отже, у процесі розвитку української мови збагачувався і шар лексики на позначення атрибутів військової сфери. Доба козацтва засвідчила взаємодію різних мов у творенні військової термінології.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space