Л. С ДОНЕЦЬ

ПРО ДАВНЬОРУСЬКІ СЛОВА ДРУЖИННИК, КНЯЗЬ

Тлумачні словники визначають слово дружинник як « член дружини, збройного загону, що становив постійну військову силу князя і брав участь в управлінні князівством». У такому значенні це слово і використовують письменники у своїх творах про Київську Русь, хоч у давньоруських літописах воно не простежується. У давньоруській мові дружинники означало « товариші, супутники; військовий загін, військо; найближчі до князя люди, княжа рада, княже військо; община». Це слово також мало спільне для іменників чоловічого і жіночого роду значення « товариш».
Семантичний обсяг слова дружина у значенні « товариш» найкраще розкривається у давньоруському контексті: «Уже створило се есть отъ дний первыхъ, яко пожиралъ есть змий друга своего, яко и рыба морскаа пожре дружину свою» (Словарь русского языка XI — XVII вв. М., 1977, вип. 4, с. 363).
Цікаво, що нам не вдалося розшукати літописний текст, де слово дружина виступило б у значенні « воїн». У цьому є глибока логічна закономірність. Дружина у той історичний час виступала особливо згуртованим військовим загоном. Один воїн не вичленовувався з цього об’єднання. А тому і слова дружинник у значенні « член дружини, збройного загону князя» в давньоруській мові просто не існувало. Коли ж у суспільстві древніх східних слов’ян уже за межами княжої дружини у її членів з’явилися нові обов’язки, сформувалися такі значення слова дружинник: «посадова особа у вотчині, помічник ключника; найманий робітник у церковній вотчині» (Словарь русского языка XI—XVII вв., с. 363—364).
Ключникові, що відав майном, хтось повинен був допомагати охороняти скарб. У такій ролі виступали, очевидно, члени княжої дружини. Тоді і з’явилося слово дружинник, але з іншим значенням.
Автори лексикологічних праць одностайно вважають, що обов’язки сюзерена у давньоруському суспільстві виконував лише князь. Саме так називають київського властелина і у творах історичного жанру. Між тим, на надгробку у Софії Київській Ярослава Мудрого названо і цесарем. У давньоруських літописах, проте, жодного разу не вживають слова цесар стосовно східнослов’янських володарів.
Київських князів у свій час називали не лише цесарями. Так, князя Володимира називали ще каганом: «И похвала кагану нашему Влодимеру, от него ще крещены быхомъ»; «Похвалимъ же и мы… великааго кагана нашеа земли, Володимера, вънука стаараго Игоря»; «Сын славный от славныхъ рожься… каганъ нашь Влодимеръ».
Каганом називали також Ярослава Мудрого, про що свідчить цитата із « Слова о полку Ігоревім»: «Рекъ Боянъ и Ходына, Святьславля пhснотворца стараго времени Ярославля, Ольгова коганя хоти: «Тяжко ти головы кромh плечю, зло ти тhлу кромh головы. Руской земли безъ Игоря».
У графіті Софії Київської іменник каган ужито стосовно князя Святослава Ярославовича: «Спаси, господи, кагана, нашего». Пояснення історизму каган не викликає великих труднощів: каган у стародавніх тюрків — найвищий титул ватажка племені, із середини VI ст. — титул голови держави у тюркських народів, а також особи, що мала цей титул. Так дійсно називали главу держави хозар, а коли її було розгромлено і Київ звільнився від влади каганів, то титул цей перейшов до володарів Київської Русі. Ось як про цю давню подію розповідає літописець: «Слышаша же козари, изыдоша против со князем своим каганом, и одолh Святослав, и град их взя Бhлу вежу» (Устюжский летописный свод Архангелогородский летописец. М.—Л., 1950, с. 26).

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space