СВІТЛАНА БИБИК

«ЩИРА ЛЮБОВ НЕ ПРИГЛЯДАЄТЬСЯ…» (НАЦІОНАЛЬНІ СТЕРЕОТИПИ
КОХАННЯ У ПОВІСТЯХ Г. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА)

У відомих класичних творах Г. Квітки-Основ’яненка — « Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов» — увага автора зосереджена на характері стосунків між хлопцем і дівчиною, на переживаннях закоханих.
Навколо центрального слова-поняття любов письменник зосередив слова із семами ‘зовнішність’, ‘емоційно-психічний стан’, ‘мова’, ‘дія’.
Яка ж та любов у перших повістях новою українською літературною мовою? Які словесні образи допомагають авторові передати інтимні переживання молодих людей? Г. Квітка- Основ’яненко залучив лише два означення — щирая та вірная, що вказують на глибину та взаємність стосунків між закоханими: та тогді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!..; Він мене любитиме, аж поки я вмру; а я вже буду довго-довго жити, бо у щасті … та у вірній … любові….
Любов і щастя — це тотожні, взаємопов’язані в уяві автора та його персонажів поняття, що функціонують у межах одного висловлювання, пор.: — Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя; Велике і моє щастя, що ви мене полюбили і под. Внутрішні емоційно-психічні переживання передаються словами любов, любити, любитися. Стан закоханості супроводжується й уточненням проявів конкретних дій закоханих — голубитися, обніматися, цілуватися, пестовити, ніжити, женихатися, дивитися, напр.: Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогді не розлучимося на вік наш, а до того часу як зійдемося, нам можна без гріха і любитися, і голубитися…; Тільки се вимовила, .. тут вже копитан [ капітан. — С. Б.], сам не свій, кинувся до неї, обняв, поціловав … йому ж невдивовижу дівчат ціловати…; Сьогодні милий їй Стецько, з ним жартує, з ним женихається і под.
Із дієсловом любити ( любитися) поєднуються прислівники — виразники ознаки: кріпко, щиро, вірно, дуже, як-от: Василь зовсім не такий, щоб йому сміятись, і що він божився, що її кріпко любить, то і утихомирилась; Націловавшись, наговорившись, побожившись ще, що будуть щиро любитися до самої смерті, пішли по своїм місцям; …коли, каже, вірно любить, так щоб вийшла вечерком до верби, що проти їх двора; Вона тільки що слухала копитана, як він божився, заприсягався, що дуже-дуже любить і без неї вмре тощо.
Афористично звучать морально-етичні роздуми-повчання автора-оповідача у повісті «Щира любов»: Щира любов не приглядається, чи карі, чи чорні очі, чи з горбиком ніс, чи біла шия, чи довга коса: їй до сього овсі нужди мало. Ця сентенція закладена у сполуці із семою ‘ призначення’ — вона живеть для другого. Автор переконує читача у тому, що любов — уселюдське почуття без національних ознак, тому й стереотипні означення фольклорного змісту на зразок карі очі, довга коса, рум’яні щоки, гарна плахта, вишивані рукава; гарна, моторна, чепурна дівчина; красивий, штепний, бойкий парень і потрапляють у фігуру заперечення, пор.: …та я ж кажу, що і через намисто, і через усяку худобу, усе в них «любов»! І там, кажуть, любов, де її і ні капельки нема. Письменник наполегливо повторює, що любов — це стан спорідненості душ, сердець, напр.: От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, то вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися.
Іменник серце та його демінутивний словотвірний варіант серденько, частотний у конкретизації емоційних переживань закоханих, сполучається із дієсловами б’ється, защеміло, заграло, напр.: Душа у мене стрепенеться, серце заб’ється, і мені стане так весело, так весело; …полюбила копитана, защеміло серденько.
Лексема серце переважає у сталих словосполученнях з експресією інтимності на зразок полюби од щирого серця; ще не трапився їй ніхто з парубків, щоб по серцю був; серце серцю стало вже вість подавати; І як я знаю своє серце, то знаю і твоє; Моє щастя у моєму серденьку тощо. Стан першозакоханості автор передає у ніжно-пестливому метафоричному вислові молоденьке серденько, напр.: Знаєте, серденько в неї молоденьке, сама себе не розбере; полюбила копитана, .. так вона й сама не зна, що з нею є.
На позначення стану схвильованості дівчини, якій сподобався хлопець, Г. Квітка використовує стереотипні вислови з дієсловами лякатися, нестямитися, червоніти, серед яких найактивніші два останні. Наприклад: І сама вже нестямилась, як узяла з Василевої жмені горіхи, та як схаменулась, як засоромилась!..; Здаєтся так, що Галочка, почувши, що сей охвицер у ту неділю вийде, неначе трошечки почервоніла; І вп’ять вона закраснілася… У таких ситуаціях вживає автор й усномовне підсилювальне порівняння як калина типу: Та вже він удруге спитав, а вона, стоячи перед ним, переминається та червоніє, як є калина.
Закохана сільська дівчина у Г. Квітки-Основ’яненка, чи то Маруся, чи то Оксана, чи то Галочка — радісна , щаслива, що передається: а) дієсловами розвеселяти, усміхатися, сміятися, радіти ( одно другому дивиться у вічі, як би вгодити, як би розвеселити); б) іменником радість ( То-то, як стану панею! .. аж дух зухвачує від радості); в) прикметником щаслива ( Їй здається, що вона .. щасливіша від усіх людей); г) прислівником весело (Душа у мене стрепенеться, серце заб’ється, і мені стане так весело, так весело) та ін. Цей емоційний стан асоціюється з відчуттями польоту: …коли б земля розступалася, так би вона [ Маруся. — С. Б.] і кинулась туди та й … Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетіла б на край світу … та не сама, а усе б таки з Василем. Сама ж закохана уявляє себе пташкою: Їй [Галочці. — С. Б.] здається, що вона, мов пташка божа, літа попід небесами і щасливіша від усіх людей.
Із зовнішніх портретних характеристик найбільше уваги приділено очам та рученькам. Так, характер погляду передається у сполуках з дієсловами на позначення : а) зміни його спрямування ( Василь з неї очей не спустить; …а очей не відведу від тієї хати, що он на приспі сидить моя дівчина та щось з подругою розговорює); б) сили пристрасті почуття (Василеві очі, що, як угілля на вогні, палають; Маруся .. тільки дивиться на матір, а очиці як жар, так і горять). На те, що закохані зустрічаються поглядами або часто дивляться один на одного, вказують вирази вона розгляда його; почне часто поглядати на Галочку; він почав на неї дивитися пильно і под.
Здрібніло-пестливий іменник рученьки в описуваних ситуаціях — засіб захисту від погляду, чиїхось очей, тому сором’язливі, несміливі дівчата закриваються, затуляються руками, як-от: Почервоніла, як калина, закрилася рученьками; Не сердся на мене не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою тощо.
Найпомітнішою ознакою сентиментальності у повістях Квітки є портретний компонент сльози (слізоньки), спричинені станом радості, надмірної чутливості: А у Марусі аж слізоньки покотились; …усюди гарно, так гарно, що аж сльози її пройняли; І раденька б то, і сміється, а слізоньки, мов той дощик, що скрізь сонця йде, так і капотять; …а на серці їй весело, так сльози ж так і ллються, і сама не зна чого і под.
Характеристично-оцінною є не лише авторська мова, ремарки до прямої мови, внутрішня мова персонажів, а й власне діалоги закоханих із ситуативно маркованими виразами на позначення освідчення у коханні типу люблю тебе, Марусенько, усім серцем моїм люблю тебе більш усього на світі!..; Оксано! Я тебе полюбив, щиро, кріпко полюбив!, а також фрази із семантикою присвійності ( ти моя повік; ти мій … та більш мені нічого і не треба!..), із значенням нероз’єднаності істот ( Я не можу без тебе жити; не можна мені без тебе й дихати).
Звичайно, пряма мова, наснажена позитивними емоціями, не може бути без експресивних усномовних звертань — демінутивних словотвірних варіантів: а) власних імен Василечку; Марусю, Масю, Марусечко, Марусенька; Галочко і под.; б) персоніфікованих назв на зразок лебідочко, зірочко, рибочко, перепілочко, зозуленько, серденько (стосовно жінок), соколику, лебедику ( щодо чоловіків) у поєднанні із присвійним займенником мій ( моя), наприклад: — Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! — каже їй Василь. Вкладено в уста персонажів і характеристично-оцінні субстантиви на зразок милий (-ла) (— Не буду тобі, моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала), персоніфікації, як-от: Так і я: ти — моя радість, втіха, щастя, увесь світ … як же мені тебе перестати любити?
Усномовної орнаментальності, фольклорного світосприймання додає до образів закоханих паралелізм станів « людина — природа», напр.: Небо над нею [Галочкою. — С. Б.] піднялося, сонечко ніколи так над нею не сяяло; куди не гляне, усе їй весело, усюди гарно, так гарно, що аж сльози її пройняли. З фольклором пов’язані звертання до природних реалій: Вербочко густенька! розпусти своє листячко ще густіш, покрий нас, як з милим зійдемося, під тобою розмовляти, щоб не побачив нас ніхто.
Отже, Г. Квітка-Основ’яненко за традиціями сентименталізму наділяє своїх персонажів надмірною чутливістю, душевністю, вразливістю. Дівчина у його повістях — ідеалізований носій гуманізму, достоїнств простої людини, що втілено й у психологізації портретної характеристики особи, що переживає стан закоханості.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space