Г. М. МИРОНОВА

ЩИТ I МЕЧ

На перший погляд, слова щит і меч, та й речі, названі ними, здаються добре відомими. У такому сполученні вони перш за все нагадують нам назву баченого кінофільму. Але історія цих слів, як і відповідних реалій, значно давніша.
Щит як захисне спорядження воїна використовувався з кам’яного віку до XV-XVII ст. Форма, розмір та матеріал були різні. Виготовляли щити круглі, овальні, прямокутні, трикутні; виробляли їх з верболозу, дерева, шкіри, обковували залізом або бронзою. У важкої грецької та римської піхоти щит був таких розмірів, що міг закривати людину в повний зріст, середня грецька піхота озброювалася невеличкими щитами у формі листка плюща, який називають « реlta», звідси і назва піхоти « пельтасти». Кіннотники та рицарі використовували переважно круглі щити. Поверхню щитів яскраво розмальовували, прикрашали різними емблемами та зображеннями звірів, часто розписували візерунками.
На Русі у X—XIII ст. найпоширенішими були дерев’яні щити, обтягнені шкірою з жовтими перехрещеними смугами і з жовтою обковкою по краях. У центрі щита кріпились опуклі бляхи — умбони або маківки, під щит робили підкладку з вати, прикрашали цвяхами з мідними голівками. Інколи невеличкий круглий щит з високим гострим верхом називали тарчъ ( торчъ). Дослідники відзначають, що найчастіше щити були червоного, рідше жовтого кольору. Виробляли щити у Новгороді спеціальні майстри-щитники, звідси і назва однієї з вулиць міста Щитна.
Наприкінці XIV ст. в зв’язку з розвитком кінноти дерев’яні мигдалевидні щити витісняються круглими металевими невеликого розміру, а в кінці XVI ст. щити як військове захисне озброєння зникають, але як елемент парадного спорядження зберігалися до кінця XVII ст.
У бою щити відігравали важливу роль: їх інколи виставляли як суцільну стіну. Так, у «Слові о полку Ігоревім» знаходимо: «Русичи великая поля чрьлеными щиты прегородиша». Звідси більшість дослідників роблять висновок про колір щитів: чръленый, тобто червоний. Про те, що у давнину дерев’яні щити обтягували шкірою, свідчать рядки Новгородського літопису: «Ядяху и конину, а инии со щитов сдирающе ядяху» (оповідь про князя Михайла Тверського та його військо, які заблукали у новгородських болотах).
Втратити щит у бою вважалось величезним безчестям, що підтверджується відомим напучуванням спартанської матері сину: повернутися з щитом або на щиті, тобто « бути [повертатися] переможцем» або « бути переможеним, убитим у бою» (пор. піднімати (підіймати, підняти,) на щит ( слави); підносити ( піднести) на щит ( слави).
Рядки « Повести временных лет» засвідчили історичну подію: «И повьси щит свои въ вратех, показоуа победу», яка пізніше із збереженою символікою-оспівана О. С. Пушкіним у «Пісні про Віщого Олега»: «Победой прославлено имя твое, твой щит на вратах Цареграда».
У « Енеїді» Вергілія знаходимо, вказівку на те, що кожне військо мало свої щити: «Мы обменяем щиты и знаки себе мы приладим данайцев». Цей вираз з часом став крилатим і означає « розбити ворога його ж власною зброєю».
Став крилатим ще один вираз із « Слова о полку Ігоревім»: «Лисици брешуть на чръленыя щиты». Його зустрічаємо в мові української поезії: «Вийшла в поле руська сила, Не щоб брата задушила, Не щоб слабших грабувати, А щоб орди відбивати, Що живим труну нам тешуть, — А лисиці в полі брешуть» (І. Франко. На старі теми). Дуже вдало цей вираз був використаний М. Т. Рильським у вірші « Слово про рідну матір», написаному у важкому для всієї країни 1941 p.: « Хіба їй можна одцвісти, Коли зоря горить рожева, Коли шумлять- дзвенять світи Від рику раненого лева, Лисиці брешуть на щити, І кличе див поверху древа!.. О земле рідна! Знаєш ти Свій шлях у бурі, у негоді! Встає народ, гудуть мости, Рокочуть ріки ясноводі! Лисиці брешуть на щити, Та сонце, устає — на Сході!»
У літописах досить часто зустрічаються словосполучення, що використовувались як військові терміни: 1) на щитъ дати, въдати, въз#ти «у здобич взяти, віддати» (Взяшагородъ, мужи повязаша, а жены и дьти на щитъ и товаръ взяша, а городъ пожгоша весь — Лавр. л.); 2) сьсти на щить «здатися»; 3) ставить щитъ против «йти на війну»; 4) стояти за щитомъ «бути у строю»; 5) держати щит «чинити опір ворогу»; якщо літописець хотів підкреслити неозброєність війська, то писав: «…не емлюще с собою ни щита ни копія». Прекрасні рядки знаходимо у « Задонщині»: «Ти бо бьша въ сторожевыя полкы на щитъ рожены, подъ трубами повити, подъ шеломы възлельяны». Деякі з цих словосполучень ще вживаються в сучасних українській та російській мовах.
Праслов’янське *š čitъ споріднене з литовськими, латиськими, давн.-пруськими, ірландськими та латинськими відповідниками. Означаючи військову реалію (« ручний предмет старовинного військового озброєння переважно у вигляді заокругленої чи прямокутної дошки ( з дерева, металу, шкіри і т. ін.) для захисту тіла воїна від ударів холодною зброєю», СУМ, 11, 587), воно може вживатися з переносною семантикою та як спеціальний термін у геології, біології, астрономії, спортивній термінології та ін.
Меч як старовинна холодна зброя у вигляді двосічного довгого клинка з рукояттю з’явився в середині 2- го тисячоліття до н. е. і використовувався до XVI ст. У XVI—XVII ст. в Росії мечі зустрічались дуже рідко, були індивідуальною приналежністю або ж мали чисто символічне значення. У давнину меч як наступальна зброя відігравав, без сумніву, суттєву роль. Це була привілейована зброя вільного воїна, досить дорога, найбільш цінна для нього, найчастіше вона вирішувала долю битви. Залізні мечі спочатку були, мабуть, рідкістю, і замість них використовували довгі ножі ( як, напр., у германців). Добрий меч був зброєю багатих та знатних, був символом княжої влади, інші задовольнялись короткими клинками, найчастіше користуючись списами, сокирами, луками і стрілами. Форма меча не лишалася постійною, вона змінювалася залежно від захисної зброї та прийомів бою. Мечі у IX—X ст. мали рівний широкий клинок, заокруглений донизу. У XI—XII ст. їх почали виготовляти з заліза або зварного булату з загостреним клинком, що трохи звужувався донизу. Використовували мечі як зброю, якою можна рубати або заколоти ворога. У зв’язку з розвитком легкої кінноти ( на початку XV ст.) меч витісняється шаблею, яка була зручніша для кіннотників. Відроджується меч у XVIII — нa поч. XIX ст. у вигляді палаша ( з введенням важкої артилерії).
Давньоруські мечі та кольчуги експортувалися за кордон, бо за технікою виконання були набагато кращі місцевих. Так, вчений хорезмієць Ал-Біруні у книзі, написаній у 1048 p., говорить про переваги руських клинків над усіма іншими. Він із повним знанням металургії свого часу писав, що давньоруські ковалі-зброярі володіли таємницею наварки сталевих лез на залізну основу клинка, що надавало мечам дивовижної міцності. Він визнає перевагу руських зброярів і в техніці виготовлення візерунків на клинках мечів. Відомий радянський археолог Б. Колчин, визнаний авторитет у питаннях старої металургії, довів, що давньоруським зброярам ще у X ст. була відома таємниця виготовлення шаруватого леза. Скільки б не гострили лезо, на вістрі завжди буде сталь.
На думку багатьох учених, слово меч є дуже давнім запозиченням з готської (mekeis) у слов’янські мови ( Фасмер, Преображенський).
Велика кількість похідних слів від меча та використання його як у прямому, так і в переносному значенні ( за матеріалами пам’яток давньоруського періоду), свідчать про глибоке засвоєння і широкий вжиток лексеми ( див.: СРЛЯ XI—XVII вв., 9, с. 132, 134-138). На користь цієї ж думки говорять усталені вирази, що утворюють подекуди синонімічні ряди, взяти ( поимати) мечемъ — мечемъ заимати — мечемъ подклонити ( подъ мечь подклонити) «завоювати, підкорити»; передати ( ся) мечу, въ мечь, на мечь, подъ мечь — мечь и огонь ввергнути — мечу и огню передавати — огнемъ и мечемъ убити ( смерти предати) — положити под мечь «приректи когось на війну; знищити воєнною силою, вбити» і т. ін. Якщо комусь загрожували війною, карою, то вживали вираз мечь изострити, острити(ся); вислів взимати мечь против свідчив про початок військових дій; мечемъ мучитися означало « прийняти тортури мечем», а кончатися мечемъ — «бути вбитим мечем»; словосполучення мечь уняти означало припинення війни.
Цікавий вираз знаходимо у « Слові о полку Ігоревім»: «Тъй бо Олегъ мечемъ крамолу коваше, и стрълы по земли съяше», що означає « вести міжусобні війни». У цій же пам’ятці слово меч зафіксоване неодноразово з вказівками на матеріал та місце виготовлення реалії: харалужные (від калм. та монг. харал «війна, брань», тобто « бойові, бранні»), литовскые та ін. Суперечки викликало означення вережени мечи, яке перекладали починаючи з 1800 р. як «мечии поврежденные» або « порубленные, зазубренные». О. Югов вважає, що цей вираз означає « мечі осоромлені, збезчещені» (пор. срб. дієслово увередити «віддати на поталу, на поругу, на знеславлення»), — «Слово о полку Игореве». Перевод, комментарии и статьи Алексея Югова». — М., 1975. Саме такий переклад, мабуть, вплинув на рядок вірша « Покари повної настав жаданий час! Не пощербився меч, і світоч не погас…», написаного у 1943 р. М. Т. Рильським. Символіка меча сягає сивої давнини. Так, у вірші « Загинете від меча» Рильський використав усталений вислів хто взяв меч, від меча й загине, що бере початок від біблійного переказу: І хай рука, що меч схопила, Сама загине від меча. Ця ж пересторога проти насильства і агресії звучить у рядках сучасного українського поета М. Сингаївського у вірші « Мечі і струни», написаному в зв’язку з загальновідомими подіями: «Переможцям щедро-любо Пахнуть солодом тростини… Хто з мечем іде на Кубу — Від меча і сам загине».
Біблійний вираз перекувати мечі на рала у сучасній літературній мові означає «роззброїтися, відмовитися від войовничих намірів». Існує також похідний від цього вислів перекувати рала на мечі, що має протилежне значення « заклик до боротьби»: «Наш кінь в поході п’є донецьку воду, Скували з плуга зброю ковалі. І кличеш ти синів щодня зі сходу, Грудьям припавши ревно до землі». (М. Стельмах).
Усталений вираз дамоклів меч (за старогрецькою легендою) вживається у значенні «постійна небезпека».
Загальновідомий вислів вогнем і мечем, що означає « з жорстокістю знищувати все», використав О. С. Пушкін: «Как ныне сбирается вещий Олег Отмстить неразумным хозарам Их села и нивы за буйный набег обрек он мечам и пожарам» (Песнь о вещем Олеге).
Носії сучасних східнослов’янських мов уживають, зокрема, такі усталені вирази: гострити меч, йти ( на кого, що), приходити ( до кого) з мечем, підняти меч, схрестити мечі, узяти меч у руки.
Цікавим, на наш погляд, є російське застаріле утворення меч-кладенец, яке вживається у народнопоетичній творчості та означає « меч, що має чудодійну силу».
А в старовинному українському весільному обряді меч — це прикрашена квітами, стрічками і т. ін. шабля, яку держала в руках світилка (дівчина, яка тримала меч та свічку на весіллі; нею могла бути сестра жениха).
Значення, якого надавали давньоруські дружинники мечу та щиту, дуже добре підкреслюється язичницьким обрядом клятви, що згадується у договорі Ігоря з греками (945 р.): «А некрещеная Русь полагают щиты своя и мечи своя наги». На користь того, що щит і меч були військовою емблемою Русі, свідчать рядки з Лаврентіївського літопису, де під 968 р. читаємо про перемир’я між печенізьким князем та руським воєводою Претичем: «… и подаста руки межю собой и вдаст печенежский князь Претичю конь, саблю, стрелы; он же даст ему броне, щит, меч».
Щит і меч як символ мужності, героїчної боротьби широко використовується і в сучасному монументальному мистецтві.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space