Мексіка і Мехіко, Техас чи Тексас

У різних алфавітах, створених на основі латиниці, та сама літера може передавати далеко не однакові звуки. Скажімо, «а» в англійській мові у певній позиції означає відкрите «є», «і» — звукосполучення «ай» і под. Нерідко це приводить до того, що та ж сама назва, записана латиницею, набуває в різних мовах відмінного звучання.

Назва країни Мексіка і назва її столиці — Мехіко відбивають різну вимову одного слова.

Місто Мехіко було засноване стародавніми ацтеками в XIV ст. За однією з версій, воно з усіх боків було оточене водами озера, що звалося Метц. Звідси пішла і назва міста: Мегц-хі-ко — «у центрі вод Меша». Іспанці, що колонізували в XVI ст. південний захід Північної Америки, засвоїли назву міста у формі Мехіко. В XIX ст. колонія здобула незалежність. Нова держава прийняла назву своєї столиці — Мехіко. Українська мова, як і російська, засвоїла назву столиці в іспанському звучанні — Мехіко, а назву країни — у звучанні англійському — Мексіка.

Різночитання Техас і Тексас пов’язані з тими самими двома джерелами: іспанським і англійським. Відомо, що Техас був завойований Іспанією, потім уходив до складу Мексіки, а в 1845 р. його захопили Сполучені Штати Америки. Походження назви нез’ясоване.

Можливо, вона відбиває самоназву індійського племені, що населяло ці землі. В українську мову назва ця потрапила з іспанської у формі Техас. Американці називають свій штат Тексас — відповідно до читання цього слова англійською мовою.

*** В українській і російській мовах іншомовні власні назви часто мають різне звучання. Так, назва австрійської столиці — Відень — російською мовою звучить Вена, Угорщина в російській мові змінюється на Венгрию, Вірменія — в Армению.

Чому це так? Адже ж не змінюють звучання такі назви, як, наприклад, Варшава, Будапешт, Хельсінкі; дуже близька вимова і таких назв, як Рим — рос. Рим, Париж — рос.

Париж, Стокгольм — рос. Стокгольм і т. д. Більшість власних назв у всіх мовах передається приблизно однаково — в них лишається та сама кількість звуків, хоч кожен з них висловлюється згідно з законами тієї мови, що перейняла ці слова. Ось найпростіший приклад: Москва пишеться і в російській і в українській мовах однаково, але російською мовою ми прочитаємо Масква́, а українською — Москва́.

Що ж до назв Рим і Париж, то хоч вони в українській і російській мовах вимовляються приблизно однаково, але в тих мовах, звідки їх запозичено, звучать зовсім не так: столиця Італії має назву Roma, столиця Франції — Paris. Чому це так? Тому що обидві назви прийшли до нас дуже давно. Поки вони мандрували через Західну і Центральну Європу, то встигли під впливом інших мов змінити своє звучання. Минули століття, назви ці стали у нас традиційними, на їх основі утворилося багато похідних слів і словосполучень. Тому хоч їх звучання і не відповідає справжньому, але й змінювати його тепер уже немає рації: надто велике насильство треба було б чинити над мовою.

Чому німецька назва австрійської столиці Wien у російській мові звучить як Вена, а в українській як Відень? Тому що власні назви не завжди приходили тим самим шляхом на Україну і в Росію. В російську мову назва Вена увійшла за посередництвом французької з італійської, де назва цього міста звучить Vienne, а в українську — з чеської через польську.

В обох цих мовах назва австрійської столиці слов’янізована: чеськ. Vídeň, польськ. Wiedeń.

Взаємні слов’янсько-німецькі переклади назв міст — явища непоодинокі. Згадайте хоча б такий яскравий приклад: місто Лейпціг (нім. Leipzig) по-польськи зветься Lipsk, почеськи — Lipsko.

Трохи інша доля у назв Венгрия — Угорщина. Якщо ми візьмемо відповідні назви народів, то це буде рос. венгр, укр. угорець і спільне для обох мов — мадьяр. Як це, на перший погляд, не дивно, але всі три назви вийшли з одного джерела. Мадьяр походить від угорської самоназви народу magyar. У далекі часи це слово звучало як mogor. Цю форму запозичили стародавні слов’яни: * Qger. Перший звук — Q був носовим. Згодом носові звуки втратилися у всіх слов’янських мовах, крім польської. Тому-то в сучасній польській мові назва цього народу — więgier зберегла носовий звук. З польської це слово зайшло і в російську, і в українську мови. Звичайно, носове ę розклалося в східнослов’янських мовах на два звуки — на голосний e приголосний н; пор. рос. венгр, Венгрия. В українській мові слова венгр, венгерка також вживаються і тепер. Всі пам’ятають, наприклад, рядки з народної пісні: Ой венгерко, венгерко, венгерко, Позич мені люстерко, люстерко…

Але нормативною стала у нас інша форма: угорець, Угорщина. Спільнослов’янське * Qger cхіднослов’янському ґрунті перетворилося на угр. Слова угр — угры вживалися ще в епоху Київської Русі. З тих часів і успадкувала їх українська мова.

Що ж до відмінностей у звучанні Армения — Вірменія, то тут справа значно простіша.

Навіть без спеціального дослідження видно, що слова ці — одного кореня. Треба тільки з’ясувати, чому у них по-різному звучить початок.

Відомо, що російському а часто відповідає в українській мові о. Так було уже і в XIV— XV ст., а можливо, й раніше. У всякому разі, в старовинних українських грамотах вірмени, яких немало жило тоді вже на Україні, іменуються орменами. Ось як записано, наприклад, в грамоті 1408 р.: «а у чєрновьци w(т) нhмецкого воза мыто чєтыри гроши, а w(т) ормhньского воза шєсть гроши».

Перед початковим голосним звуком в українській мові часто з’являється приставний в.

Пор.: рос. улица — укр. вулиця, рос. улей — укр. вулик, рос. от — укр. від. Так само появилося приставне в і в слові ормени — вормени. Разом з тим у початковому складі, що закінчується приголосним звуком р, о перейшло в і: вірмени. Пор.: стол — стіл, окно — вікно, овца — вівця. Так. російському Армения стало відповідати українське Вірменія.

*** Назви міст порівняно молоді. Вони народились і народжуються разом із містами.

Одні з них налічують лише кілька років, інші мають поважніший вік. Але навіть найстарші європейські міста налічують щонайбільше кілька тисяч років. Тому й походження їх назв часто встановлюється досить легко. Складніше з назвами річок. Багато з них мають настільки давні імена, що навіть важко буває визначити, коли вони виникли. До таких належить і назва нашого Дніпра. Здавалось би, слов’янська ріка Дніпро і назву мусить мати слов’янську. Але факти переконують в іншому. Чи звернули ви увагу на те, що найбільші річки півдня Європейської частини СРСР мають у звучанні спільні елементи: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон? Повторюється елемент дн. І це не випадково. У сучасній осетинській мові, що належить до сім’ї іранських мов, слово дон означає «вода», «річка». Чи не тут слід шукати ключі до загубленої у віках таємниці — походження назви нашої ріки? Цілком імовірно, хоч це остаточно й не доведено. В старогрецькій мові назва Дніпра фіксується у формі ∆άναπρις. Якщо старогрецький запис передає тодішнє звучання назви, то, прийнявши гіпотезу її іранського походження, ми зможемо виявити в ній два корені: dana «вода, річка» і apr «глибокий». Отже, Danapr — «глибока річка». Успадковане слов’янами, це слово дещо змінило своє звучання: перше а перейшло в короткий глухий звук, що згодом зник, а на місці другого, довгого а розвинувся дифтонг, що передавався літерою h. У російській мові h, як відомо, перейшов у є, а тому — Днепр, в українській в і: Дніпр. У Шевченка досить часто виступає саме ця форма: «Реве та стогне Дніпр широкий». Проте здавна вживається й друга форма — Дніпро. Вона зобов’язана своєю появою чоловічим іменам на -о: Петро, Дмитро, Омелько.

Читачі запитують, коли з’явився в українській мові префікс воз-, що не фіксується підручниками і все-таки виступає у слові возз’єднання, і чи правильно вживати слова іго замість ярмо і нашестя замість навала.

Як префікс воз-, так і слова іго й нашестя не українського, а старослов’янського походження. В українській літературній мові, що формувалася на народній основі, старослов’янізмів мало. Використовуються вони у творах художньої літератури переважно із стилістичною метою. Скажімо, Тарас Григорович Шевченко часто вживав дієслова з префіксом воз- для надання мові урочистого звучання: І возвеличимо надиво І розум наш, і наш язик…

І думу вольную на волю Із домовини воззову.

Ця традиція продовжена і в творах радянських поетів. Префікс воз- ми знаходимо в дієсловах і віддієслівних іменниках типу возвеличити, возвеличення, возвести, возвисити, возвістити, воздати, возвеселитися і ін.: Лиш труд возвеличує й славить людину а дружба нам сили дає, — пише Володимир Сосюра. У цьому контексті слово возвеличити найкраще передає настрій автора і не сприймається як чужорідне вкраплення. А хіба не по-українському звучать рядки з перекладеного Миколою Лукашем «Фауста»: …Разом з царицею, Разом з Єленою Возвеселімся.

Від Шевченка успадкувала наша література й другу традицію у використанні старослов’янських елементів: вживання їх для вираження іронії, сарказму, а чи й просто для добродушного підсміювання над речами, що не здаються серйозними. У таких випадках старослов’янізми здебільшого виступають в оточенні простих, навіть дещо знижених слів.

Наприклад, у Шевченка: Старенька сестро Аполлона,..

Придибайте хоч на годину Та хоч старенький божий глас Возвисьте, дядино.

Серед радянських письменників чи не найкраще вмів користуватися старослов’янізмами Олександр Довженко. Зокрема, префікс воз- він міг поєднувати навіть із суто українськими дієслівними коренями, що завжди вражає своєю несподіваністю. Ось дуже колоритний приклад: «Ой, як не побачить наш вірний собака, що Піратом звався, як мукає Мина коваля Захарка, як торохтять відра, кудкудачуть кури, батько труну робить, із стріх вода капле, та як не возгавкне!» («Зачарована Десна»).

У слові возз’єднання префікс воз- відіграє подвійну роль. З одного боку, він надає слову урочистості, небуденності, а з другого — вказує на повернення до колишнього стану.

Возз’єднання — це не просто об’єднання, а поновлення чогось раніше роз’єднаного.

Слова іго й нашестя також старослов’янського походження. У сучасній українській літературній мові вони вживаються досить рідко. Зокрема, слово іго виступає в складі історизму «татаро-монгольське іго». Можна навести й інші приклади уживання обох слів у сучасній художній літературі, наприклад: «Десь за морями у невідомій землі жив собі темний народ. Тяг він на своїх плечах подвійну неволю: робив на своїх панів і був під ігом другого царства» (Васильченко); «Знову вовки об’явилися. Хто каже, що це на недорід, хто що на нове нашестя» (Гончар).

Проте стилістична ваговитість цих слів не така виразна, як це ми бачили на прикладі префікса воз-. У цих же контекстах виступають і українські з походження слова ярмо та навала, не знижуючи при цьому тону розповіді, наприклад: Трощили вражі орди чорні, Що нам несли ярмо і гніт.

(С. Олійник) В місцях, потерпілих від злої навали, Ми все, що зруйновано, знов збудували.

(Н. Забіла).