І. Г. ОЛІЙНИК

СЕМАНТИКА ЗАЙМЕННИКА « МИ» В ПОЕЗІЇ ВІСІМДЕСЯТНИКІВ

Якщо колись ми покладемо наше життя на музику, це буде музика куряви, цегли й мазуту, де найбільшою поезією були ми…
Читаємо рядки нашого сучасника Аттили Могильного і ще раз переконуємось, що мова поезії віддзеркалює дійсність, і навіть в опосередкованих образах — через суб’єктивне сприймання — можна помітити спільну оцінку індустріального ( чи постіндустріального) суспільства, на яке по-іншому глянула молодь. У поезії вісімдесятників, представленій іменами І. Малковича, В. Герасим’юка, І. Римарука, Оксани Пахльовської, Наталки Білоцерківець, А. Могильного, Ю. Андруховича, К. Москальця та ін., важливу роль у творенні образної системи відіграє індивідуально-авторська позиція. Об’єднує їх, таких різних за манерою і стилем, трагічна причетність до всього, що коїться навколо, і почуття відповідальності. У порівнянні з піднесено-риторичним « Ми тривожим стратосферу, атомне ядро і сферу…» (П. Тичина), «Ми» гурту вісімдесятників звучить розгублено й заземлено. Наприклад:
Ми — невеличкі, незграбні і трагічні сонця,
що кілька променів маємо в собі і не знаємо що робити з ними.
(І. Малкович)
«Ми»,— говорять поети саме від свого імені, а не народу. Вони не претендують на узагальнення суспільної думки, не декларують її. «Ми» — це коло однодумців, представники «нової» чи, як їх ще називають, «третьої хвилі» української поезії.
Тексти, де виступає займенник « ми», наповнено конкретно-предметним змістом. Звідси й характерна сполучуваність, наприклад, із дієсловами руху, пор.: виходити, плисти, йти, пройти, плинути, бігти, летіти та ін. Автори пишуть про цілком буденні справи:
Ми виходимо на роботу, коли з каштанів летять краплі води.
(А. Могильний)
Ми вуличку пройшли, в каштани, в поворіт,
де скрикував трамвай…
(І. Малкович)
«Ми» — тут не якась абстрактна одиниця, а конкретна особа. Звідки ж ми? «Ми» — не «єсть народ…» «Ми» — це часточка природи, що віддає своє тепло людям. «Ми» з конкретного міста, району, місцевості, як-от у Аттили Могильного: «Ми вираховували своє походження з Чоколівки, де не любили чужаків…»
Або ще:
Час, коли ми виросли,—
від нього лишилося мало —
скошена трава над Десною,
дим багаття на світанку
і дзеркальні хвилі повітря над баржами,
що піднімалися вгору по течії від нашого міста.
На запитання — хто ми є? — звучить структурно однотипна відповідь, в якій стилістичну функцію виконують бездієслівні речення, теперішній час, наприклад:
Ми — невеличкі, незграбні і трагічні сонця.
(І. Малкович)
І ми — поети атомного віку — останні трубадури на землі.
(О. Пахльовська)
Висловлені у формі синтаксичних структур тотожності або ідентифікації, ці визначення мають різну семантику залежно від настроєвості вірша, його асоціативних зв’язків, пор.:
А ми — мов лишаї на тілі людства —
голодні, геніальні і живі…
(Ю. Андрухович)
У кожному із цих образів присутній контраст, зіткнення різнопланових понять. Контраст, антитеза, парадокс — характерні прийоми сучасної поезії. Очевидно, вони асоціюються і з баченням себе в сучасному світі: «ми не ми — ми — однойменні»
(І. Малкович). Сполучуваність займенника « ми», використання його у таких формах, як родовий та давальний відмінки, приховує в собі пасивність суб’єкта, приреченість, а разом із тим і дуже критичне до себе ставлення, пор.:
А люті сівачі вже не туди нас сіють, не у ниву,
а в камінь, в море, в правду галасливу.
Або
… пожирає нас наша глупота із наших же долонь.
(І. Малкович)
Загальномовний фразеологізм (доля) закинула нас виступає у прямому значенні, називаючи конкретні просторові поняття, наприклад:
З Відрадного, куди закинуло нас
з різних кінців світу —…
і звідки виривав нас крик поїздів
на Чаті Волинській.
(А. Могильний)
Натомість словосполучення нас сіють… у правду, пожирає нас глупота, виривав нас крик будуються на особливостях індивідуально-авторських асоціацій, на незвичній сполучуваності дієслів.
Контексти, в яких звучать займенники ми — нас — нам, часто супроводжуються запитальною інтонацією. Це запитання-сумніви, риторичні запитання, в яких безвихідь, невпевненість у майбутньому. Так, у І. Римарука читаємо: «Щасливий був поет, який писав: «нас мало»,— нас, може й не було?» О. Пахльовська підсилює запитання:
Хто скаже нам — куди?
Хто скаже нам — чому?
І крізь які терни лягли шляхи прогресу?
Безумовно, останній наведений образ навіяний відомим крилатим висловом: «Через терни до зірок», хоча вислів шляхи прогресу у сучасній мові набув негативного оцінного забарвлення. Поетів турбує глобальна проблема збереження людського життя, екологія:
Невже усе, що залишим після себе, ця моторош?
(В. Герасим’юк)
Запитання, роздуми про майбутнє містять у собі часову парадигму, що відбито і в значенні словосполучень типу після себе, за нами, пор.:
Щоб за нами раптовий, вибух не підмів столи…
(І. Римарук)
У різному часі живуть ми і ви, про них пише поетеса, стилістично обігруючи відмінкові форми займенників:
Від нас ви ліпші будете, якщо не зрадить вам зоря
щасливих змін, що так нерано зблиснула над нами.
(Н. Білоцерківець)
«Ми» присутнє — не тільки в прямій номінації як особовий займенник, а й у безособових структурах:
Часом котрий згадає, що
вдягалося й пилось і слухалося
У тісних кав’ярнях в часи застою…
В неповторні дні краси, надій,
тривог і смутків наших…
(Н. Білоцерківець)
Подібний до займенника « ми» присвійний займенник « наші»: «Наші мозки повзучі! (В. Герасим’юк), «юність наша — гостра і густа» (І. Римарук). Через значення присвійного займенника передається інтимне, ліричне ставлення до всіх духовних цінностей, зокрема й до української мови:
Можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам’ятати навіть найменший соловейко.
(І. Малкович)
Семантика займенника « ми» розширюється через присвійний займенник « наш».
Ключова проблема поезії вісімдесятників — це і час і ми. «Ми» — соціально, естетично визначена група людей, що перебуває у певному просторі й конкретному часі. Це заземлення не вада поезії, бо конкретика часто веде до узагальнень внаслідок перенесення слова у незвичне оточення.
Ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі, що потом кишить і слізьми,
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю,
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми.
(Н. Білоцерківець)
Париж тут — не місто, а символ високої культури, провінція — це ницість нашого життя, духовне зубожіння. Не випадково віршова строфа починається й завершується займенником « ми», що виконує стилістичну роль акценту, підсилення.
Поезія вісімдесятників здебільшого користується загальновживаним словником. Адже, як писав О. О. Потебня, «справжні поети… дуже часто беруть готові форми для своїх творів. Але, звичайно, виходячи з того, що зміст їх думки має багато особливостей, то вони….вкладають у ці готові форми новий зміст і тим самим змінюють ці форми».

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space