О. Л. МОГИЛА

МІСЯЦЮ, КНЯЗЮ, ТИ, ЧАРІВНИЧЕНЬКУ!

В українській літературній мові лексема місяць уживається в трьох значеннях: «найближче до Землі небесне тіло, супутник Землі, що світить відображеним сонячним світлом» і «проміжок часу, протягом якого це небесне тіло обертається навколо Землі ( від 28 до 31 доби) «супутник будь-якої планети». (Словник української мови, т. IV).
Слово місяць відоме у значенні « супутник Землі» і як одиниця виміру часу всім слов’янським мовам ( пор. рос. месяц, білор. месяц, болг. месец, сербохорв. месец, пол. miesia˛c, чеш. měsic, словац. mesiac). Ця лексема часто фіксується вже найдавнішими пам’ятками давньоруської мови. У Новгородському літописі знаходимо: «Поча оубывати сл˜на і погыбе всh, о великъ страхъ и тьма бы, и звhзды быша, и мц˜ь, и пакы нача прибывати» (Словник Срезневського. Т. 2. Спб., 1895). У « Словнику староукраїнської мови XIV—XV ст.» місяць засвідчено лише як одиницю виміру часу « Писанъ въ великомъ Луцку, лета.. 6830, ..месеца декабря 8 дня» (Словник староукраїнської мови. Т. 1). У значенні ж «супутник Землі» у « Словнику староукраїнської мови» подається лексема луна: «А писанъ въ Кобрыни.. кругъ слонца первого а луны девятьнадесятого, индикта тринадцатого, мhсеца фебруарія девятнадцатого, на серкизной недhли» (Словник староукраїнської мови. Т. 1).
В українських народних говорах виступає ряд фонетичних варіантів лексеми місяць (місіць, місець, мнісяць, міесец), і лише в деяких населених пунктах, переважно на кордоні з РРФСР та БРСР, паралельно із місяць уживається слово луна. Сучасній українській літературній мові лексема луна відома лише у двох основних значеннях: «відбиття звукових коливань від перешкоди, коли вони сприймаються роздільно від первісних коливань» і, як розмовне, «те саме, що слава» (Словник української мови. Т. III).
У поліських говорах зустрічаються також назви цього небесного світила, що мають суфікси -ечк-: місечко, ‘-ачк-: мєсячко, ‘-ачик-: мєсячик, які не мають відтінку зменшеності або пестливості. «Словарь української мови» (за ред. Б. Грінченка) фіксує в цьому значенні ще лексему ночник. ́ На Україні місяць жартівливо називають циганським сонцем. Два аналогічних словосполучення знаходимо і в Словнику Б. Грінченка: «козацьке сонце» і «бурлацьке сонце», останнє з поясненням, що це жартівлива назва місяця, бо бурлакам часто доводилось, ховаючись, ходити вночі.
Відомо, що рух Місяця навколо Сонця поділяється на окремі фази. Українська літературна мова має ряд спеціальних назв для позначення певних фаз Місяця: молодик, перша чверть, повня, остання чверть, тобто зміни розташування Землі, Місяця і Сонця у просторі. У діалектах маємо: квадра, кватира, кватеря, що відповідають літературному фаза.
Перша фаза Місяця, коли його зовсім не видно на Землі, називається новим місяцем. У говорах спеціальна назва для цієї фази зустрічається дуже рідко. На Бойківщині, наприклад, період часу між заходом старого місяця і сходом нового називається « порожнім днем». Ця назва пояснюється тим, що цей день уважався нещасливим і протягом нього не слід було нічого робити.
Більш або менш вузький серп нового місяця має в Українських говорах багато назв. Найчастіше на позначення молодого місяця вживається іменник місяць із прикметниками молодий, молоденький, новий, ростучий, серпастий, тонкий, щербатий: «Місяць тонкий (молодик) — буде зміна погоди». Самостійно функціонують іменники молодик, серп та їх зменшено-пестливі форми молодичок, серпок: «Як молодик гострий та черево відквасив, то місяць буде дощовий» (Словник Грінченка); «Як напнутий лучок, Мов краєчок золотої писанки, Поміж хмар пливе молодичок» (В. Бичко). Кінець першої чверті місяця на Поліссі називають молодим перекроєм. А про місяць, який збільшується, у народі говорять, що він виповняється, наповняється, настає, росте, повніє.
Коли Місяць перебуває у другій фазі і з Землі видно лише його півкруг, про нього говорять, що місяць на підпоєні або дійшов до половини. Цей півкруг місяця має ще й ряд інших назв: підповня, підповень, повня, півкруглий або половинний місяць, перекрій: «Гарячий місяць, ставши на підпоєні, Пливе, як човен, знявши паруси» (А. Малишко). У народній метеорології існує ряд спостережень, пов’язаних з цією фазою Місяця: «Як тепло до полудня, то тепло буде в місяці до підповня, а відтак буде сніг або сльота» (М. Й. Онишкевич. Словник бойківського діалекту. Рукопис). Словник Б. Грінченка подає ще й таку назву неповного місяця, як місяць-недобір, ілюструючи її уривком з української народної пісні: «Ой місяцю-недобору, зайди за комору». Фаза Місяця, коли він має вигляд кола, називається повнею або повним чи круглим місяцем: «Мати вербу тую варять, а воду зливають у ночви і при повному місяці купають малу Вустю» (Ю. Яновський). Багато назв існує і для місяця, який починає зменшуватися. Його називають старим або східним місяцем, щербатим, серпастим, стариком. Остання фаза Місяця — це гнила кватиря або просто гнилуша. Місяць, що зменшується, — меншає, спадає, сходить, старіє, рушає, ущербляється. Від іменника рушання ( рушанє) походить і фразеологізм « місяць на рушанні», тобто повний місяць, який починає зменшуватися. Дні, коли місяць зменшується, — це східні дні.
Визначення часу за допомогою небесних світил — Сонця, зірок і Місяця — один із найдавніших способів, відомих людям. Так, у давнину в багатьох народів календар був побудований на зміні фаз Місяця. Початок кожного місяця в цьому календарі збігався з появою нового місяця, а тривалість місяців була по 29 або 30 діб. В українських говорах також знаходимо свідчення того, що давніше час вимірювався відповідно до фаз Місяця: «Настав місяць молодик, а тоді підповня, повний, а тоді вже зверне з круга, став менший, аж поки зробиться серпик і кінчається» (картотека Загальнослов’янського лінгвістичного атласу).
Здавна світло місяця здавалося людям таємничим і загадковим. Тому-то з цим небесним тілом пов’язано так багато прикмет: за його фазами, кольором, оболонкою люди пробували визначити погоду. Ряд таких прикмет зараз спростовані наукою, бо вони ґрунтувалися лише на випадкових збігах. Це насамперед стосується визначення погоди за фазами Місяця: «Повний місяць — буде зміна погоди»; «На п’ятий день молодика дме сильний вітер»; «Місяць щербатий — задощить». Але відомі й такі прикмети, за якими справді можна передбачити погоду і які дістали наукове пояснення і підтвердження: «Повен місяць — на мороз»; «Місяць у кружку — несе воду у своєму ріжку»; «Круті роги в молодика — на негоду, положисті — на гожу днину». «Місяць обгородився» — значить, що місяць покрився « обручкою». Коли обручка мрячна — дощ, коли друга обручка водяна — довга сльота» (Словник Онишкевича). Прикметою може бути й забарвлення місяця: червоний місяць — на вітер, блідий — буде дощ або сніг.
Місяць та похідні слова від нього: місячко, місяченько, місячно, місячний знаходять широке застосування в українській народній фразеології, зокрема у прислів’ях та приказках. «Місяць світить, та не гріє»; «Так місячно, хоч голки збирай», — кажуть про ніч, коли дуже видно від місячного сяйва; «На місяць виє» — про людину, яка нудьгує без діла. «Собака гавкає на місяць», — собака гавкає без причини. Про чоловіка, який починає лисіти, жартівливо говорять, що в нього сходить місяць на голові.
Слово місяць увійшло і до ряду влучних постійних народних порівнянь, які мають досить прозоре значення і не потребують додаткового пояснення: круглий, наче місяць; повнолиця, як місяць; світить, як місяць; срібний, як місяць; ясний, як місяць.
До складу усталених словосполучень досить часто входить не лише слово місяць, а й назви окремих його фаз: На молодику — тобто тоді, коли місяць має вигляд вузького серпа; молодик, як бик; молодик, як гвоздик; круглий, наче місяць уповні.
У багатьох загадках слов’янських народів природа дуже часто одухотворювалася і уявлялася у вигляді живих істот. Таку персоніфікацію бачимо в загадках про місяць та інші небесні світила: «Один баранець пасе тисячі овець» (місяць і зорі); «Золотий пішов, а срібний прийшов» (сонце і місяць); «Поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий» (небо, зорі, місяць) та ін.Образ місяця зустрічається і в найдавнішому виді народної поетичної творчості — в календарній поезії, наприклад, у колядках та щедрівках. Це високопоетичні, величальні пісні з побажанням урожаю, щастя і добробуту, які виконувалися хором під час християнських свят різдва та Нового року, тобто тоді, коли сонце повертає із зими на літо. В одних із них місяць виступає як дорогий гість ( помітний вплив язичеських вірувань, коли людина одухотворювала природу і наділяла її тими рисами, що мала сама):
Ой добрий вечір, пане господарю!..
Вимітай двори, застеляй столи!
Клади калачі з ярої пшениці!..
Буде до тебе три гості разом.
Первий гостюшок — ясне сонечко,
А другий же гість — ясний місяцю,
Третій гостюшок — дрібний дощичок.
(Українська народна поетична творчість. Т. 1).
В інших колядках та щедрівках образ місяця зустрічається як певний поетичний засіб
для величання господаря:
Сам хазяїн ходить, як місяць ісходить;
Єго жена ходе, як сонечко сходе;
Єго діти ходять, як зірочки сходять.
(Українська народна поетична творчість, Т. 1).
Дуже часто образ місяця зустрічається в народних ліричних піснях і особливо — як художній паралелізм — для передачі певного психологічного стану ліричного героя, для
його зримої відчутності:
Світить місяць, та не гріє,
У дівчини серце мліє.
Світить місяць, з неба сяє,
А дівчина зомліває.
(Дівчина з легенди. Маруся Чурай).
У першій половині строфи намічається основний настрій смутку і печалі від розлуки з коханим; цей настрій уже повністю реалізується другою половиною строфи. Отже, паралелізм діє за принципом єдності переживань героїні і стану природи.
У ліричних піснях використовується і такий засіб художнього уособлення, як порівняння: місяць зіставляється з предметами, що оточують людину, і в такий спосіб строфа набуває потрібного емоційного забарвлення:
Ой зійди, зійди,
Ясен місяцю, як млиновеє коло, Ой вийди, вийди, серце дівчино,
Та промов до мене слово.
В українських народних піснях постійними епітетами місяця виступають білозір та нарожечок: «Місечку, нарожечку! Світи нам дорожечку!» Або «Місяцю-білозору, зайди за
комору!».
Образ місяця набув поширення в художній літературі, в основному для змалювання пейзажів. Наприклад, балада Т. Г. Шевченка « Причинна» починається картиною природи —
бурі на Дніпрі:
Неначе човен в синім морі,
Реве та стогне Дніпр широкий, І блідий місяць на ту пору
Сердитий вітер завива, Із хмари де-де виглядав,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма. То виринав, то потопав.
Вірш Івана Франка « Місяцю, князю!», що став широковідомою українською народною піснею, має соціально-філософський зміст. У ньому порушуються важливі питання часу: і роздуми автора над безмежним горем людським, і віра у краще майбутнє:
Важко глядіть тобі
Місяцю, князю,
Ти, чарівниченьку!.. В море бездонне,
Із небозвідної В людськості бідної
Стежки погідної Горе безсонне.
А вірш Лесі Українки « Мі» («Колискова») із циклу « Сім струн», що утверджує і ніжну материнську любов до дитини, і світлу надію на її краще майбутнє, звучить елегійно та сумовито-задумливо:
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув на нас…
Спи, мій малесенький,
Пізній бо час.
В оповіданні С. Васильченка « Петруня» місяць виступає в образі жар-птиці: «За рікою в старій похмурій дубині десь на високих гіллях мостить своє гніздо жар-птиця — місяць. Над дубиною встає рожеве жарево». Іноді письменник, використавши загадку як свого роду зачин (« За лісом, за пролісом золота діжа сходить», «Серед моря-моря — червона комора», «Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні»), поширює і деталізує розповідь з метою наочного показу прекрасної місячної ночі: «Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама і небо червоніло». І далі: «А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край… Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу».
У В. Сосюри поруч із епічним описом буднів шахтарського міста у вірші « Рвав восени я шипшину» зустрічаємо метафору-персоніфікацію:
Шахти, цегельні, заводи,
хлопці на зміну — вночі…
Місяць у полі бродить,
в трави лице вмочив.
Розглянутий матеріал дає підстави зробити висновок про те, що лексема місяць та її синонімічні варіанти широко використовуються як у літературній мові, так і в народних говорах. У художній літературі вона вживається переважно як засіб створення ліричного образу.

 

 

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space