О. Г. МУРОМЦЕВА

З ІСТОРІЇ СЛОВА ПИСЬМЕННИК

Слово письменник у сучасній українській мові є основною назвою для позначення особи, яка пише художні твори. З цим же значенням уживається і слово літератор, утворене на базі запозиченого — література. Останнє, як і багато інших слів іншомовного походження, має більш офіційний, книжний характер, а тому і вживається в мовленні рідше, ніж питоме українське письменник. У 11- томному Словнику української мови згадується також і слово белетрист із значенням « автор прозових художніх творів», що вказує на видовий характер цієї назви щодо загальних письменник і літератор. Белетрист у сучасній мові значно звузило своє вживання порівняно з минулим століттям.
Слово письменник з’явилося на сторінках першої української газети « Зоря Галицька» (1848). Цілком можливо, що виникло воно раніше, існувало в усному мовленні, а потім потрапило і в писемну мову. Паралельно до слова письменник у ранній західноукраїнській пресі уживалося і слово літерат (запозичення з німецької через посередництво польської), пізніше поширюється форма літератор. На території Східної України для позначення грамотної людини, книжника, а також і того, хто пише художні твори, тобто письменника, у першій половині XIX ст. уживалося слово письмак, яке зафіксоване у словнику П. Білецького-Носенка. Зустрічаємо це слово і в 60- ті роки на сторінках журналу « Основа»: «Сумуємо ми тут не помалу, як се здається чудно сим нашим письмакам, що мов українцеві не треба того й знати, як інші народи коло свого побуту і коло свого слова порались» (1862, ч. 1, с 59); « Аж тут обізветься Письмак до громади: «Не знать що городять; Не знать, що провадять! Де ті в ката душі Літають по хаті? То вигадки бабські, Щоб дітей лякати» (1861, ч. 10, с 18). Уживалося це слово і пізніше: «Все таки більші купи людей письменних, котрі не так одірвалися од усього законного життя, як наші громадівці, можуть виставити в себе більш дотепних письмаків» (Громада, 1879, с 35). Поступово слово письмак звужує сферу свого вживання, в ньому розвивається відтінок зневажливості, що й відбито у вживанні цього слова в кінці століття: «На основі творів тих недотепних письмаків посипалися опісля — особливо з-під пера Куліша — сильні, а не оправдані закиди проти « Енеїди» Котляревського» (Літ.-наук. вісник, 1898, ч. 12, с. 165). Негативний відтінок у слові письмак відзначено і в словнику Б. Грінченка.
Паралельно з письмак уживалося також і слово писатель, яке фіксується з альманаху «Русалка Дністрова» (1837) та виданнях пізнішого періоду на всій території України. Проте значення його ще не було спеціалізованим, і вживалося це слово, як і письмак, для позначення освіченої людини: «У Києві і Петербурзі уже працюють наші писатель над виданням учебників на рідній мові» (Основа, 1862, ч. 10, с 1). Пізніше слово писатель почало означати лише людину, що пише художні твори: «По смерті Федьковича довго не було на Буковині рівного йому писателя» (Леся Українка); «У нас ніхто з писателів, здається, й не поклада, що драма чи там комедія — є перш над усе літературний твір» (П. Грабовський).
Трапляються також випадки вживання віддієслівного утворення писальник: «Навіть високошановний покійник Костомаров хотів, щоб українські писальники писали тільки на теми з народної жизні» (І. Нечуй-Левицький); «Такі крики чую вже наперед з-посеред наших « естетиків-писальників» (І. Франко). Взагалі вибір назви для позначення особи, що займається літературною працею, часто залежав від смаків і уподобань пишучого, а часто й сама назва була продуктом його словотворення. Так, відомий український критик Іван Білик, брат Панаса Мирного, уживав з цим значенням синонім словесник і письменець: «От яке, без краю довге, широке і велике діло розкинулось перед очима українського словесника!» (Правда, 1873, ч. 2, с 76); « Тим-то й мають тепер вагу тільки ті письменці, що йдуть громадською, соціальною тропою» (Там же ч. 17, с. 589).
З другої половини XIX ст. поширюється нове слово — письмовець, яке позначало особу, що займається літературною працею. Леся Українка навіть звужувала це значення, називаючи письмовцем лише прозаїка: «Люди, що складають пісні до послухання або читання, звуться поетами, ті, що пишуть оповідання, звуться письмовцями». Вживали це слово й інші провідні письменники: «Один мій знайомий, маючи думку видати книжку про «дівочу долю», як вона вимальовується у різних наших письмовців, дав мені продивитися свою працю» (Панас Мирний); «Задля ініціатора треба бути таким славним письмовцем, ..як, наприклад, Ви [ І. Франко]» (А. Кримський).
Слово письменник, хоч і було відоме раніше, активізувалося у вживанні на всій території України лише в кінці XIX — на початку XX ст. Паралельно з ним продовжували уживатися і слова літерат, літератор з цим самим значенням: «У нас літераторів і так багато нема» (Зоря, 1884, ч. 24, с. 208); «Я все боявся буть початкуючим літератором» (В. Стефаник). У цей же період поширюється і слово белетрист: «Коли після 1871 р. в Західній Європі настало одночасне розчарування в доктринах соціальних, то белетристи публіцистичного нахилу взялися будувати свої тенденційні романи « на чисто науковій основі» (Леся Українка).
Таким чином, протягом усього XIX і навіть на початку XX ст. існувало кілька дублетних назв для позначення особи, професією якої є літературна праця. Це явище відбиває і українська дожовтнева лексикографія. Особливо повний реєстр дублетів до слова письменник подає « Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського. Цікаво, проте, що саме слово письменник у згаданому словнику означає просто вченого-книжника. Основною назвою особи, що займається літературною працею, в словнику виступає писатель, синонімічними йому — писець письменець, письмовець. Іншу картину спостерігаємо в словнику Б. Грінченка: із численних дублетів фіксується лише письменник із сучасним значенням та письмак із значенням « поганий письменник». Таким чином, у двох визначних лексикографічних працях відбито початковий і кінцевий етапи формування назви особи, професією якої є писання переважно художніх творів.
Причину остаточної перемоги варіанту письменник у значенні « той, хто пише художні твори» слід вбачати, на нашу думку, в активізації словотвірного ряду з суфіксом -ик/-ник на позначення особи від основ відносних прикметників, що відбувалася у згаданий період. Що ж до слів літератор, белетрист, то вони не вийшли остаточно з ужитку, а пересунулися на його периферію, розмежувавши свої значення.
Таким чином, сукупність причин як позамовного, так і внутрімовного характеру привела до остаточного закріплення в українській літературній мові слова письменник у значенні «той, хто пише художні твори; особа, для якої літературна діяльність є професією».
З ПРАКТИКИ СЛОВОВЖИВАННЯ. 4
Чи поети — письменники?
Мабуть, доводилося Вам чути не раз вислови про виступи « поетів та письменників» чи «письменників та поетів». Виходить, дехто вважає, що ці назви цілком окремі, виключають одна одну. Тим часом це не так. Кого називаємо письменником? Того, хто пише художні, поетичні твори, тобто словесно відображає дійсність у художніх, поетичних образах. А відображають віршами або прозою. Віршовані твори пишуть поети, прозові — прозаїки. Драматурги — і віршовані, і прозові твори. Отже, з цього погляду, поняття письменник — родове, що включає в себе видові — поет, прозаїк, драматург. Іншими словами, поет — це письменник, так само, як і прозаїк, і драматург. Поет — це письменник, що пише віршованою мовою, драматург — це письменник, що пише і віршами, і прозою. Це якщо брати до уваги спосіб висловлення автора — віршований чи прозаїчний.
Крім того, слово поет уживається ще й як синонім до письменник: геніальний український поет Тарас Шевченко, поет-борець Іван Франко. Тут поет — «автор літературних віршованих, прозових і драматичних поетичних творів», тобто « письменник». Отож і в цьому випадку вислів поети та письменники неправомірний.
Чи можна залучатися до чогось?
Газета повідомляє: «До виставки залучилися фірми Прибалтики, Росії, Білорусі» (ВК, 21 вересня 1994, 1).
Такого дієслова лексикографи не фіксують. Форма залучатися подана в УРСі та СУМі як пасив до залучати: кадри залучаються до активної участі в роботі; матеріали експедиції залучаються до унаочнення доповіді. А відомо ж, що залучають когось, щось, тільки не себе. Залучають до роботи, участі в чомусь, якісь дані залучають для доказів чогось. Когось залучають до гурту. Худобу, відокремлюючи від стада, залучають до двору. Когось, приманюючи, залучають до себе і т. д.
В усіх випадках дія певного суб’єкта спрямована на сторонній об’єкт, а не на самого себе. Отже, цілком закономірно кажемо, що хтось або щось залучається кимсь до певної дії, до участі в чомусь, до якогось гурту, кудись. Кимсь залучається щось для використання з певною метою і под.
Активне приєднання передаємо за допомогою форми дієслова з префіксом при-; коли йдеться про приєднання самого суб’єкта дії до кого-, чого-небудь, уживаємо прилучатися, прилучитися: прилучатися, прилучитися до роботи ( до бесіди, до гурту, до участі в чомусь і т. д.). Отже: «До виставки прилучилися фірми Прибалтики, Росії, Білорусі».
Чуйність — відкличність
Дієслово чути має багату семантику. Ми чуємо не лише звуки, запахи, тепло й холод, смак, біль фізичний, а й біль душевний, переживання, душевні порухи інших. А ще ми знаємо про чуйних людей, про людську чуйність, чуйність друзів, оточення, тобто про людей, що відповідають якимсь почуттям, душевним порухом на щось, про людей, здатних співчувати, готових підтримати когось, допомогти комусь, про здатність людей не бути байдужими, а реагувати, при тому активно, на щось.
Такі значення в українській мові передаються дієсловами відгукуватися, відгукнутися, рідше — відкликатися, відкликнутися, обзиватися, обізватися, озиватися, озватися. Ми відгукуємось на щось, тобто виражаємо якимсь чином своє ставлення до певних подій, явищ і т.ін. (відгукнутися на запрошення товариша, на вихід нової книжки, про якусь знахідку), виявляємо своє почуття, готовність сприяти чому-небудь (відгукнутися на запити покупців, на прохання допомогти). Своє ставлення виражаємо й іншими словами: ми відкликаємося на міжнародні події, обзиваємося ( озиваємося) на плач дитини і т. п.
А яким словом передавати назву ознаки за цими діями? Від дієслова відгукнутися прикметник « не звучить», нема слова відгучний, а звідси є неможливим іменник відгучність. Нещодавно трапилося відгукливий: Відомо, який був чесний Олесь Терентійович [ Гончар] у стосунках з людьми, сказати б, відгукливий… Не лишав поза увагою жодного листа до себе, відповідав… уболівав… допомагав. (Літ. Укр., 9 липня 1998, 2, Богдан Коломієць). Отже, можливе й відгукливість. Нема також потрібних форм і від обізватися, озватися. (Ужите М.Лисенком словосполучення відзивний чоловік відбиває шукання потрібного вислову, але подальша практика не підтвердила його доцільності, можливо, через нечіткість семантики. Пор.: І що ж із нього, живого, чулого, колись палкого, відзивного чоловіка сталося? Нічого геть: самі слова, та то жалібної вдачі, та більш нічого ( Лисенко М. Листи. К.: Мистецтво, 1964).
А от відкличний «звучить», отже, можливий іменник відкличність як відповідник до російського отзывчивость ( з отзывчивый). Це теоретично. Але чи передає насправді таке значення слово відкличний! Чи ви коли-небудь чули про відкличне ставлення до когось, про відкличну людину? Ні, не чули. Відкличним називають офіційний лист, у якому повідомляється про відкликання певною установою ( напр., міністерством) свого представника, тобто міністерство наказує йому залишити місце призначення, припинити виконання доручених обов’язків. Але коли йдеться про властивість характеру людини, здатність повестися певним чином у ставленні до ближнього і под., ми переходимо до іншого гнізда слів, пов’язаних із чути (відгукуватися на щось — значить чути його, оте щось). Чуйний, чутливий, чулий, чуткий — це той, хто чує, приймає чиєсь прохання, чиюсь біду, чийсь поклик, реагує на них, готовий прийти на допомогу чи просто поспівчувати, сказати щось утішне, тепле у відповідь на звертання. Ми кажемо: чуйне ставлення до ближнього. Звідси й чуйність ( у ставленні) до ближнього. Або навпаки: нечуйність, нечутливість, нечулість, якщо людина черства.
Отож узявши спохвату іменник невідкличність, формально ніби й можливий, ми просто помилимося ( а довелося натрапити на таке вживання в пресі: невідкличність до ближнього). Мабуть не слід піддаватися спокусі взяти те, що має лише якусь побічну дотичність до того, що нам потрібне. Навіщо вигадувати нові сумнівні слова, коли в уживанні є випробувані повнокровні мовні одиниці?
Катерина Ленець

 

 

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space