Петро БІЛОУСЕНКО

ПЛУГАР І ПЛУГАТАР

Іменник плугатар уживається тепер у повсякденному мовленні нечасто. Скоріше натрапиш на нього в поетичних текстах, де він набуває урочисто-піднесеного звучання. Пригадаймо Шевченкове Плугатарі з плугами йдуть («Садок вишневий коло хати») чи тичинівське Бо той піт прилипа до брудної сорочки, як плугатар кінчає роботу («Розкажи, розкажи мені, поле…»). Але колись це слово вживалося і як стилістично нейтральне. Напр.: Погукували плугатарі, поганяючи воли в плузі (І. Нечуй-Левицький). Набуттю іменником емоційного забарвлення сприяли дві обставини. По-перше, у рільництві зникло саме заняття, при якому людина обробляє землю, тримаючись безпосередньо за ручки плуга. Архаїзована ж лексика, як відомо, має виразне чітко окреслене стилістичне спрямування. А по-друге, емоція урочистості забезпечується наявністю в іменнику плугатар унікального, навіть дещо екзотичного суфікса -атар, який рідко згадують в описах словотвірної системи української мови.
Словотворчий формант -атар своїм походженням пов’язаний з іномовним суфіксом -ар. Останній запозичувався у слов’ян двічі: первісно у праслов’янську мову з латинської, вдруге — з мови грецької через посередництво старослов’янської. У давньоруській мові цей суфікс творив багато відіменникових, рідше – віддієслівних, назв осіб за професією, а також найменувань людей відповідно до предмета їх зацікавлень: винарь, рыбарь, мhдарь, скотарь, ключарь, тяжарь «землероб» тощо. Серед цих утворень знаходимо у пам’ятці 1296 року й іменник плугарь. У наступні століття продуктивність суфікса -ар неухильно зростає. Особливого розвитку набуває відсубстантивне творення іменників на -ар. Поряд з цим, починаючи з XV ст., до української мови почали активно заходити латинські іменники, що закінчувалися на -атор: спекулатор, администратор, делятор, абревіатор, прокуратор та багато ін. Згодом закінчення -атор на українському ґрунті в силу різних причин набуває ознак словотворчого форманта і займає помітне місце в словотвірній системі української мови, поширюючи здебільшого іншомовні основи і, рідше, — слов’янські. Пор. губернатор, фундатор і послухатор, поводатор. Функції суфіксів -ар і — атор були дуже близькими. До речі, -атор іноді міг приєднуватися у східних слов’ян і до основи плуг. Так, наприклад, галицький письменник І. Садовий 1935 року у львівського видавця І. Тиктори опублікував повість « Безіменні плугатарі». Рецензія, яка з’явилася цього ж року в газеті « Кооперативна трибуна», називає книжку « Безіменні плугаторі», що вказує на діалектний характер словотвірної структури іменника плугатор. Пор. російське діалектне плугатор «орач».
На одному з етапів розвитку української мови відбулася контамінація двох близьких за значенням іномовних суфіксів: давнозапозиченого -ар і новозапозиченого -атор, звідси — -атар. Перші іменники з суфіксом -атар фіксуються досить давно ( не пізніше першої половини XVII ст.), однак продуктивним цей формант не став. За весь період його функціонування можна навести не більше півдесятка утворень від різних частин мови, які з трудом проникали в літературну мову, залишаючись переважно в діалектах. Напр.: Плугатар (XVI—перша половина XVII); Просатар (говір галицьких лемків) «той, хто запрошує гостей»; Косатар (там же) «косар»; Новатар (малорусько-німецький словар Є. Желехівського і С. Недільського) «новатор»; Гудатарь (словник української мови Д. Яворницького) «гудець, музика»; Поводатар (словник української мови) «поводир».
» А давнє утворення плугар не втратилося. Як рідковживане воно побутує в українській мові, діалектне — в російській, розмовне — в білоруській.