ПОМИЛКА ́ ЧИ ПОМИЛКА?
́

Слово помилка активно побутує у живому мовленні. При цьому часто можна спостерігати, як мовець вагається у виборі форми акцентуації: помилка ́ чи по́милка! Нерідко помічаємо, що він послуговується і першим, і другим варіантом наголосу. Тож, закономірно, постають питання: яка форма наголошення є нормативною? Чи можна використовувати обидва варіанти наголосу? Якщо так, то якому з них надати перевагу?
Для того, щоб аргументовано відповісти на поставлені запитання, потрібно всебічно проаналізувати розвиток акцентуації даної лексеми. Наголошеним слово помилка вперше зустрічається ще в найдавніших акцентованих пам’ятках української мови (XVI-XVIII) ст. Цікаво, що вже тут побутує різне наголошення: помилка ́ (Берында П. Лексікон славєноросскій. — К, 1627); по́мылки, по́мылкам (Галятовскій І. Ключ разумhнія. — К., 1659). У граматиці А.Павловського (1818 р.) функціонує тільки по́милка. Лексикографічні джерела II пол. XIX-XX ст. фіксують і наголос помилка ́ (Словник П.Біле-цького-Носенка, словник М.Левченка); і по́милка (словник Є.Желехівського та С.Недільського, словник за ред. Б.Грінченка); і двоякий — по́милка (словник М.Уманця і А.Спілки).
У поетичному мовленні минулого століття це слово вживається з варіантним наголошенням ( як в однині, так і в множині). Характерно, що в поезії І.Франка виступає, як правило, акцент помилка, мн. помилки; а ́ ́ у Лесі Українки — по́милка., мн. по́милки: «По справедливості, чи лиш через помилку ́ Він, не вагаючись ані малую хвильку, В далекий край обох заслать велів». (Тут і далі приклади взято з поетичних творів, у яких наголошування слова помилка визначається ритмічною будовою). «То був майстер від пили, Долота та сверла, Та все його якась нужда На помилки ́ перла» (І.Франко); «Ні, він розказував її з простотою святою ( я, може, по́милку роблю, що казку в рими строю)»; «Як ти від мене досі не навчився не помилятись так, то в новій школі ще більше буде по́милок таких» (Леся Українка).
Словник Г.Голоскевича засвідчує лише перший ( кореневий) варіант — по́милка, мн. по́милки.
У мовознавчих дослідженнях нашої доби нормативними визнаються в однині обидві акцентні форми, але більшість учених-лінгвістів на перше місце ставлять варіант помилка, а ́ помилка ́ подають другою ( можливою) формою.
Необхідно простежити, як наголошується аналізований іменник у сучасних лексикографічних працях з української мови. Так, шеститомний « Українсько-російський словник», одинадцятитомний « Словник української мови» наводять дану лексему з подвійним акцентуванням — помилка. Тритомний ́ ́ « Російсько-український словник» також реєструє двоякий наголос, але першим, тобто рекомендованим, подає варіант по́милка, а другим, допустимим — помилка. ́ Таке ж співвідношення акцентних форм в однині зафіксовано у « Словнику наголосів» М.Погрібного (1964 p.), словнику-довіднику «Українська літературна вимова і наголос», «Орфоепічному словнику», «Словнику труднощів української мови», словнику-довіднику « Складні випадки наголошення» С.Головащука; у множині в цих джерелах подається ( як нормативна) флексійна акцентуація: помилки, помило́к, а ́ в поєднанні з числівниками — двояка ( коренева): дві по́милки ( помилки), ́ п’ять по́милок ( помилок). «Орфографічний ́ словник української мови» у множині наводить тільки флексійний варіант — помилки, помило́к. ́
Різне акцентування лексеми помилка трапляється і в сучасній поезії, однак більш поширена в однині форма з наголосом на другому кореневому складі, а в множині — на флексії ( рідше у множині побутують кореневі варіанти): «Друзі! Може, це помилка!» ́ (Н.Забіла); «Заплатимо, заплатимо за все — за злочин віку і помилку ́ миті» (П.Скунць); «Проте загинув не від міни Дмитрик і не від по́милки» (М.Рильський); «Візьми назад своє гірке визнання. Верни солодку пору помило́к» (Г.Світлична); «Якщо це так, то дякую, природно, що вмію я творити помилки» ́ (П.Скунць); «Накреслив мальовниче там і сям Помилок ́ Хиб і всіх дурниць портрети» (М.Рильський); «Тому простіть мене за ранню
зрілість, Простіть майбутні по́милки сьогодні. Я завжди щастям міряв нещасливість, Гарячим днем я міряв дні холодні» (М.Вінграновський).
Цікаво, що в південно-східних говорах української мови цей іменник уживається з наголосом по́милка і, дещо рідше, помилка ́ (ми. помилки ́ і по́милки); у південно-західних — помилка ́ (мн. помилки, по́милки); а ́ в північних — і по́милка, і помилка. ́
Отже, варіантне наголошення лексеми помилка простежується ще із середини XVII ст. З цього часу і до наших днів різні акцентні форми активно конкурують між собою. Тривала варіантність свідчить про сильні її внутрішні збудники. Оскільки по- — колишній префікс ( в аналізованому слові відбулося спрощення), то, можливо, до подвійної акцентуації спричинилося перенесення наголосу з префікса на корінь, яке має місце в префіксальних іменниках із суфіксом -к(а). Зараз двояке наголошування, мабуть, дещо підтримується різною акцентуацією в говорах: у південно-східних переважає по́милка, а в південно- західних, як правило, вживається помилка. Флексійне ́ наголошення у множині, очевидно, є результатом дії тенденції до переміщення акценту в іменниках такого типу на закінчення. Як свідчить матеріал, нормативним потрібно вважати двояке наголошування в однині та трояке у множині. Рекомендованою в однині є форма помилка, яка ́ частіше побутує в сучасній поезії та усному літературному вжитку, по́милка — допустима. У множині домінує наголос помилки, варіанти ́ по́милки і помилки— можливі ́ ( з числівниками нормою, звичайно, є форми акцентування по́милки і помилки ́ — дві помилки ́ або по́милки).
Богдан Пристай

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space