ПРОМОВА — ПРОПОВІДЬ

У семантичній та словотвірній формах обох іменників наявна сема ‘ говорити’: промова утворено від промовляти, а проповідь — від проповідувати. Кожен із них має окреме словотвірне гніздо та багато спільнокореневих « родичів» у різних лексико-граматичних класах: мова, мовний, промовлений, відмовити, намовлений; повість, оповідання, розповідь, розповідати, оповідь та ін. Однак така виразна спорідненість не дає підстави вважати слова промова та проповідь взаємозамінними, паралельно уживати їх у всіх мовних стилях. Суттєва відмінність виразно виявиться тоді, коли до кожного із названих слів спробуємо назвати синоніми.
Промова, як свідчать тлумачні словники української мови, — це ‘ публічне виголошення певної інформації, міркувань тощо’: Промова діяла не гострою фразою, а самою предметністю теми і фактами, проти яких годі було щось вагомо заперечити (Є. Сверстюк); …на прийомі в Катерини ІІ козацькі делегати зверталися до неї з вітальними промовами французькою, англійською, італійською, німецькою мовами та латиною (з наук.- попул. літ.).
Найближчим до промови синонімом є виступ — ‘ публічне виголошення промови, заяви, інформації і т. ін.’. Словник синонімів української мови фіксує і менш уживані стилістично марковані відповідники — мова, слово, річ (заст.), орація (заст.), рація (заст.). Помітно, що саме іменник промова у цьому ряду є найзагальнішим і стилістично нейтральним. Це зумовлює і значно більшу порівняно з іншими членами синонімічного ряду його популярність у всіх функціональних стилях: Хвилюючою молитовною промовою звернувся до побратимів-чорнобильців голова Союзу « Чорнобиль» (з газ.); Треба дбати про те, щоб семантика фразеологізму логічно вписувалась у змістову структуру промови (з наук. літ.); Поручик Сноу з дозволу капітана Годта сказав промову до війська (М. Грушевський). Від нього ж утворюємо також назву особи промовець — ‘ той, хто виголошує промову’: Між ним і слухачами мало не з першої ж хвилини встановився той контакт, що допомагає промовцеві (Ю. Шовкопляс).
Слово проповідь є суттєво вужчим і за значенням, і за сферою стилістичного вживання. Так християни за традицією називають промову релігійно-повчального змісту, яку священик (або ж проповідник) виголошує у церкві під час літургії: О. Василь докінчив проповідь і правив далі богослужіння (О. Маковей); Перша проповідь, яку почув Володя, була про покаяння (з журн.). Іноді можна спостерігати термінологічне уживання цього слова — як назви специфічного ораторського жанру: Україна утворила в ХІІ віці свою оригінальну проповідь, і ми мусимо згадати славних Леонтія Карповича, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського (з журн.).
У розмовній мові, а також у художньому стилі проповідь може зазнавати енантіосемічних змін, внаслідок чого набуває значення ‘ невиправдане моралізаторство’ і має виразне насмішкувато-іронічне забарвлення: Цей туполобий страж спокійно може собі дозволити читати проповіді й напоумляти професорів, поетів, художників, бо він себе вважає вищим’ (В. Шевчук).
Абсолютним семантичним аналогом до проповідь є церковне слово казання. Утворене від ще одного дієслова із значенням ‘ говорити’ — казати, воно природно звучить в устах людей, що ходять до храму, слухають літургійні духовні настанови. У мові художніх творів ним послуговуються письменники: Почався не так урочистий, як обтяжливий обряд вінчання, бо … довелося вислухати коротке казання архієпископа Партвіга (П. Загребельний).
І ще. Дехто вважає, що слово повчання є вдалим лексичним відповідником до проповідь та казання і їх можна взаємозаміняти у текстах різних стилів. Очевидно, це не так, оскільки значення цих лексем збігаються лише частково — повчання не відбиває ані релігійного змісту, ані піднесено-урочистого забарвлення, які так виразно простежуються у лексемах проповідь та казання.
Галина Сюта

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space