РУСИН ́ ЧИ РУСИ́Н

У живому мовленні часто виникають труднощі щодо наголошування слова русин. Визначення нормативного наголосу ускладнюється тим‚ що лексикографічні джерела фіксують двояке наголошення.
У найдавніших пам’ятках української мови кінця XVI — другої половини XVIII ст. дана лексема в усіх відмінкових формах однини й множини зареєстрована з кореневим наголосом — ру́син. Лексикографічні праці ХІХ — початку ХХ ст. також послідовно засвідчують таку акцентуацію ( словники Є. Желехівського та С. Недільського‚ М. Уманця і А. Спілки‚ Б. Грінченка‚ Г. Голоскевича).
У поетичному мовленні минулого століття аналізований іменник уживається здебільшого з кореневим наголошенням і значно рідше — з суфіксальним [ Приклади взято з поетичних творів‚ у яких наголошення слова руси́н визначається ритмічною будовою — Б.П.]: «Циган‚ ру́син‚ третій лях Про то говорили‚ якби царство хто їм дав‚ що б вони робили» (С. Руданський)‚ «Я ру́син‚ але по-німецьки намацую і ум і рот..»‚ «Повернися у свою країну; Понеси їй звістку благодатну‚ Що віднині кожний вірний ру́син З ласки бога станеться безгрішним»‚ «Приїхали у Дрогобич. «От тут‚ Бідо‚ що нам зробиш? Руси́н послом‚ бурмістром‚ Гімназії міністром» (І. Франко).
Зазначений іменник у сучасних словниках української мови вже послідовно наводиться з варіантним наголосом. Так‚ шеститомний « Українсько-російський словник»‚ «Словник української мови» реєструють ру́си́н. «Українська вимова і наголос»‚ «Орфографічний словник української мови»‚ «Орфоепічний словник» М. Погрібного‚ тритомний « Російсько- український словник» також фіксують подвійну акцентуацію‚ але першим‚ тобто рекомендованим‚ подається суфіксальне наголошення — руси́н‚ а другим‚ допустимим — кореневе : ру́син.
Л. Булаховський нормативним у цій лексемі вважав акцентування ру́син ( див.: Булаховський Л. А. Вибрані праці: В 5- ти т. — К.‚ 1975 — 1980. — Т. 5. — С. 190).
У поезіях ХХ ст. аналізований іменник виступає і з кореневим‚ і з суфіксальним наголосом‚ але перший суттєво домінує: «Я — ру́син. Я — ваш брат. І вас я поважаю‚ А ваших ворогів — клянусь! — я не люблю» (Д. Павличко)‚ «І ру́син — довговусин‚ І коса — русалка поливали Рось» (І. Калинець)‚ «За нею по безсмертному шляху Ішли хохли‚ русини‚ ́ малороси‚ Щоб зватись українцями віднині» (І. Драч).
У діалектах української мови іменник русин побутує з різною акцентуацією: у південно- східних говорах він уживається з суфіксальним наголосом‚ а в південно-західних — з кореневим ( акцентуаційний аналіз даної лексеми робиться на основі: «Говори української мови» (збірник текстів). — К.: Наук. думка‚ 1977; Шило Г. Ф. Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра. — Львів‚ 1957; Чучка П. П. Деякі акцентологічні особливості говірок околиці Ужгорода // Доп. та повід. Ужгород. ун-ту‚ 1958. — № 8).
Отже‚ кореневе наголошування іменника ру́син є первинним. Переміщення наголосу на суфікс‚ очевидно‚ почалося в кінці ХІХ століття. Зміна акценту відбувалася‚ можливо‚ за аналогією до грузи́н‚ литви́н‚ мордви́н тощо. Певний вплив на цей процес мала російська мова. Однак поетичний ужиток засвідчує перевагу кореневої акцентної форми. Її й потрібно вважати зараз рекомендованою‚ а наголос руси́н — допустимим.
(Богдан Пристай)

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space