З. Г. КОЗИРЄВА

НЕМА ДОЛІ БЕЗ СОЛІ

Біля найдревнішого з живих міст Радянського Союзу — Нахічевані — при розробці соляних шахт були віднайдені стародавні соляні копальні, можливо, епохи кам’яного віку. Вже з часів неоліту сіль була предметом обміну і стала першою валютою стародавнього світу. Древня Нахічевань виникла три з половиною тисячі років саме на роздоріжжі найважливіших торговельних шляхів Передньої Азії і Закавказзя. За свідченням істориків, першою статтею торгівлі на древньому нахічеванському шляху була сіль, як і на Русі IX — XI ст. на великому шляху « із варяг у греки», З давніх-давен до берегів південних солоних озер Азову приходили люди за сіллю. Звідси випарену сонцем сіль везли в Дикий Степ спочатку кочівники, пізніше чумаки ( згадаймо у О. Гончара: «Ропа весь день кипить на Сиваші, росте сіль»). На півночі розвиток соляного промислу був однією з найважливіших рушійних сил колонізації, відомі сутички між Руссю і Литвою за соляні промисли. Як зазначає історик Г. Анохін, близько тисячі років центром солеваріння в Приільменні була Руса, де на вогні випаровували сіль « морянку» і де аж до 1871 р. працював завод, який виробляв найякіснішу і найбільшу в світі сіль.
Назва сіль (давньоруське соль) — не лише спільнослов’янська, а спільноіндоєвропейська (пор. гр. αλς, лат. sal, гот. salt, kimp, halan, ірл. salann, ст. ел. solb та ін.). Сіль згадується давньоруськими пам’ятками як предмет торгівлі, нею платили данину і податок, що було узаконено Руською Правдою (1282 p.): «.. вирьникоу вз#ша… соли 7 голваженъ». Нестача солі в Давній Русі сприймалась як народне лихо: «И не бысть соли въ всей Рускои земли» (XIII ст., Києво-Печерський патерик). Значення солі відбиває і такий давній усталений зворот, як сіль землі, засвідчений уже давньоруськими текстами: «…вы ~стє свhть мира єго и соль земльна» ( Ізборник, 1073 p.). Слово соль у первинному значенні зберігає староукраїнська мова: «Кгды соль идеть з низу дають з кождого чолна мыта на замокъ по каменю соли» (Опис Канівського замку, 1552 p.), «Пошли було ми по соль до Криму» (Акти Полтавського міського уряду, 1704 p.). Староукраїнські пам’ятки фіксують назви різновидів солі: сhллю гусковою (Книжиця — господарський порадникъ, 1788 р.); «Соль найлутшая тая, якая уварится а станеть крупичатая» (Щоденник Якова Марковича, 1727 p.), «..со[л] е(ст) розна на свhгh: я(к) то запорозка». е(ст) кры ( м) ка и ледянка» (Климентій Зіновіїв, кін. XVII ст.).
З давніми обрядами пов’язаний вираз хліб-сіль. В « Енеїді» І. Котляревського читаємо: «І з хлібом, з сіллю причвалали та і подарки принесли».
Другою важливою харчовою приправою, яка в історії людства мала значення не менше, ніж сіль, є цукор. Як зазначав американський дослідник С. У. Мінтц, «жоден продукт харчування не відіграв у світовій історії такої важливої ролі, як цукор. Протягом трьох віків, аж до наполеонівських часів, цукор залишався таким же стимулюючим фактором економіки, яким пізніше стала нафта: торгівля пожаданим продуктом приводила в рух могутні потоки капіталу, «будувала» океанські кораблі, сприяла переселенню, не завжди добровільному, сотень тисяч, а нерідко навіть мільйонів людей». Перші плантації цукрової тростини були закладені аборигенами Нової Гвінеї ще в доісторичні часи. Кілька тисячоліть тому в Індії вже вміли виготовляти цукровий сироп, а згодом і порошок. В Індії, а потім у Китаї цукор уперше став товарним продуктом. Першими європейцями, які довідалися про існування цукру, були полководці Олександра Македонського — Неарх і Онексирит, які дісталися до Індії.
Поступово цукрова тростина з’явилася в Єгипті, Сірії, Південному Середземномор’ї. В Центральну Європу зі Сходу привезли ці екзотичні солодощі хрестоносці. В давній Русі цукру не було, його привозили в незначних кількостях, проте цей продукт був відомий русичам, про що говорять давні тексти: «…сладши меда и сахара» (Слово Данила Заточника, XIII ст.). У староукраїнській мові поряд із лексемою сахаръ уживався її лексичний варіант цукоръ: «От… цукру грошей два» (Грамоти 1557 p.), «….цукру копарского голову» (Щоденник Якова Марковича, 1727 р.); сахару кус ( Климентій Зіновіїв), «Лучше менh сухар з водою нежели сахар с бhдою» (Г. Сковорода).
Слово цукор стає нормативним у сучасній літературній мові, тоді як сахар переходить до розмовного стилю. Під впливом російських термінів утворюються кальки: сахарат (хімічна речовина), сахароза, сахарин (сурогат цукру), сахаристий, сахаристість, сахарний, сахарня, сахарниця, сахароваріння. Проте останні кваліфікуються в словнику як застарілі або розмовні варіанти ( пор. цукристий, цукрувати, цукорниця, цукроваріння і т. ін.) (СУМ, 9, 62). Обидві назви походять, очевидно, із спільного д.-інд. — szarkarā, sakkara, звідси, здається, воно потрапило в арабську, далі — в європейські мови. Джерелом давньоруського слова сахаръ, яке усталилося в російській мові, була грецька; слово цукор потрапило в українську мову з німецької, можливо, через польську, причому староукраїнська мова запозичила німецьке Zucker саме для позначення бурякового цукру. Виробництво цукру з цукрового буряка було розроблене в 1792 р. професором Московського університету І. Бідгеймом, а в 1797 р. у Воронежі вже діяв цукровий завод для переробки цукрового буряка. До речі, перший цукровий завод, на якому переробляли привозну цукрову тростину, був побудований у Петербурзі на поч. XVIII ст. за наказом Петра І.
Від слова цукор в українській мові виникла і назва ласощів що вироблялися спочатку з цукру уварення — цукерка. Воно також лягло в основу найменування цукати (через нім. Zukkade під впливом нім. Zucker з іт. succada — «зацукрований плід або шкірка деяких плодів ( лимона, апельсина, дині і т. ін.)») (СУМ, 11, 246).

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space