Л. О. ГРИБОВА

ЯСКРАВИЙ СІРИЙ КОЛІР

Для кожної людини зорова інформація є одним з основних джерел пізнавання навколишнього світу. Ми бачимо, сприймаємо життя в усій різноманітності барв. Кольори мають для нас велике психологічне, соціальне та емоційне значення. Наприклад, червоний — то полум’я революції і жар відданих сердець, зелений — колір життя, юності, чорний – ознака журби, суму, біди. Назви кольорів належать до найдавнішої і найбільш стійкої частини лексики слов’янських мов. Віддавна прикметники із значенням кольору широко використовувалися поетами, прозаїками, майстрами художнього слова для створення яскравих, глибокозмістовних образів. Серед таких прикметників, що несуть у собі великий емоційно-експресивний заряд, значний інтерес становлять слова сірий, сивий, сідий, сизий. Вони дуже близькі за своїм значенням і вирізняються за семантикою з-поміж інших найдавніших в українській мові прикметників — назв кольору. Якщо червоний, жовтий, зелений — чисті кольори, які займають певне місце в сонячному спектрі, то сірий — невизначений, ахроматичний. Це, власне, суміш двох або кількох кольорів малої насиченості, інтенсивності, розташованих між білим і чорним.
Разом з тим у « Слові о полку Ігоревім» — визначній пам’ятці давньоруської мови XII ст. — назви сірого кольору вживаються не лише для позначення якості тих чи інших історичних реалій, але й у переносно-фігуральному значенні. Для образної характеристики героїв на відомий автор — співець слави народної — використовуй розгорнуті порівняння: «Боянъ бо вhщии, аще кому хотяше пhснь творити, то растhкашется мыслию по древу сhрымъ вълкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы»; «Сами скачють, акы сhрыи влъци въ полh». Тут серый и шизый ( сизый) — постійні епітети, які булш здавна добре відомі в живому мовленні, в усній народіній творчості.
У впорядкованій М. Стельмахом збірці українських народних пісень « Народні перлини» (К., Дніпро, 1971) однією з найхарактерніших ознак мовної тканини цих творів є щедре використання епітетів, зокрема постійних:
А я бідний сиротина,
Степ широкий — то мій сват,
Шабля й люлька — вся родина,
Сивий коник — то ж мій брат.
З епітетами сивий, сизий нерідко пов’язане вираження суму, зажури:
Гей, зажурився сивий соколонько,
Гей, бідна ж моя, бідна головонько!
Вони можуть не лише передавати настрій, але й створювати яскраву картину соціальної нерівності:
Багата сестра в золоті, кармазині,
А вбога небога в сіренькій свитині.
Сіра одежина біднячки протиставлена золоту й кармазину, тобто яскравому, з малинової дорогої тканини гаптованому золотими нитками одягу багатої сестри.
Свита з нефарбованого домотканого сукна — типовий одяг українського бідного селянина. Тому саме вона часто згадується і в усній народній творчості, і в мові письменників, які змальовували життя дореволюційного села. Свита вже сама по собі свідчить про певну соціальну приналежність її власника. Т. Шевченко у сповненому ліричного смутку вірші « Мар’яна-черниця» пише з гіркотою про власну долю:
Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво — твою красоту.
Три слова — сирота у сірій свитині — і перед читачем постає образ убогого селянського хлопчини — майбутнього Кобзаря.
Сизий орел ( сокіл, голуб); сива голубка ( зозуля, вутка); сивий туман; сірий вовк — улюблені образи народної поетичної мови. Народжені творчим генієм народу, вони містять у собі глибокий смисл, емоційну образність і широко використовуються багатьма видатними українськими та російськими письменниками. Особливо часто знаходимо народнопісенні епітети, образи у віршах, у поемах Т. Г. Шевченка, в українських оповіданнях Марка Вовчка. У традиційній народнопісенній формі звертання у вірші « На вічну пам’ять Котляревському» — і повага великого Кобзаря до творця « Енеїди», і почуття скорботи:
Прилинь, сивий орле, бо я одинокий
Сирота на світі, в чужому краю.
Образністю, мелодійністю зачаровують нас і такі рядки з твору великого поета « У неділю не гуляла», що сприймаються як народна пісня:
Ой застогнав сивий пугач
В степу на могилі,
Зажурились чумаченьки,
Тяжко зажурились.
Гучною, барвистою, м’якою називав Л. М. Толстой народну українську мову, відзначаючи, що в ній багато ніжних, сердечних, поетичних слів. Саме такою мовою написані українські твори Марка Вовчка. Її « Народні оповідання» позначені глибоким впливом живого мовлення народу: «Викохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих» («Козачка»), «Дівчина стрепенулась, як сива зозулька…» («Чумак»).
У ставленні до скарбів народної творчості як до невичерпного джерела збагачення літературної мови класики української літератури Т. Шевченко та Марко Вовчок мають багато спільного з класиком літератури po сійської О. С. Пушкіним. Мова таких його творів, як « Руслан і Людмила», «Казка про мертву царівну і сімох богатирів», «Пісні західних слов’ян», особливо близькі до народної творчості і за казковим сюжетом, і за добором лексичного матеріалу, щедро гаптована постійним епітетами, насичена народними образами сивый сокол, серые утки та ін.
Іронічний ефект може викликати контрастність між звичним, усталеним значенням слова чи словосполучення та самим об’єктом, який позначено цим словом. Чимало таких прикладів знаходимо на сторінках « Енеїди» І. Котляревського:
Скажи ж, моя голубка сиза,
Іще Еней яги спитав…
Яга і голубка сиза — поняття настільки несумісні, різнопланові, що не можуть не викликати в читача усмішки.
Широковживані у мові класиків братніх літератур народнопісенні епітети, художні образи, які втілюють героїку народу, його почуття, не втратили свого значення й поетичності і в сучасній радянській літературі. Вони відзначаються лаконізмом, яскравістю, глибиною змісту. Ліричний і водночас епічно піднесений образ рідної землі створено в романі О. Гончара « Тронка»: «Рідна сива земля чабанська», «Висока могила курган… неторкана, в сивих полинах», «Коли збігти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобусу, то звідси видно далеко». Зовсім не випадкове тут повторення прикметника сивий, у якому закладений подвійний зміст — хронологічний і колористичний. Скупими й точними барвами письменник змальовує урочисту, билинну красу прадавнього українського степу.
Колись М. Горький закликав придивлятися до чарівності простонародної мови, до побудови фрази в пісні, придивлятися до творчості народної, триматися ближче до народної мови, шукати простоти, стислості, здорової сили, котра створює образ двома-трьома словами. Представники різних поколінь багатонаціональної радянської літератури у своїй творчості слідували настановам великого пролетарського письменника.
Епітет може використовуватися з метою індивідуалізації мови героя: «—А тепер блись! гурк! — і вже він там, де мороз сизий, хоч на землі в цей час жарота сорок градусів, — аж хвальковито виголошує за сина Горпишенко-чабан» (О. Гончар). Сизий не тільки підсилює емоційну забарвленість образу, але й свідчить поряд з іншими засобами про народність мови старого чабана.
Прикметники — назви кольорів уже в силу свого лексичного значення вживаються для змалювання зовнішніх ознак живих істот, предметів, явищ. У мові художніх творів це насамперед портрет, пейзаж. У творах багатьох українських письменників словесним портретам притаманний колір, вони неначе намальовані фарбами, щедро й соковито. В цих портретах багато червоного, білого, чорного і … сірого ( сивого). Описуючи пророчицю Сівіллу, І. Котляревський вишукує цілу низку « потворних» слів:
Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Запліснявіла, вся в шрамах;
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса,
І, як в намисті, вся в жовнах.
Слово сіда в ряду інших також набуває негативного відтінку. У творах Т. Шевченка і Марка Вовчка майже не вживається сідий, а лише сивий і звучить воно в тексті, як правило, шанобливо, часом ніжно: дідусь сивесенький; «Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває» (Т. Шевченко); «Сей, як вийде, кажу вам, — високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща…» (Марко Вовчок); «А сам почав уже сивим волосом, як сніжком, присипатись» (Марко Вовчок).
Особливу роль відіграє колір у портретних характеристиках героїв Лесі Українки, зокрема її « Лісової пісні». Навіть просто описуючи в ремарках зовнішній вигляд персонажа, поетеса самим добором лексики визначає його соціальну і локальну приналежність. У дядька Лева « Довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої шапки- рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту». Полотняний одяг, свиту, сиву шапку-рогатку носили небагаті поліські селяни. Лісовик також « у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра». Витончений, ніжний малюнок образу Мавки створений відповідними засобами, серед яких значне місце займають прикметники — назви кольорів. Примарність Мавки, її злиття з природою передає мінливість кольору очей:
[Лукаш]:
А чом же в тебе очі не зелені?
Та ні, тепер зелені… а були,
Як небо, сині… О! тепер вже сиві,
Як тая хмара… ні, здається, чорні,
Чи, може, карі…
Так, знаємо ми, змінюється вода в річці, озері залежно від кольору неба, від зелених віт, що нависають над нею; небо в різний час стає то блакитно-зеленкуватим, то ясно-синім, а то сірим від хмар; так змінюється сама природа в різні пори року. Внутрішній стан героїні передано в рисах її зовнішності.
Подібний прийом знаходимо і в романі О. Гончаря « Тронка», зокрема в описі старого чабана Горпищенка, для якого степ — усе його життя. В нього « очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, а самі вони мають барву вилинялого степового неба». Людина ніби уособлює природу: старий чабан такий же природний, щирий, як степ. Віталика Рясного, одного з найбільш привабливих ліричних молодих героїв, письменник малює навмисне « приземленими» барвами, щоб контрастно виявити його внутрішню піднесеність нам буденністю життя, юнацьку чистоту: «пацан з віхтиком солом’яної чуприни на голові, з очима буденно-сірими. Буденно-сірі — авторський неологізм для передачі відтінку не лише колірного, але й емоційного. О. Гончар надзвичайно ощадливо, з граничною точністю вживав в мові роману « Тронка» прикметники зі значенням кольору. Впадає в око його особлива прихильність до слова сивий не тільки в прямому, але й метафоричном» значенні. Воно використовується в описах урочистих, піднесених, для змалювання явищ незвичайних:
«Сивий, з’їдений часом камінь, груба робота, сліди стертої віковими вітрами посмішки» (опис кам’яної баби), «Сива залізна гора [ крейсер] маревіє серед моря». Натомість слово сірий передає буденність, звичайність: «буденно-сірі очі Віталика»; «ситцева, сіра від пилюки сорочка та латані штани, сандалі на босу ногу… Ніщо не обтяжує його [ старого чабана] буденну осадкувату постать». Змальовуючи портрет Яцуби, людини сухої, жорстокої, письменник до сірого ще додає металу і тим самим досягає індивідуалізації зовнішнього вигляду цього мало симпатичного чоловіка, а також передає певні риси його характеру: «Обличчя аскета, витягнуте, закостеніле. Голодна довга шия з випнутим борлаком. Голова їжачиться сталево-сірою сивиною», «між ними стирчить стрижена їжачком голова Яцуби в сталевій своїй сивині». Сірий навіть пес, який охороняє Яцубин будинок.
Величезні можливості для художньої зображальності має використання прикметників — ознак кольору в переносно-фігуральному значенні. Так, у Марка Вовчка читаємо: «Засиніє старий Дніпро поміж зелених комишів та червоного верболозу, і повстають круті сиві гори»; «Як замахнувся блискавою шаблею, тільки кров тепла зчервонила сиву хвилю Дніпрову». В обох випадках сивий — старий, прадавній, так само як сива земля, сивий, з’їдений часом камінь у « Тронці» О. Гончара.
Вибір того чи іншого слова, його стилістичне забарвлення в тексті залежать не тільки від змісту, ідейного спрямування твору, художніх завдань, поставлених письменником, його індивідуальних можливостей і уподобань, але й від загальних тенденцій, існуючих у мові. І приклади з літературних творів, і практика живого мовлення свідчать, що з синонімічного ряду первинних прикметників сірий, сивий, сідий, сизий у сучасній українській мові частіше вживаються в художньо-белетристичному стилі сивий і сизий.
Вдумливе, уважне ставлення до кожного слова, кожного речення дає змогу і глибше пізнати рідну мову, щоб збагнути красу людини і природи, чарівність поезії, прози, драматургії, прилучитися до всіх духовних багатств, створених людством.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space