М. Г. ШЕКЕРА

СОПІЛКА ( СОПІЛОЧКА), ДУДКА

Хто не знає пройняту наскрізь музикальністю безсмертну « Лісову пісню» Лесі Українки, де сопілкові мелодії ніби розповідають про людські почуття? Так, Мавка покохала Лукаша за його ніжну артистичну душу, що співала їй голосом сопілки:
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки…
Згадку про сопілку знаходимо в писемних джерелах східних слов’ян XI ст. Сопілка, український народний духовий інструмент із дерева або очерету, що має форму порожнистої трубки з отворами. Звук сопілки ніжний, яскравий, трохи свистячий, схожий на звук флейти. Він утворюється за допомогою свистка. Очевидно, свистковий механізм існував ще в глибоку давнину. Свистки були символами « охоронців роду». Виготовлялися вони з глини і мали вигляд коней, різних птахів, баранців тощо. Пізніше їх удосконалили, почали робити з вербової або липової кори. Звідси й вислів — вирізав гілку, зробив сопілку.
Прототипом сучасної сопілки були духові інструменти, які колись називали дудками, ріжками, пителями, сопелями. З останньою назвою, ймовірно, пов’язана й назва сучасного інструмента. Роблять сопілку з калинової чи бузинової цівки, рідше — з клена, берези, бука, горіха, ліщини, липи тощо. Тембр сопілки здебільшого залежить від якості дерева. Чим твердіше дерево, тим різкіший звук. На Україні сопілка стала національним інструментом, якому належить певне місце у розвитку народної інструментальної музики.
В українській мові цей інструмент здобув назви: сопілка, сопілочка, сопілчина, сопівка, свистілка, дуда, дудка, дудочка, дудка-сопілка, денцівка, денцівочка, півтораденцівка, дводенцівка, флояра. Виражальні можливості цього інструмента, матеріал, з якого він виготовлявся, а часом і призначення визначали його різні назви, порівняймо назви за матеріалом, з якого виготовлялась сопілка та її частини: калинова сопілка, бузинова сопілка, бузинова дудка, вербова сопілка, кленова сопілка, березова сопілка, букова сопілка, горіхова сопілка, ліщинова сопілка, ліщинова флояра, сопілочка вербова, дерев’яна дудочка — сопілка, ясенове денце, яворове денце; за якістю звуку: співуча сопілка, гучна сопілка, чарівна сопілка, голосиста сопілка, голосна сопілка; за призначенням: вівчарська сопілка, вівчарська дудка, вівчарська флояра, пастушкова сопілка; за формою: тонка сопілка, маленька сопілочка.
У живій народній мові, в поетичному стилі вживаються здрібніло-пестливі назви: сопілочка, сопілонька, сопілчина, дудочка, дудочка-сопілочка, денцівочка.
З часом інструмент удосконалюється, змінюється його зовнішній вигляд, виготовляються різновиди сопілок, що називаються відповідно до: а) характеру звуку: тенорова сопілка, сопілка-тенор, сопілка-бас, сопілка-баритон, сопілка-прима, сопілка- альт; б) способу видобування звуку ( роль зубів): зубівка, сопілка-зубівка. Використовується в інструментальних ансамблях та оркестрах. Поширений цей інструмент у західних областях України. Флояра — басова зубівка, в якій збережено структуру й принцип звукодобування. Постійний басовий звук, який відтворюється в грудях виконавця, надає звучанню специфічного народного колориту. Поширена флояра в основному в побуті пастухів Гуцульщини; в) форми: дудка, дудочка. Здебільшого ця назва побутує на Поділлі; г) назви частин інструмента: денцівка (звичайна сопілка; чопик, за допомогою якого створюють свисток, гуцули назвали денцем), півтораденцівка, дводенцівка. Збереглися такі сопілки на Гуцульщині в музичному побуті чабанів.
Назви цього простенького, але чарівного інструмента заграли яскравими барвами під пером майстрів слова. Проникнення їх у тканину твору досить часто супроводжується метафоричними образами: Сопілка зуби затинала (І. Котляревський), Сопілка заспіває переливом ( М. Рильський), Сопілки й кобзи всі як нам заголосили ( П. Гулак-Артемовський); Сміється флояра в гаю ( В. Сосюра); Лунко співали дудки (З. Тулуб); Розливалась жалем флояра (М. Коцюбинський); … вирізав чумак гілку калини, зробив сопілку… їде та й грає, асопілка йому людським голосом співає, словами промовляє (Леся Українка), Сопілка співа і вимовляє словами ( М. Старицький); Дудка ревла, хрипіла (Панас Мирний); На сопілку вітер грав північний, падав сніг лілеями на нас ( В. Сосюра).
Досить часто зустрічаються найменування цього музичного інструмента у порівняльних зворотах: Мов сопілка, співа лісок, а камінці на бубнах приграють ( Леся Українка), Трембіта заводила, наче весільна флояра (Л. Первомайський); Вітерець підіймає окремі соломинки і обзивається в них, мов зітхання сопілки (М. Стельмах).
Назви музичного інструмента усталились у фразеологізмах: Танцювати під чию-небудь дудку ( підкорятись), В одну дудку грати ( бути за одно з ким-небудь).
Слова сопілка, дудка, флояра увійшли до прислів’їв та приказок: А дудки! Не піду я на ці шутки; Дудка знає на що грає; Коли почав орать, так у сопілочку не грать. Пор. також коломийки, народні пісні, де звучить ця назва:
Сопівочка-вербовочка
яворове денце,
Не сопівка того грає —
миленького серце.
Як гуцула не любити,
коли гуцул грає
На сопівці, на флоярі,
й на трембіті знає.
Або:
Дрімає береза,
Заснула смерека,
Чути лиш флояру
Вівчарську здалека.
Сьогодні маленька сопілочка, як і колись, залишається улюбленим інструментом українського народу, особливо дітей.

 

 

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space