О. Ф. ДЕМ’ЯНЕНКО

ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, ПО-УКРАЇНСЬКОМУ…

У сучасній українській літературній мові паралельно вживаються дві форми дієслівних ( і відповідно іменних) словосполучень типу говорити українською мовою, говорити по- українському, напис українською мовою, написаний по-українському і под. У ролі керуючих членів таких словосполучень виступають дієслова, дієприкметники, іменники на означення процесів мовлення, мислення, пояснення, тлумачення, письма тощо. Наприклад: написи повторювались дванадцятьма мовами: російською, українською, чеською, англійською, французькою… (О. Гончар); «Киевская старина» почала зрідка містити у собі праці, писані українською мовою (М. Коцюбинський); … він [ селянин] взявся пояснювати мішаною українсько- молдавською мовою, що вони нічого поганого не зробили… (Ю. Смолич); А цей з Полтавщини. Теж українець, як бачиш. І теж по- українському розмовляє (А. Головко); Це така книжка, що в їй усе понаписувано по- нашому, по- україн- ському, — поважно пояснив він (С. Васильченко); В літературі російській впливу «Кобзаря» зазнав на собі не один письменник. Наприклад, Олексій Кольцов під впливом його навіть написав кілька поезій по- українському ( П. Тичина); Не кваплячись з чаєм, Аполонія почала торочити історію про бонну француженку, з якою у Річинських сталася така кумедна історія, що діти навчили її розуміти по- українському, а по- французькому так і не захотіли вчитись (І. Вільде).
Вживання зазначених конструкцій є нормативним і досить продуктивним для літературного ( усного і писемного) мовлення. Менш продуктивним у сучасній українській мові є словосполучення ( дієслівні і іменникові), в ролі залежних компонентів яких виступає прислівник на -ськи: В Києві єсть літературно-артистичне товариство…, так в тому товаристві були прилюдні читання по- російськи і по- українськи (Л. Українка).
Дієслівні словосполучення з прийменником -на- типу говорити на українській мові — ненормативні. Вони є приналежністю розмовно-побутового стилю мовлення і функціонують, як правило, в текстах, що мають певні тематично-сатиричні настанови, напр.: Народ письменний — Бував у всяких школах. Один балакав на сотні язиках (Є. Гребінка); От тільки піїти з академії читали тобі вірші, але на якій мові читали і ти відповідав їм, я не розібрав (О. Корнійчук).
ОЛЬГА БОЖУК
ЕПІТЕТ УКРАЇНСЬКИЙ У ПРОЗІ Б. АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА
20—30-Х РОКІВ ХХ СТ.
Початок ХХ ст. характеризується увагою до проблеми національного утвердження українського народу. Одним із мовних знаків цієї теми у прозі Б. Антоненка-Давидовича є епітет український, що входить до тематичної групи з компонентами національний, націоналіст, нація; українізація, українець; самостійницький, самостійник; малоросійський, жовто-блакитний, де він є домінантним. Цікаво, що цей прикметник використав і один з друзів письменника, Ю. Саморос, назвавши Б. Антоненка-Давидовича « марксистом з українською душею».
Не випадково епітет український у мові творів прозаїка має велике функціонально- стилістичне навантаження. І найперше слід відзначити його епічний характер, оскільки прикметник український має функцію називання суспільно-політичних реалій та соціальних явищ доби після революції 1917 року в Україні. Серед них назви: а) державного органу влади (рада), наприклад: За бабами йшла повітова Українська рада й гурток українських есерів з непомірно великим, як на їхню горстку людей, червоним полотнищем (с. 368); Українська Центральна Рада — це влада українських робітників, селян і трудового люду (с. 409) (Тут і далі цитуємо за виданням: Антоненко-Давидович Б. Д. Твори: в 2 т. — К.: Наук. думка, 1999); б) представників соціальних верств ( нарід, пролетаріат, робітники, селяни, капіталісти, поміщики, буржуазія): […] український пролетаріат потребує своїх економічних центрів і своєї Червоної Армії ( с. 187); Ось уже п’ять хвилин він доводить на всі сторони, що немає українських капіталістів, поміщиків, що український нарід розгубив на шляхах історичного поневіряння свою буржуазію і тепер це — нація тільки трудящих (с. 373); в) політичних груп ( комуністи, націоналісти, есери, фракції): Єдине, що було йому на користь, — це те, що він хоч і комуніст, але все ж таки — український комуніст… (с. 181); Так, я був український націоналіст, я був за голову повітової філії національного союзу ( с. 49); Типовий, викінчений малорос, з таким української фракції не складеш!.. (с. 350); г) військових об’єднань ( полк): Так справа, бачите, ось яка: під Ригою на фронті сформувався український полк імені « Спасіння України» (с. 313) і т. ін.
Повторюючись у текстах повістей « Смерть», «Тук-тук», «Справжній чоловік» та роману «Нащадки прадідів», що пов’язані тематикою постреволюційних змін, ці словосполучення стають маркерами загальної бурхливої та соціально неоднорідної динамічної картини життя в Україні. Залежно від контексту по-різному визначається внутрішня форма прикметника український, відкриваються його значеннєві нюанси. Так, під впливом екстралінгвальних чинників синонімізуються ознаки « український — державний», як-от: Добродію Гусятинський! Ви ж з діда-прадіда, можна сказати, а тут, у державній українській установі все « чтокаєте» та « какаєте»! ( с. 255). Для того чи іншого персонажа український означає свій, напр.: Оповідаючи про формування українських частин на інших фронтах, прапорщик страшенно перебільшував українські успіхи ( с. 418). Або — народний (мужицький): Проте зятеві він сказав інакше: — Борщ у нас український, мужицький, можна сказати ( с. 225).
Як правило, текстова ситуація, сполучення слів впливає на актуалізацію стрижневої семи прикметника український ‘ національний’, пор.: — Так ми покладаємось на вас, ви там українську справу того… ( с. 349); —Наш Бондаренко не виступив би так за якусь українську пропозицію ( с. 356) та ін.
Український, українська газети — це і національномовна ознака, наприклад: [Більшовик — О.Б.] примусив його ходити на лекції, читати українські газети і вчити граматику (с. 255).
На тлі цих « безобразних» епічних ( прямих, логічних) епітетних словосполучень вирізняється концептуальним змістом назва справжня українська жінка, значення якої конкретизується в контексті-роздумі, де ідеалізуються ознаки — інтелект, широка ерудиція, україномовність, пор.: Тут Діагностика пригадав трагедію своєї химерної нації, що не спромоглася досі створити справжньої української жінки, бо таки справді — міркував він: пересічна українська жінка — або ж культурний примітив, що її інтелектуальні обрії не виходять за межі Уманського чи Лохвицького масштабу, або ж вона зрусифікована ( с. 178).
Прикметник український є й засобом художньої типізації деталі зовнішності людини- українця — національної колірної ознаки очей, як-от: Карі типові українські очі впевнено й розмірено, наче це серед учнів у ремісничій школі, ходять між списаним папірцем і просторінню залюдненої зали ( с. 359). Ця ж сема — ‘ колір’ — розкривається через посередництво епітета-асоціата в образі державного прапора, а саме: […] і ось на дзвіниці Івана Великого лопотить жовто-блакитний, тонів золотої пшениці українських ланів і блакитного, безхмарного неба, прапор… (с. 440).
Аналізований епітет в образному словосполученні українські хмари вносить у контекст негативну оцінку: [Отаман. — О. Б.], простягаючи вгору руку, трагічним голосом із штучним пафосом казав: — Дивіться, панове, на ці хмари!.. Це українські хмари. Коли я дивлюсь на них, вони відбивають мені всю історичну недолю нашої України. Ах, віддав би половину свого життя на те, щоб вони ніколи не з’являлись ( с. 430). Ця сполука фактично є перифразою історії, революції, символом соціальних катаклізмів. «Українські хмари» — це хмари над Україною.
Домінантна властивість епітета український виявляється й у мікротекстовому повторі, коли ця ознака із актуалізованою семою ‘ свій’ стосується як зовнішньо-предметного ( кіоск, календар), так і внутрішнього психічного ( свідомість, ідея) світу життя конкретної людини. Напр.: Він самотужки навчився письма й сам, без сторонніх указівок, дійшов між піччю, лантухами борошна й діжею з тістом до української свідомости. Його заходами в місті, на бульварі, поставили колись, ще до війни, кіоск в українському стилі, де продавали «Кобзарі» й одривні українські календарі; Ця українська ідея зробила його громадянином і людиною!.. (с. 349).
Отже, епітет український залежно від того, з яким іменником сполучається, змінює тональність тексту. З одного боку, він є публіцистизмом, ідентифікатором територіального окреслення подій і національної приналежності персонажів художнього тексту. А з іншого, це поетизм у романтично-ідеалістичному, філософсько-мінорному відтворенні реальних фактів історії України 20 — 30- х років ХХ ст. (українська жінка, українські хмари), коли йдеться про національно-ментальні ознаки. За законом жанру творів Б.Антоненка- Давидовича « перемагає» епічність, логічно-номінативна сутність прикметникового епітета український, що реалізує свою мовно-естетичну силу через фігуру повтору в загальному контексті творчості письменників 20—30- х років ХХ ст. При цьому в конкретних мікроконтекстних зв’язках виявляються ті семантичні нюанси, яких не знайдемо у стислому тлумаченні в СУМі: «Український. Прикметник до українці і Україна» (Х, 423). Йдеться про компоненти значення ‘ державний’, ‘свій’, ‘народний’, ‘національний’, ‘україномовний’, ‘жовто-блакитний’, ‘карий’, приховані у внутрішній формі одного з ключових мовних знаків індивідуального стилю Б. Антоненка-Давидовича.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space