Наталя СИДЯЧЕНКО

НА УКРАЇНІ — В УКРАЇНІ

Останнім часом у назвах рубрик газет, наприклад, у «Вечірньому Києві» читаємо: «У Києві — В Україні — У світі». Коли йдеться про події в нашій державі, почали вживати конструкцію з прийменником в — в Україні. І в багатьох одразу виникло запитання — чому? Адже раніше писалося лише — на Україні. Щоправда, в пам’яті багатьох спливли рядки Т. Шевченка: «Було колись в Україні, Ревіли гармати»; «Посіяли гайдамаки в Україні жито»; «Добридень же, новий годе, В торішній свитині, Що ти несеш в Україну в латаній торбині…» та ін. Отже, така прийменникова сполука в українській мові була, але чому про неї раніше забували газетярі та й не тільки вони? І ще доскіпливого читача цікавить, чим же гірша сполука на Україні, всі так звикли до неї, та й у Т. Шевченка її подибуємо: «І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли пани лукаві»; «Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій». Трапляється така сполука й у багатьох інших поетів.

Пишуть, телефонують, звертаються по консультації і в редакції газет, і до нас — в Інститут української мови. Що ж відбулося? А відбувся цікавий процес спеціалізації мовного засобу, процес закріплення сполуки в Україні за певною сферою вживання — офіційно-діловою. Саме в діловому стилі: в документах, ухвалах, постановах уряду і Верховної Ради прийменникова конструкція в Україні витіснила колишню в Українській РСР, а слідом за нею і сполуку на Україні, що одразу вплинуло й на мову газет. Ділове мовлення вимагає чіткості, однозначності. Тут недопустимі коливання. А оскільки змінилася не лише назва нашої держави, а й сутність, семантика поняття Україна — тепер це самостійна держава, — тому й конструкція слова з прийменником в — в Україні — формує додаткові нюанси значення: «в незалежній», «в самостійній», «в суверенній», а також протиставлення: «не на території Союзу (імперії, Росії і под.)».

Як відомо, процеси в суспільстві впливають на його мову, і те, що відбулося з семантикою і функціонуванням конструкції в Україні, — яскравий приклад цього. Знаменно, що це відбулося у час здобуття й утвердження незалежності.

Таким чином, у мові документів і офіційних повідомлень віднині маємо однозначне — в Україні, наприклад: «Сьогодні в Україну прибув з робочим візитом державний секретар США Джеймс Едісон Бейкер» (з офіційного повідомлення); «Державний митний комітет України забезпечує сприяння у здійсненні заходів щодо захисту прав споживачів стосовно товарів, що ввозяться в Україну» (з «Тимчасового положення про державний митний комітет України»); «В Україні під керівництвом національних федерацій успішно розвиваються всі олімпійські види спорту…» (Із «Звернення Верховної Ради України до Міжнародного Олімпійського Комітету») і т. ін.

Якщо вдатися до історії української мови, то вона також переконує нас у новизні, зміні семантики відомої раніше, але мало активної прийменникової сполуки. Так, учені вже давно підрахували, що у Т. Шевченка конструкція на Україні вживається у 46 випадках, а в Україні — у 25 і якихось значеннєвих нюансів у прийменник в поет не вкладав. Вживання варіантів на Вкраїні, на Україні, в Україні пов’язане у нього лише з вимогами рими, ритму, мелодики віршової мови. У мові інших авторів XIX—XX століть (П. Куліша, М. Костомарова, Марка Вовчка, Л. Глібова, М. Старицького, Олени Пчілки, І. НечуяЛевицького, Панаса Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки), сучасних поетів і прозаїків сполука на Україні не конкурувала або майже не конкурувала з синонімічною в Україні. На Україні — так писали також критики, історики, лінгвісти — і в нас, і в діаспорі.

Однак уже давно було помічено (видається, вперше цю думку висловив відомий мовознавець І. Огієнко), що така традиція вживання прийменника на відбиває провінційне становище України. І справді: в Росії, в Англії, у Франції, в Польщі, в Америці, в Китаї і т. ін. — скрізь з прийменником в, але — на Україні. І ще було відзначено, що вживання іменника «Україна» з певними означеннями тяжіє до прийменника в: в самостійній Україні, в незалежній, у вільній… Наведемо ще промовистий приклад з художньої літератури: «Нафта є в Голландській Індії, і на Малайських островах, в Пенсільванії і Каліфорнії, в Румунії і Баку, в Туреччині і Персії, в Алжирі і Марокко, на Мадагаскарі і в Новій Каледонії. То повинна вона бути і на Україні» (М. Стельмах). Отже, на Малайських островах, на Мадагаскарі і на Україні… Але ж Україна не острів. Зрештою, в мові не все так однозначно. Говорять же українці в університеті, а поляки — на університеті, ми кажемо — поїхав у Крим, поляки — на Крим і при цьому ані не перебільшується, ані не применшується значення університетів і Криму. Згадаємо також, що взаємозамінні прийменники у — на у таких випадках, як поїхав у село і на село, пішов у поле і на поле.

Що ж відбуватиметься з цими конструкціями далі? Оскільки роль офіційно-ділової мови в незалежній державі дедалі посилюватиметься і вона, безперечно, впливатиме на інші стилі мовлення, то й конструкція в Україні, очевидно, значно потіснить синонімічну на Україні і в мові художній, і в науковій, і в розмовній. У мові ж публіцистики це вже відбулося.

К. В. ЛЕНЕЦЬ ЯК ПРАВИЛЬНО? * * * — Прошу пояснити, чому так кажуть: поїхав на Україну, а не в Україну, як в Узбекистан, — питає Олена Конюхова з м. Глухова Сумської області.

В українській мові були і є обидві словоформи: їхати на Україну і їхати в Україну. У Тараса Шевченка знаходимо: «В Україну ідіть, діти, в нашу Україну», а також: «І серцем лину В темний садочок на Україну». На сьогодні форма з прийменником в (у) в цьому словосполученні застаріла. В українській літературній мові усталилася форма з прийменником на: на Україну іти (їхати, летіти; добиратися і т. д.). Це зумовлене внутрішньомовним розвитком, мінливою природою слова, його здатністю вступати в нові зв’язки з іншими словами для вираження різних відмінкових значень.

Немає якогось однозначного правила, що могло б дати орієнтир у виборі прийменникових конструкцій. Обидва прийменники — в (у) і на — у сполученні із знах. в. іменників передають просторові значення. Словосполучення з прийменником на передають переважно значення спрямування дії на поверхню предмета чи якоїсь території: «Ой, на гору козак воду носить», «Натовп вийшов на поле». Словосполучення з прийменником в(у) вказують переважно на переміщення в середину предмета чи якоїсь території: «Тече вода в синє море», «Вийшла у степ погуляти». Це загальні положення. А в кожному конкретному випадку відіграють роль традиція, уживаність, поширеність даного словосполучення.

Зразками є твори кращих письменників, найбільш відомі фольклорні матеріали.

Отже, поряд маємо цілком аналогічні словосполуки: поїхав на Україну (на Кавказ, на Алтай) і поїхав в Узбекистан (у Крим, у Карпати).

* * * Наших читачів цікавить, у яких словах української мови збереглася вимова звука ґ , чому з азбуки «вибула» (так вони пишуть) буква ґ, як пишеться початкова буква в словах гандж, гедзь та ін.

Справді, в сучасній українській мові є два приголосних звуки — фрикативний і проривний, що передаються на письмі однаково літерою г. Дослідники історії мови, вивчаючи давні пам’ятки, встановили, що українська народна мова не знала такого розрізнення, а літературна виділяла в запозичених з латинської, польської та інших мов проривний звук, на відміну від питомого фрикативного. Різниця у вимові передавалася на письмі вживанням різних букв. Фрикативний звук позначався буквою г, проривний — латинською буквою g або буквосполученням кг. Пізніше, в XVII ст., для позначення проривного звука почали вживати букву ґ, але не скрізь і не завжди послідовно — ще в XIX ст. поряд з латинським g та буквосполученням кг.

Щоб усунути такий різнобій, при впорядкуванні українського правопису в 1933 р. було вирішено зняти букву ґ як таку, що її вживання невиправдано ускладнює правопис і не відповідає давній традиції народної мови. Вимова звука ґ в українській літературній мові збереглася в небагатьох словах: аґрус, ґава, ґанок, ґедзь, ґирлиґа, ґлей, ґніт (стрічка в гасовій лампі), ґрати (загорожа), ґринджоли (сани), ґудзик, ґуля (на лобі) і зменшене ґулька, дзиґа, ґвалтувати, звуконаслідувальні ґеґекати, ґеґнути, ґелґотати, ґелґотіти, ґерґотати, ґерґотіти та деякі подібні; розмовні слова: ґандж (вада), ґвалт (сильний крик), ґудзь, дзиґлик, джиґун, ґедзатися, ґедзкатися. Зрозуміло, сюди ж належать і похідні утворення від усіх цих слів, такі, як: аґрусовий, аґрусівка, ґлейкий, ґудзиковий, ґудзикуватий, ґудзичок тощо.

Лише в кількох словах української літературної мови вимова г і ґ впливає на значення слова: гніт (колоніальний) і ґніт (у лампі), грати (на роялі) і ґрати (у вікні), гулі (гуляння) і ґулі (на лобі).

Як правильно вимовляти слова, вказують словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (К., 1973) та «Орфоепічний словник» (К., 1984), укладений М. І. Погрібним. У цих словниках є значок ґ, який залишився в ужитку лінгвістів для позначення вимови проривного звука. Але тільки в спеціальній мовознавчій літературі використовується докладна система позначок для передачі на письмі всіх відтінків звуків мови, їх різноманіття, — так звана транскрипція. А для загального вжитку транскрипція не потрібна. Хоч різниця у вимові звуків є нормою української літературної мови, але на письмі вони передаються тією самою буквою г.

Схожа ситуація створилася в російській графіці з літерою ё, з тією різницею, що ё позначає звук досить поширений і в народній російській мові, і в літературній. Однак учені прийшли до висновку, що не слід ускладнювати графіку зайвим знаком, адже сам текст підкаже правильну вимову: все ушли домой — все вышло хорошо. Тому літеру ё залишили тільки в спеціальних виданнях (деяких дитячих книжках, довідковій і навчальній літературі тощо).

* * * Один з найбільш універсальних розділових знаків — три крапки. З його допомогою передається незавершеність думки, емоційно-експресивна навантаженість усного мовлення, переривчастість, безладність усного викладу, зупинки в ньому, хаотичність внутрішнього мовлення і т. д. Це дуже промовистий розділовий знак. Як жоден інший, він може стояти в будь-якій позиції — початок, середина, кінець речення, тексту. Крім того, три крапки вживаються (переважно при цитуванні) в ролі технічного засобу для позначення пропуску в тексті. Іноді при цьому їх беруть у квадратні дужки.

Отже, три крапки, вжиті в реченні або в тексті, виступають і як авторський розділовий знак, і як знак редактора, упорядника тексту. Вживання квадратних дужок увиразнює ситуацію. Коли читач бачить знак […], він розуміє, що в цьому місці пропущено певну частину цитованого речення або тексту. Але вживати зайвий знак (у даному разі — два знаки, дві зайві дужки, крім трьох крапок) не бажано, бо це забирає корисну площу рядка і збільшує процент імовірності помилки. Значно простіше і зручніше ставити дві крапки по горизонталі на місці пропуску слова, словосполучення, речення, абзаца, кількох абзаців і т. д.

А це, в свою чергу, усуне можливість помилки, коли технічний знак сприймається як розділовий і навпаки, розділовий — як технічний.

У навчально-методичній літературі, зокрема у вправах з мови, уже вживаються в ролі знаків пропуску букви (букв) крапка, а віднедавна — дві крапки (див., напр., В. М. Русанівський, М. М. Пилинський, С. Я. Єрмоленко. Українська мова для середньої школи. — К., 1978). Дві крапки по горизонталі на місці пропуску в цитатах-ілюстраціях уживає й 11-томний «Словник української мови». Очевидно, слід підтримати таку практику і не перевантажувати три крапки як розділовий знак ще й додатковою функцією технічного покажчика пропуску.