Л. О. СТАВИЦЬКА

«ГАРМОНІЯ КРІЗЬ ТУГУ ДИСОНАНСІВ»

— натхненно промовила Ліна Костенко в одному зі своїх віршів. Ці слова влучно виражають суть її творчості, наскрізь перейнятої відчуттям драматичних суперечностей у світі, людській душі. Поетеса не обминає гострих, іноді болючих дисонансів у житті. А відтворити у слові складне й суперечливе буття людини XX століття ой як не просто! Тому й заглибилась Л. Костенко в атмосферу музики, що звучить багатоголосим оркестром на сторінках її творів. Музику завжди вважали не тільки явищем культури, а й основою світової гармонії. Так, Олександр Блок не раз казав, що музика — це космос, протилежний хаосові, духовне тіло і душа світу.
Для поетеси існує дві музики: музика як стан душі, особливе емоційне відчуття світу, і музика як явище культури ( Шопен, Ойстрах, Бетховен та ін.). Оця « перша музика» часто зливається з її ліричним голосом, адже вона постійно звертається в неоглядність людських почувань, а музика « має своїм предметом душу, що звучить» (Гегель). Поетесі чужий будь- який прагматизм, раціоналізм, вона сприймає світ не стільки розумом, скільки почуттям, «музикою душі»:
Побільше музики,
поменше міркувань
І взагалі — не говорити всує.
Для неї світ людини, одухотвореної первозданною красою буття, ідеальний:
Щасливий той, хто ще не вміє грати,
Він сам собі Шопен і Берліоз.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим,
Ще слів нема. Поезія вже є.
Сам собі Шопен, Берліоз, Бетховен — це своєрідна формула духовності, емоційного стану людини, яка серцем відчуває красу. Звичайний предметний світ викликає у неї асоціації з поняттями музичної культури: «Дроти бриніли арфою Ерделі», «гудуть дроти далеко і орган- но», «десь електричка скрикнула контральто». Музичні поняття тут — не об’єкт естетського замилування, а засіб глибшого розкриття навколишнього світу, його опоетизування.
Як і кожен серйозний митець, Л. Костенко роздумує над філософськими проблемами життя, смерті, безсмертя. Ці основні категорії людського буття поетеса теж сприймає через світ музики. І з’являються такі афористичні вислови: «Життя — це і усмішка, і сльози ці солоні, І кров, і барикади, і музика Бізе», «Не всі ідуть віками безборонно, від до, ре, мі, фа, соль, ля, сі — до партитури маршу похоронного», «Страшна душа, як озеро Лох-Несс, Не вписана в безсмертну партитуру». Виявляється, що місткою й лаконічною художньою перифразою до, ре, мі, фа… можна передати плин людського життя, а висловом музика Бізе — оптимізм, радість, що завжди поруч у житті з сумом, слізьми. Партитура маршу похоронного — смерть, кінець людського існування, а безсмертна партитура, навпаки, — це людське безсмертя. У романі « Маруся Чурай» уловлюємо асоціативний зв’язок співати — жити, одспівати — померти: «Співає кожен, хто якої може, / так співає, як кому дано», «Одгостювала на цій неправедній землі. І одспівала… Одспівала!…». Прозаїчну думку « помер Д. Ойстрах» поетеса передає художнім висловом: «струни його стихли». Коли вона пише про кладовище, на якому поховані загиблі воїни, то теж звертається до музичних понять: світ недоспіваних пісень.
Осмислюючи через музику час, Л. Костенко називає мить, фрагмент у плині людського буття — нотою. Напр.: ««Остання нота ще бринить в повітрі, — дивися: «Час, великий диригент, перегортає ноти на пюпітрі»», «Горизонт піднімає багряним плечем день — як нотну сторінку вічності».
Поетична творчість — це та сама музика, пор.:
…заговорив шопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь « фа».
І прислухались…
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Відчуваємо звукову риму « фа» — «строфа», а співзвучне слово фальш ніби нагадує про те, що художня правда та істина однаково важливі для обох мистецтв — музики і поезії.
Є у Ліни Костенко і улюблений музичний інструмент. Це скрипка, яку можна вважати не тільки « царівною інструментів», а й королевою у словесно-поетичній культурі. Дуже любив скрипку О. Блок, тільки звучить вона у нього звуком дисонансу, як символ забуття у пекельній музиці « Балаганчика». Не можна не помітити блоківських інтонацій і у циганській темі Л. Костенко, де скрипка уособлює жагу, пристрасть, сум’яття душі: «Минулого нема; Майбутнього не буде. Є скрипка, є життя. І ти на ній — смичок! Зіграй свою печаль, свою жагучу душу». Пор. у О. Блока: «И вот — прошу ее смиренно: «Спляши, цыганка, жизнь мою». И долго длится пляс ужасный…».
В українській поезії образ скрипки здавна наповнювався ліричними почуттями. Читаємо у раннього Тичини: «Заспівали скрипки у душі моїй», або у Михайля Семенка: «Кохання моє — в осіннім саду осінні скрипки». Пор. у Ліни Костенко: «Ти маєш ту найвищу владу… Збудити в жінці — жінку Ладу, щоб стала скрипкою вона», «Ти до плеча мене притулиш безсмертним рухом скрипаля», «Любов неповторна — моя валторна. Шляхи прощальні — перша скрипка печалі». Гра на скрипці — це вираження духовно-емоційної сутності ліричної героїні:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю…
У поетичній римі — скрипалю — люблю виразно проступають симпатії поетеси. Скрипка у творчості Л. Костенко — це і узагальнений символ космічної гармонії: «Земля кружляє у космічнім вальсі. Вітри галактик — вічні скрипалі… Гармонія крізь тугу дисонансів проносить ритми танцю по землі». Вітри, вічні скрипалі, гармонія — так уявляє поетеса світову гармонію, космос буття, який народжується з хаосу.
В образ космічної гармонії не випадково вплітається стихія вітру. Природа для поетеси звучить, вона сповнена свого особливого музичного ритму. Напр.: «гірських вітрів трагічні вокалізми»; «вітри гули віолончеллю»; «вітри вигравали в тростині дзвінкий ритурнель». Пор. також: «солов’їна арія старанна»; «бринить бджолина музика мажорна»; «дощі програють по городах гаму». Навіть сонячне світло, позбавлене звучання, озивається музикою: «на вікнах розсиплеться сонячне скерцо».
Мовчання, тиша — це теж музичні образи Ліни Костенко. Гармонія тиші в природі протиставляється, дисонансам, шуму людського життя: «У громі дня, в оркестрах децибелів ми вже були, як хор глухонімих. І раптом — боже! — після того чаду і тарапати, рівної нулю, — я чую дощ. Він тихо плаче правду, що я когось далекого люблю. Я чую тишу…». Тиша — творяще начало, основа душевної гармонії, натхнення митця: «Будую мовчання, як зал філармонії. Руки на клавіші слова кладу».
Різні іпостасі буття гармонійно поєднуються в індивідуальному стилі завдяки емоційним музичним образам. Напр.: «Натягне дощ свої осінні струни, торкне ті струни пальчиком верба. Сумна арфістко, — рученьки вербові! — по самі плечі вкутана в туман. Зіграй мені мелодію любові, ту, без якої холодно словам». У довершеному поетичному мікрокосмосі Л. Костенко об’єднано стихію і природу ( дощ, верба), людське почуття ( любов), поетичну творчість слова і музику ( струни арф)! Духовна культура, науково-технічний прогрес і природа постають у діалектичній єдності, у своєрідній поетичній моделі гармонійного світу:
І місячну сонату уже створив Бетховен. І тінь місяцехода вже зорям не чужа.
А місяць все такий же: і молодик, і повен…
Поетеса шукає гармонійної співзвучності не тільки між явищами світу, а й між звичайнісінькими словами мови. У її поезіях натрапляємо на своєрідні словесні акорди типу розмова розумова, над присмерком смерек. Два слова — і вичерпна характеристика внутрішньої сутності людини: «Прийомний син барона був баран». Або місткий афоризм: «Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання». У співзвучних словах ніби зводяться воєдино різні іпостасі поетичного світу. Душа людини і природа наче зливаються у звукових образах: «Душі людської туго і тайго!», «Лечу над білим болем бездоріж». Звукові асоціації підкреслюють контраст між радіо і природним явищем, яке уособлює емоційну сферу життя людини: «розхристана втеча з мудрованих дум у мандруючий дим». Конкретно-предметний світ « розчиняється» у поняттях культури: «Нарвані квіти мої у Нірвані», «Вітрів свавілля, музика — Севілья!».
Поезія і музика мають багато спільного між собою. Жоден талановитий поет не може обминути музичної стихії. Світлий ліризм Тичини нагадує ніжну мелодію народної пісні, патетичні ритми Бажанового слова викликають в уяві музичні образи Бетховена, а коли читаєш напружені рядки Івана Драча, то мимоволі пригадуєш уривчасті ритми С. Прокоф’єва. Має свій музичний голос і Ліна Костенко. Її поезія звучить як задушевна лірична пісня під акомпанемент трохи сумної мелодії скрипки. Поезія ця твориться за найвищими законами музичної гармонії.

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space