ЗАВІТ — ЗАПОВІТ

В українській мові живуть церковнослов’янські слова, які служать засобом творення піднесеного колориту або стилізації оповіді. Сюди належить і слово завіт, яке вживається з метою увиразнення сакрального змісту Біблії. І тому її розділи в українській мові мають назви: Старий завіт і Новий завіт, наприклад: «До Біблії входять кількадесят книг, кожна з яких має свою власну назву. Усі вони згруповані у два великі розділи: Старий завіт і Новий завіт» (з журн.). Слово завіт функціонує переважно в конфесійному стилі: «Текст Біблії християни називають Святим Письмом, одкровенням Бога, його завітом, словом Божим, пророцтвами тощо» (з газ.). Цим словом послуговуються перші перекладачі Євангелія на українську мову: П. Куліш, І. Пулюй, І. Нечуй-Левицький, П. Житецький, О. Бачинський (1871, 1903, 1909 роки).
Українське слово заповіт, утворене внаслідок контамінації форм завhтъ і заповhдъ — заповіт, впродовж історичного розвитку української мови набуло значення офіційного документа, який містить розпорядження певної особи щодо її майна на випадок смерті, пор.: «… Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде.
Не пережить йому свого творця. Нехай стоїть до часу. Ну, а я? Готовий заповіт — чого ще ждати. Пора у вічну путь…» (Леся Українка); «Ти справді, мій друже, якийсь нерозважний, Непередбачливий ти, що підеш на бенкет товариський Беззаповіту в кишені. То ж скільки тобі по дорозі світиться вікон безсонних, то все твоя смерть виглядає» (М. Зеров).
Значення ж ‘ настанова, порада, побажання, висловлені наступним поколінням або послідовникам’, єдине для слова завіт, довгий час було переносним дня заповіту, наприклад: «Він [ кошовий Іван Сірко] по-справжньому не Сірко, а Сірентій Праворучник звався. Як умирав Сірентій, то дав такий заповіт, щоб у нього одрізали праву руку та аж сім год возили її за собою. Так ото він через те не Сірко, а Сірентій Праворучник» («Легенди та перекази»).
Останнє десятиліття засвідчує витіснення назвою заповіт слова завіт у різних стилях мови: «В законах свого заповіту Ти людям поставив велику умову — Злом на зло не платити, а прощати гріховні борги» (І. Драч); «20 січня — Собор Іоанна Хрестителя, великого пророка, який завершив історію церкви Старо-заповітної і відкрив епоху Нового заповіту» (з газ.). Можливо, в конфесійному стилі не варто робити таку заміну: адже цим ми насамперед збіднюємо мову, стираємо її стильове багатство. Старий завіт, Новий завіт — назви традиційні, глибоко вкорінені у нашу історію. Не поспішаймо забувати давні слова, збережімо їх хоч у назвах, яким уже не одна тисяча років. Адже вони увиразнюють сакральний зміст поняття у слові.
Тетяна Коць

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space