ЗАВІРЯТИ — ЗАСВІДЧУВАТИ

Ці два слова, на перший погляд, взаємозамінні. Проте кожне з них має свій традиційний відтінок у значенні, що й визначає правильність його вживання.
Більшою сферою поширення характеризується слово засвідчувати, яке у сполученні, насамперед з іменниками, повідомляє про щось і підтверджує його правдивість: засвідчувати словами, засвідчувати справами, засвідчувати паспортом особу людини, засвідчувати документальними джерелами походження народу; наприклад: «Паспорт є основним документом, який засвідчує особу громадянина» (з газ.). У таких випадках слово завіряти не вживається.
В офіційно-діловому спілкуванні досить поширені вислови: засвідчувати підписами постанову, засвідчити печаткою відповідність оригіналові тощо. Такі словосполучення — не нові в українській літературній мові:«… виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися, — а вони повинні засвідчити постанову» (Б. Грінченко). Таке значення слова засвідчувати зафіксоване і в Словнику Б. Грінченка.
Завіряти Б. Грінченко тлумачить як увhрять, увhрить, тобто запевняти. Напр.: «— Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше» (О. Стороженко).
У сучасній мовній практиці поширене вживання цього слова у значенні ‘ юридично оформляти печаткою і підписом документи, ділові папери, стверджуючи їх правильність, достовірність’. Напр.: «Підпис, який стоїть на заяві про поставлення на квартоблік, необхідно завірити у відділі кадрів» (з газ.). Однак норми сучасного ділового спілкування вимагають уживати в наведеному контексті дієслово засвідчити: «Підпис … необхідно засвідчити у відділі кадрів».
Коць Тетяна

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space