Л. О. СТАВИЦЬКА

ЛЕСИНЕ ЗОРЯНЕ НЕБО «І сто разів спіткнись пошпотайсь Не в славі, а в її словах».

(Д. Павличко)
Небесні світила опоетизовувалися відтоді, як людина почала усвідомлювати красу навколишнього світу. Наш далекий пращур уявляв небо прекрасною, незбагненною і величною силою, він творив легенди, перекази, пісні ( і разом з тим мову), у яких художньо осмислювались природні стихії. Міф пізніше увійшов у поезію — свідому творчість, живе в ній, розвивається. У кожного поета є своє небо, своє сонце, місяць, зірки. Ці природні об’єкти є своєрідним лакмусовим папірцем для виявлення індивідуального світобачення митця, його своєрідної художньої манери.
Художній зір Лесі Українки часто спинявся на зоряному небі, у ньому вона знаходить чимало спорідненого із своїми настроями і переживаннями. Один із найпоетичніших циклів поетеси так і називається — « Зоряне небо». У часи Лесі Українки образ зорі був уже традиційним. Зоря — улюблений образ фольклору, у рідному Поліссі поетеса не раз чула весільні співи, в яких « розходиться місячник по небу, збираючи зоройки в громаду»; зорею вечірньою Шевченко вітав далеку Україну в закаспійській пустелі; сучасники поетеси — українські і російські поети-модерністи — закликали забуті земні тривоги, полинути у небесні містичні сфери; зоряна мова чарувала Генріха Гейне, котрого Леся так дбайливо і натхненно перекладала.
Поетесі було в кого вчитись, то вона сама зуміла явити світові неповторний образ зір, проміння яких відбиває найтонші порухи її величної, прекрасної і мужньої душі. У творчості Лесі Українки дивовижно поєднались її художній і мовний генії. І це не дивно, адже дар образно бачити і пізнавати світ — це і дар розкривати мовні, історико-етимологічні глибини у слові, оживляти ту образність, що іманентно притаманна мові як явищу, творчому за своєю природою. Етимологічні образні глибини неважко виявити і в слові зірка. Індоєвропейська основа цього слова *gvei-d « сяяти» є дзвінким різновидом основи *kvei-t -« світити», власне, у словах зірка і квітка один етимологічний корінь:
Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії…
Будуть зорі встилати розложистий шлях,
Наче шлях тріумфатора квіти…
(«Обгорта мене туга, болить голова»)
Ваблячи Мавку в лісові простори, Перелесник улесливо говорить:
Ми тобі знайдемо в папороті квітку,
зірвем з неба зірку, золоту лелітку.
А Русалка Польова з болем вигукує:
Уже ж мене пошарпано,
всі квітоньки загарбано,
всі квітоньки-зірниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Етимологічний зв’язок двох поетизмів підтримує дієслівно-іменникова рима, яку знаходимо в одному з перекладів гейнівського вірша:
Очиці — фіалки, а устонька — квіти,
Вік будуть палати, вік будуть зоріти!
З неабиякою художньою силою в поезії Лесі Українки оживає традиційний мовно- асоціативний зв’язок зорі — очі. Сучасне слово зоря споріднене з праслов’янським z ьreti, українським зріти, старослов’янським зьрЬти, яке, в свою чергу, співвідноситься з грецьким харопор — « з блискучими очима». Зорі поетеса називає небесними очима, а очі — зорями:
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні («На мотив Міцкевича»);
Мов зірка Марс кривава, сяють очі. («Ангел помсти»)
У поетичній мові Лесі виникає образний комплекс зорі — очі — погляд — сльози, який передає тугу, страждання молодої душі: «Зорі, очі весняної ночі! Зорі, темряви погляди ясні… Он зоря покотилась, — то гірка Покотилась сльозина небесна»; «Моя люба зоря ронить в серце мені, Наче сльози, проміння тремтяче»; «Чи над людьми та зірка сумна Променистими слізьми ридає?».
Із поезії Лесі Українки в сучасну літературну мову увійшов поетизм винозірка:
Там дівчину стрів я винозірку
Зірку — Промінь ясний ті дівочі
Очі.
(«Я блукав колись по ріднім краю»)
Цим епітетом характеризує поетеса музу: «Співа серенаду ясній своїй зірці, Та ночі, та музі своїй винозірці, Що з ним була в кожній порі». У її душі живе спомин про те, як з музою «на яснії зорі дивились під небом рідним», ті зорі, що потім засіяють у піснях:
Прилинь до мене, чарівнице мила,
І запалай зорею надо мною.
(«До музи»)
Образ поезії-зорі у творах Лесі Українки постає серед образних уявлень проміння ясне, що горить золотим пожаром; блискавиці, мечі, сльози. Поетеса мріє проміння золоті у струни чарами якими обернути і зробити з них золоту арфу, голосом якої вона промовлятиме до людей. (Як не згадати тут поетичну арфу Тичини!) Проміння зорі здається їй щирою розмовою, і вона захоплено промовляє:
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.
Огнисте, палке слово, щира, гаряча мова Лесі Українки незмінно асоціюється з вогняною стихією зір. Пишні багряні зорі несуть натхнення навесні, а восени « місяць холоднее кида проміння», і не чуть пісні солов’я, але поетичне слово може зломити зиму. Світло зір — це символ невмирущості й незаплямованості власної поезії: «Зоря моя! в тебе світло повік буде ясне». Моя зірка, моя зоря — так називає Леся Українка свою поетичну творчість. Є в цьому вислові і момент характеристики поезія — моя доля: адже зорі здавна символізували людську долю. Зранена життям, виснажена, але не зломлена хворобою, Леся у мить ліричного одкровення могла промовити:
Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка,
та як влучить в саме серце, —
доле ж моя гірка!..
(«Ой, піду я в бір темненький»)
Творчу уяву поетеси назавжди полонив образ вранішньої зорі, яка освітлює нічний морок дійсності:
Ой, коли б мені доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!
(«Безсонна ніч»)
Стійке словосполучення рожеві мрії міцно пов’язується з образом зорі, тому в поетичному словнику поетеси так багато важить образ рожевої зорі — уособлення душевного пориву, мрії про щастя особисте і свого народу:
Ранесенько-рано
Вже зникла рожева мрія моя, —
Туди полинула, де грала кохано
Злотисто-рожева світова зоря.
(«Сон літньої ночі»)
Зникають із серця ліричної героїні рожева мрія, ілюзія, надія, та за крок перед темним відчаєм мрія нова промовляє до неї:
Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,
Поки зорею рожевою край твій освітиться
темний,
Треба шукати дороги тим людям,
Що ходять в ярмі.
(«Північні думи»)
Поетеса мріяла побачити рідний поневолений край освітленим рожевою зорею щастя, і цьому служило її натхненне слово. Крилатий поетичний вислів досвітні вогні безпосередньо пов’язаний з образом зорі, це поняття одного порядку. Леся могла використати, форму біблійного вислову досвітня зоря, в авторському осмисленні — « омріяна будучина народу». Щоб. побачити її, треба запалити вогонь повстання.
Лесю Українку колись зачарував образ зоряних променів, що ллються на людей після того, як світило погасло…

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space