К. В. ЛЕНЕЦЬ

ЗВИЧАЙ — ЗВИЧКА

Слова звичай і звичка багатозначні. Вони близькі звучанням, і їхні значення певною мірою переплітаються.
Звичай — це загальноприйнятий порядок, традиційно прийняті правила громадської поведінки, що побутують у якогось народу чи суспільної групи, колективу. Наприклад: «Племенами називаються об’єднання родів, які жили на спільній території, говорили однією мовою і мали спільні звичаї та вірування» («Історія СРСР»); «— Розкажіть мені за Петербург, — які там люди, звичаї… — спитала Олеся» (Нечуй-Левицький). Це побут і культура нації, народу: «І мови, і звичаї в них [ Русі й Болгарії] були майже однакові» (Скляренко). Саме в цьому значенні слово дедалі більше термінологізується, що виявляється в переважному вживанні множинної форми: «Історію людства, його духовної культури важко уявити без звичаїв та обрядів» («Народна творчість та етнографія»); «Родове суспільство управлялось на основі вироблених життям звичаїв» («Історія СРСР»).
Звичаєм називають давній, традиційно усталений порядок святкування, відзначення пам’ятних і урочистих подій, дат: «Звичай прикрашати ялинки — дуже старий, народився він у Німеччині» («Наука і суспільство»). Святкуючи, відзначаючи якусь подію, люди виконують певні обряди у згоді з існуючими звичаями. Тому ми кажемо про додержання звичаїв, а не про їх виконання. Та є випадки семантичного зближення іменників звичай і обряд. Пор., наприклад: «Наречена, виконуючи звичай, не танцювала, не жартувала, сиділа мовчки і навіть намагалася не сміятись» (Тулуб); «Буваючи в Москві, усім нам рідній, Виконую я завжди дорогий Для мене звичай… Іду неспішно я на Красну площу» (Рильський)1. Тут маємо справу із розширенням значення слова звичай.
Людина, що живе в якомусь середовищі, керується в своїй поведінці певними правилами, обов’язковими для цього середовища. Вона вихована в звичаях свого оточення. Якщо хто-небудь змінює це оточення, він мусить звикати до інших звичаїв, інших правил поведінки, обов’язкових для нового середовища: «Шкода йому [ Петрові] рідного батька й матері, що зросли у інших установах, викохалися на інших звичаях…» (Панас Мирний); «Щира мусульманка,… вихована у давніх звичаях та забобонах, вона не могла вибачить чоловікові гяурських примх» (Коцюбинський).
Прислів’я каже недвозначно: «Що край, то й звичай» або: «Нема краю без звичаю». І з своїм звичаєм до когось не йдуть, а мусять підкорятися новому, тамтешньому: «Я, заразившись тутешніми звичаями, послав Вам різдв’яний подарунок» (Коцюбинський).
І самі правила гідної поведінки, характерні для якогось середовища, називаємо теж звичаями. Про людину кажуть, що вона вихована в добрих чи поганих звичаях залежно від того, які правила поведінки вона вивчила і сприйняла, якими звичаями керується у своїх вчинках, у житті.
Але існують не самі лише загальноприйняті правила громадської поведінки. Кожній людині властива своя манера діяти, поводитися. Кожен має свій звичай, або свої звички: « — А ти, невістко, що робила, — пита свекор. — Нічого не робила, — одвітила Палажка, — і звичаю того не маю, щоб робить» (Стороженко); «Орест. Підлітком я мав звичай… бігати на пожар і там орудувати укупі з пожарними» (Леся Українка). У таких випадках іменник звичай має тільки форму однини. У цьому значенні в сучасній мові більш уживане слово звичка, пор.: «[звички тієї не маю»; «мав звичку бігати».
Ввічливість, пристойність, чемність у поведінці й манерах людини також називають звичаєм: «Катря іде попереду, не слуха, тільки вклонилась Іваненкові, маючи звичай» (Марко Вовчок). Це значення теж не має множинної форми. Воно поширене у мові класиків, а в сучасних авторів трапляється не часто, здебільшого в стилізованій оповіді. Із цим значенням пов’язаний розмовний вислів звичайна людина, тобто ввічлива, чемна, вихована людина: «Настя те й діло розказує, який він [ Василь] звичайний, який собою красивий» (Квітка-Основ’яненко); «— Звичайний дядько, нічого сказати. Пішов — і не попрощався! — сказала Христя» (Панас Мирний). У сучасній літературній мові в такому значенні вживаються інші словосполучення, пор.: «який він ввічливий ( чемний, вихований)»; «чемний дядько, нічого сказати». Коли ми зараз кажемо звичайна людина, то маємо на увазі насамперед те, що вона нічим не виділяється серед інших, а не те, що ця людина ввічлива (чемна, вихована).
Стале словосполучення навчати ( вчити) звичаю значить виховувати ввічливим, пристойним ( пор. у Т. Шевченка: «Малих діток доглядала [ Україна], Звичаю навчала»).
Іменник звичай, як правило, має наголос на першому складі, рідше, здебільшого в римованому тексті, наголошується другий склад. Пор.: «Чи ти діточок непевних звичаю ́ не вчила?»; «Як оступлять тебе, доле, Діточки-дівчата Й защебечуть по своєму Доброму звича́ю» (Шевченко).
Звичка (діалектне звичайка) — це насамперед властивий кожній людині певний спосіб дії, манера поведінки, схильність до чого-небудь, що вироблені протягом якогось часу і стали постійними для неї: «Довголітня самотність виробила в Клавди звичку розмовляти сама з собою» (Ірина Вільде); « Нечуйвітер має звичку до схід сонця вставати» (Гончар).
Звичка характеризує вдачу людини, її характер: «Одна звичка в ледарів усіх: робить чужими боками, а лежать на своїх» (народне прислів’я); «Змалку мав завзяту звичку Комсомолець Кожедуб» (Нехода); «Аецій Панса. Руфін таку звичайку здавна має, що в нього жарт одягнений, мов правда» (Леся Українка).
Іноді звичкою називають і традиційні правила громадського життя, що стосуються цілого колективу: «Ленін неодноразово наголошував: дуже важливо, щоб створювались нові звички, засновані на новому, соціалістичному досвіді» («Радянське літературознавство»).
Уміння, навик, набуті тривалим досвідом, також називають звичкою: «Без звички і сорочку не випереш» (народне прислів’я).
Зрідка звичка — це звикання до чого-небудь: «До всього треба звички, — знову почувся згори голос танкіста, — до тютюну, до бомбьожки, до танкової атаки» (Первомайський).
Отже, окремі значення слів звичай і звичка зближаються, проте ці слова не тотожні. Звичка стосується в основному однієї людини, індивіда. Про звичку йдеться тоді, коли мають на увазі поведінку або вдачу однієї особи, її індивідуальні риси. Якщо ж ідеться про певну ( більшу чи меншу) групу людей, колектив, об’єднаний спільними умовами життя, спільною працею і т. ін., тоді можна говорити про звичаї цього колективу. Звичай можуть мати народ, плем’я, представники релігійних груп, послідовники різних учень тощо. Обидва слова входять до складу сталих сполучень: для звичаю — заради ввічливості, пристойності: «Як доньки я справляв весілля, — для звичаю покликано й його [ суддю]» (Рильський); мати за звичай — мати звичку: «Він мав за звичай ходити на роботу пішки»; у звичаї в кого — хтось має звичку що-небудь робити: «У них в гімназії — І хлопці часто плачуть, се у них в звичаї» (Леся Українка); своїм звичаєм — як звичайно, як завжди: «Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до корчми» (Стефаник); « Він … сів за стіл і почав своїм звичаєм голосно читати» (Нечуй-Левицький); за [ своєю] звичкою (або по звичці) — як завжди, як звик ( хто-небудь): «Рахім спочатку, за звичкою, почав їсти пальцями» (Тулуб); «Тихін по звичці сам у цеберку налагодив поросяті й поніс» (Головко); входити ( увійти і т. ін.) в звичку — ставати повсякденним, звичним: «Бить ворога — вмієм! Це входить у звичку]» (Нехода); « Тут [ на Донбасі] ще з далеких революційних років увійшли в звичку, в традицію братерський союз робітників і трудящих селян» (з журналу); узяти собі [ за] звичку — додержувати певного способу Дії, поведінки: «Узяли собі [люди] таку звичку, що кличуть мене до кожної справи» (Лесь Мартович); «Погану ти, сину, звичку взяв собі — дурити матір» (Головко).
Для літературної мови характерне поєднання іменника звичка з прийменником за, що відбито в « Словнику української мови» (див. т. 3, звичка). Переважна більшість письменників користується саме цією сполукою, пор.: «Я запашних безсмертників нарвав і їх привіз за звичкою додому» (Луценко); «— Бабо, — гукав було за звичкою старий» (Яновський).
Словосполучення за звичкою може поширюватись прикметниками, видозмінюючи своє значення. Так, за старою звичкою означає « як давно заведено, за давньою традицією»: «За старою звичкою всякий, хто побачить перших ластівок, вмивався холодною водою, щоб бути свіжим, як ластівка, і щоб на обличчі не появилось ластовиння» (Томчаній); за військовою ( цивільною, шкільною і т. ін.) звичкою передає зміст « як заведено у військових, цивільних, у школі тощо»: «Дорош, зачувши своє прізвище, за військовою звичкою схопився» (Тютюнник). У цьому ряду цікаве безприйменникове вживання орудного відмінка від іменника звичай у М. Коцюбинського: «Круг вогню, підобгавши східним звичаєм ноги, сидять бородаті хаджі». Тут східним звичаєм означає за східною звичкою, тобто як заведено на Сході, у східних народів.
На місці вислову за своєю звичкою може стояти й вислів за своїм звичаєм: «Вівчарі й пастухи спокійно спали, за своїм звичаєм простягнувши ноги до ватри» (Турчинська). У дореволюційних авторів тут переважає конструкція з прийменником по: «Старший брат стоїть і втопив очі в землю по своєму звичаю» (Марко Вовчок). Порівняйте аналогічну конструкцію: «Латин по царському звичаю Енею дари одрядив» (Котляревський).

2004-2020 Культура української мови. Матеріал доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution NonCommercial Share-Alike
Розробка сайту BEST SEO Space