Про повноцінний розвиток мови свідчить насамперед її реалізація і функціонування в усіх сферах людського буття. Оскільки духовність народу найбільше пов’язана з його релігійним життям і є суттю нації, то мова тут має широке поле діяльності. Українська мова впродовж свого історичного розвитку не мала можливості реалізуватися повною мірою в церковно-релігійному житті, що зумовлено, насамперед, екстралінгвальними чинниками, вилученням стилю з контексту української літературної мови в Україні від середини 30-х рр. ХХ ст. – на Сході та від середини 40-х рр. – на Заході.
Періоди Вивчення Сакрального Стилю Української Мови
В історії вивчення сакрального стилю української мови можна умовно виділити два періоди – обидва на зламі століть: 1) 60-ті рр. ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст; 2) друга половина ХХ ст. – поч. ХХІ ст. І перший, і другий етапи дещо співмірні у своїй орієнтації. Сьогодні ми часто повертаємося до тих засад, які виробилися більше ста років тому, тобто починаємо все з початку. Так відбувається тому, що впродовж багатьох десятиліть за умов, як зазначає В. Німчук, “коли релігія розглядається як реакційний пережиток, з яким нещадно боролися, коли діяльність дозволених конфесій усіляко обмежувалася, коли Українська автокефальна православна та Українська греко-католицька церкви були заборонені, а на участь у релігійних відправах власть імущі дивилися з підозрою, – українська мова в конфесійному вжитку не ставала об’єктом наукових досліджень” [VII: 113, №11/12, с. 28].
Вже з середини ХІІ – кінця ХІІІ ст. в Київській Русі функціонував український різновид східнослов’янської редакції старослов’янської мови, яку з ХІІІ ст. почали називати церковнослов’янською мовою. Упродовж багатьох років за нею закріпився статус апостольської (профетичної, посланницької, пророчої) мови. Церковнослов’янська мова є сакральною, культовою, тобто богослужбовою. Притаманні їй риси – архаїчність, стандартність (консервативність), урочистість – у всі часи зберігають особливе ставлення до неї. Проте історичний розвиток української літературної мови теж засвідчує можливість і навіть необхідність проникнення її у всі сфери життя народу. Незважаючи на мовну політику Синоду та Київської митрополії, яка збіглася з русифікаторською політикою царизму, уже в 60-х рр. ХІХ ст. з’являються перші намагання ввести українську мову в релігійну сферу. Священик І. Бабченко писав, що його проповіді мали успіх тому, що він їх виголошував селянам “на общепонятный языкъ малоросийскомъ”, адже для них це “родной, близокъ сердцу языкъ” [VII: 6, с.5].
Дискусія про сакральний стиль української мови
На Західній Україні відбувається ціла дискусія на сторінках періодичних видань (“Рускій Сіон”, “Прапор”, “Нива”, “Душпастир”, “Церковний Восток”, “Богословія”). У “Рускому Сіоні” за 1876, 1879 рр. з’являються анонімні замітки “В ділі нашої словесности” і “Замітки о рускім язиці”, які спонукають церковну громадськість ввести українську мову в конфесійні відправи. Постає питання про вироблення власне української церковної термінології, тобто з’являються перші мовознавчі доробки про лексичний рівень сакрального стилю української мови, які започатковують найбільш оформлену й виразно окреслену тенденцію всього ХХ ст. – орієнтацію на ресурси церковнослов’янської мови. Її історична першість і тривалість розвитку стає домінуючим елементом у створенні сакрального стилю в Українській греко-католицькій церкві. “Нива” публікує замітку (знову ж не підписану автором) “До нашої церковної термінольоґії”, де пропонується деякі церковнослов’янізми замінити українськими відповідниками (ад – пекло та ін.). Такі спроби знаходять несхвальну оцінку Й. Мельницького у статті “Відповідь на допись до “Ниви”: До нашої церковної термінольоґії” та Г. Костельника “Значіння старословянської церковної мови”, які твердять про необхідність збереження церковнослов’янських слів для сакральності, урочистості, піднесеності змісту. Значна увага на сторінках галицької преси приділяється проблемам акцентуації богослужбових текстів – зберігати церковнослов’янську наголошуваність чи впроваджувати українську. Деякі статті ніким не підписані проповідують орієнтацію на українську літературну вимову, наприклад, у журналі “Рускій Сіон” – “Один крок дальше по остаточному рішенію акцентів в наших літургіческих книгах, ім. словах: помолімся, просім”; “Душпастир” – “О акцентуації в наших книгах церковних”. А. Торонський відстоює збереження церковнослов’янського наголошування для збереження духу церковнослов’янської літургії (стаття “Кілька слів щодо акцентуації в книгах церковних”). Становлення конфесійного стилю української мови відбувалося не тільки в перекладах богослужбових текстів, Святого Письма тощо, а й у живому спілкуванні з Богом, тобто на Службах Божих. Отже, постає проблема читань молитов українською мовою – якою ж вона повинна бути? Насамперед урочистою, піднесеною, насиченою – стверджують Ю. Дзерович [VII: 39], М. Щепанюк [VII: 188] – такою мовою є церковнослов’янська і вона, на їх думку, незамінна. М. Каровець відстоює право читання молитов українською мовою, котра теж може створити урочистість і разом з тим внести зрозумілість і відчуття близькості змісту для кожної людини [VII: 63].
Відлуння історії: Розкриття сакрального стилю в українській мові
Українська стилістика розвиває два напрямки сакрального стилю: орієнтація на церковнослов’янську спадщину та внутрішньомовні ресурси. Початок ХІХ століття відзначився дослідженнями лексичного та фонетичного рівнів, встановленням основних принципів конфесійного стилю української мови. Українська лінгвостилістика на початку ХХІ століття продовжує розвивати ці два напрямки сакрального стилю. Під час репресивного періоду (1930–1990) окремі мовознавці діаспори продовжували досліджувати сакральний стиль української мови. П. Ковалів у своїй праці “Молитовник, служебник: пам’ятка ХІV ст.” розглядає окремі стилістичні особливості текстів, такі як використання тавтології та риторичних запитань. О. Горбач досліджує історію церковно-музичної термінології, визначає джерела її походження, звертаючи увагу на грецьку мову. Збереження грецьких форм, на його думку, допомагає наповнювати тексти глибоким змістом. Об’єктом лінгвостилістичного аналізу для О. Горбача стають перші переклади Біблії на українську мову, зокрема переклади І. Пулюя, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та інших. Він використовує усталену в сучасному українському мовознавстві термінологію, проте надає дещо інші визначення термінам, наприклад, “довгі форми прикметників” він називає “архаїзмами” чи “поетизмами”. Крім того, він класифікує деякі слова як неологізми.
Власне стилістичні ознаки мови перекладів, за спостереженням О. Горбача, полягають у наступному: 1) “народно-пісенні епітети” (наприклад, “вітром буйним”); 2) “тавтологічно-плеонастичні” або “кобзарсько-думові” вирази (наприклад, “пай паює”); 3) “синонімічно-парні присудки” (наприклад, “хвалити – прославляти”). Тематичні підгрупи української церковної лексики стають об’єктом вивчення таких вчених як М. Юрковського, Я. Рудницького, М. Лесіва.
Залишити відповідь