Живу українську літературну мову на рівень конфесійної підняла Українська автокефальна православна церква, яка в 1919 році відправила першу Службу Божу українською мовою. Ця конфесія і стала власне рушієм у створенні конфесійного стилю української мови і започаткувала тенденцію максимальної орієнтації на внутрішньомовні (власне українські) ресурси.
І. Огієнко та його внесок у розвиток української мови в церковних текстах
Багато зусиль для становлення сакрального стилю української мови зробив І. Огієнко (митрополит Іларіон), який, будучи міністром віросповідань Української Народної Республіки, 24 вересня 1919 року розіслав наказ, в якому говориться, що Євангеліє в церквах, де є змога, повинне читатися українською мовою: “всі Служби Божі, всі читання і співи в церкві, всі треби неодмінно правити з українською вимовою, себто так, як було на Вкраїні довгі віки”. Він дав указівки, як читати церковнослов’янські тексти на український лад. Виконання наказу було обов’язкове, термін переходу на українську – один місяць. У наказі йшлося, що “вимову українську заводити поступово і лагідно і сама вимова повинна бути милозвучною”. У цей період з’являються публікації І. Огієнка, в яких науково обґрунтовується необхідність поширення української мови в церквах. У своїх дослідженнях “Світовий рух за утворення живої народної національної держави” та “Українська мова як мова богослужбова. Право живої мови бути мовою церкви” (1921) [VII: 118, с. 20] дослідник аналізує можливості української мови, її лексичний склад і стверджує, що українська мова повинна стати мовою богослужбовою і виробити власні особливості сакрального стилю, проте одним з найважливіших джерел його створення є надбання церковнослов’янської мови, які необхідно враховувати, наслідувати і використовувати. У 1927 році І. Огієнко опублікував “Методологію перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову”, де конкретно йдеться про необхідність орієнтації на закони української літературної мови, максимальне використання її лексичного запасу і фонетичних особливостей. Проте дослідник не заперечує використання і традиційних церковнослов’янізмів для відтворення архаїчності, сакральності у змісті тексту.
Про введення української мови в церковну сферу позитивно відгукуються автори діаспорних публікацій. Зокрема О. Лотоцький у статті “Національний елемент у християнстві” твердить: “Коли мова стає синонімом народу, то не може він не донести цю свою духовну цінність до тієї найбільш інтимної скарбниці, де заховано його релігійні почування”.
Спільними зусиллями науковців і церковних діячів сакральний стиль української мови вже на початку ХХ ст. активно і повноцінно входить у систему української мови, функціонує в писемному (переклади Біблії та іншої релігійної літератури) і в усному (Служби Божі в Українській автокефальній православній церкві) різновиді.
Роль церковнослов’янської мови в становленні сакрального стилю української мови
У Центральній Україні ідею наслідування церковнослов’янської мови підтримує відомий філолог П. Житецький, який стверджує, що “Въ сознаніи большинства идея церковного языка смешаласъ идеей веры, а та другая съ идеей народной самобытности” [VII: 50, с. 285]. Про першість, сакральність і незамінність церковнослов’янської мови говорить О. Онишкевич “Язык словенській есть і завсігди буде скарбницею языкословія, котрою наш языкъ засиляти будемо, духа старого словенского учитися, виды ныншнего, живущого языка розвивати, объясняти не перестанемо – ето языкъ силы духовнои, языкъ вры, высший надъзвычайный, розговорный, а однакже народу понятный, срозумhтельный…” [VII: 123, с. 336]. Автор говорить про вплив церковнослов’янської мови на мову українську і про необхідність її наслідування. Я. Головацький підкреслив значення церковнослов’янської мови в двох аспектах: 1) у філологічному – “скарбниця языкословія”, 2) у релігійному – “язык віры” – і також відстоював думку про неможливість її заміни у сфері церковного життя.
Проте ідея необхідності вироблення і розвитку сакрального стилю української мови знаходить велику підтримку громадськості і науковців зокрема. У 1871 році вийшло перше видання Євангелія в перекладі П. Куліша та І. Пулюя. Згодом у 1903 році у Відні був опублікований повний переклад Біблії українською мовою П. Куліша – І. Пулюя – І. Нечуя-Левицького, що мав п’ять перевидань. П. Житецький твердив, що в стилі П. Куліша немає єдності й цілісності, настрою, якому має підлягати підбір слів і виразів, а замість цього переважає певна надуманість і штучність мови, замкненої в умовні формули. Дорікаючи за важкість стилю, дослідник не схвалює й того, що власні назви П. Кулішем передаються українською фонетикою. 1909 рік ознаменувався також виходом у світ перекладу українською мовою Нового Завіту О. Бачинського, який був надрукований у Львові греко-католиками паралельно з церковнослов’янським текстом.
Проте ідея необхідності вироблення і розвитку сакрального стилю української мови знаходить велику підтримку громадськості і науковців зокрема. У 1871 році вийшло перше видання Євангелія в перекладі П. Куліша та І. Пулюя. Згодом у 1903 році у Відні був опублікований повний переклад Біблії українською мовою П. Куліша – І. Пулюя – І. Нечуя-Левицького, що мав п’ять перевидань. П. Житецький твердив, що в стилі П. Куліша немає єдності й цілісності, настрою, якому має підлягати підбір слів і виразів, а замість цього переважає певна надуманість і штучність мови, замкненої в умовні формули. Дорікаючи за важкість стилю, дослідник не схвалює й того, що власні назви П. Кулішем передаються українською фонетикою. 1909 рік ознаменувався також виходом у світ перекладу українською мовою Нового Завіту О. Бачинського, який був надрукований у Львові греко-католиками паралельно з церковнослов’янським текстом.
Отже, українська мова входить у релігійну сферу, вже починаючи з кінця ХІХ століття. У журналі “Русская мысль”, що видавався в Санкт-Петербурзі, публікуються анонімні статті, підписані “українцем”, який відстоює право української мови на повноцінне входження в конфесійне життя. Як вдалося з’ясувати, це був Б. Костяковський, який твердить: “если стремленіе Украйны къ своей самобытной культуры Божье дело, то никакія земная силы его не одолеть”, і для підтвердження цих слів цитує Діяння апостолів: “Всякое истинно культурное движеніе есть проявленіе Духа Божьяго въ человекѣ, и потому оно свято, а насиліе надъ нимъ гріхъ” (Костяковский Б. К вопросу о самостоятельной украинской культуре // Русская мысль. – СПб, 1911. – №5. – С. 35).
Дослідження сакрального стилю української мови: від термінології до стилістичних особливостей
Важливість трансляції богослужбової літератури, історія розвитку стилю та його роль у сучасній українській літературній мові обговорюються на наукових конференціях, таких як “Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій” (Львів, 1998 р.) і “Християнство та українська мова” (Київ, 2000 р.). Необхідність збереження церковнослов’янських елементів у сучасному конфесійному стилі для підвищення його сакрального змісту та урочистого характеру підкреслюють Н. Бабич, Л. Звонська-Денисюк, Л. Петрович, О. Кислюк, М. Ярмолюк та інші. Зазначається, що ці елементи мають бути збережені там, де вони допомагають створити піднесений колорит або стилізувати оповідь.
Автори використовують різні терміни для опису богословського стилю та акцентують на тому, що він відрізняється не стільки специфічними мовними формами, скільки специфічними лексичними та фразеологічними засобами.Дослідники також вивчають стилістичні особливості сакрального стилю у перекладах Біблії українською мовою, зокрема О. Федорук, С. Лісняк, Л. Полюга, І. Павлова, Т. Тимошик, С. Богдан та інші. Проблемою цих конференцій є вивчення взаємодії сакрального та художнього стилів української мови, яку розглядають М. Крупа, Л. Гнатюк, І. Лучук, К. Гриньків, Ю. Стежко та інші. Цю тему також розглядають автори збірника “Біблія і культура” – Н. Сологуб, Н. Гуйванюк, В. Антофійчук, В. Шинкарук, а також вчені української діаспори. Окрім того, вивчається взаємодія сакрального та публіцистичного стилів, зміни семантики конфесійної лексики, що викликають обмеження її використання та зміни її стилістичного статусу у мові.
Проблеми лексичного рівня сакрального стилю досліджуються Н. Пуряєвою, яка підкреслює, що мовні засоби супроводжують кожну богослужбову дію та додають їй значення.Згідно історії досліджень сакрального стилю можна зазначити, що перед українськими лінгвостилістами ще залишається багато невирішених питань. Однак основа вже сформована, напрямки визначені, тож лінгвостилістика чекає подальших досліджень.
Залишити відповідь