На час створення академічної праці “Сучасна українська літературна мова. Стилістика” в науці утвердилося поняття стилістичної системи національної мови. Це поняття, на думку акад. І. К. Білодіда, охоплює:
- стилістичні засоби всіх мовних рівнів, які завдяки паралельному чи синонімічному вживанню здатні передавати інтелектуальні й експресивні відтінки висловленого змісту;
- різновиди (типи) літературної мови, що використовуються в різних сферах суспільної мовної комунікації [I: 121, с. 22]. Визначаючи предмет, обсяг, структуру і завдання стилістики, дослідник послуговується таким термінологічним апаратом: стилістична система національної мови; різновиди (типи) літературної мови; структурно-функціональні стилі; експресивні засоби мови; стилістика писемної і усної літературної мови; книжне і розмовне забарвлення висловлювання; стилістика мови і стилістика мовлення; стилістика мови художньої літератури; теоретична і практична стилістика; стилістичні явища різних мовних рівнів; стилістичний ефект; стилістичні шари різних історичних епох; стилістичні засоби: народнопоетичний, індивідуальний авторський, історичної літературної традиції; метод стилістичного експерименту; структурно-статистичний метод.
Сучасні аспекти класифікації стилів мовлення
У різних лінгвістичних джерелах йдеться про неоднакову кількість виокремлюваних функціональних стилів. У “Курсі історії української літературної мови” [I: 75, т. 1, с. 9] виділено художньо-белетристичний, суспільно-публіцистичний, стиль наукового викладу, виробничо-технічний, офіційно-документальний, епістолярний стилі. У праці І. Г. Чередниченка [I: 133] розрізняються такі стилі: мова живого усного загальнонаціонального спілкування, офіційно-діловий стиль, мова наукової і технічної літератури, стилі масової радянської преси та агітаційно-масової публіцистики, ораторський стиль, мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики. Про науковий, публіцистичний, художній, діловий стилі говорить А. П. Коваль [IV: 64]. В академічній “Стилістиці” [I: 121] автори розрізняють стиль наукового викладу, публіцистичний, офіційно-діловий, художньо-белетристичний. Значну увагу в цій праці приділено стильовій диференціації усного мовлення (автор розділу Д. Х. Баранник), зокрема розрізненню монологічного і діалогічного мовлення, диференціації усного літературного мовлення за експресивними, соціально-професійними і територіальними ознаками. Уперше в академічній праці висвітлено поняття ритмомелодики (автор І. К. Білодід), визначено аспекти дослідження ритмомелодики віршової і прозової мови, розроблено термінологічний апарат аналізу ритмомелодичних явищ. Показовий перелік характеристичних ознак, за якими автор розрізняє ритмомелодичні лінії віршованої мови (пафоснориторичну, наспівну, розмовну), а в українській художній прозі диференціює епічні, розмовні, фольклорні ритмомелодичні структури. Традиційна класифікація лексики за стилістичними категоріями – архаїзми, неологізми, діалектизми, запозичення, розмовно-просторічна, термінологічна, експресивна, емоційна лексика, а також стилістична класифікація фразеологізмів, серед яких розрізняють розмовно-побутові, фольклорні, народнопоетичні, книжні (автор розділів Г. П. Їжакевич) відбиває найзагальнішу характеристику лексико-фразеологічного рівня з погляду стилістичних можливостей системних одиниць. Специфіка стилістичного аналізу полягає у виборі текстів, які репрезентують зразки сучасної літературної мови, оскільки відтінки, нюанси конкретних лексичних і фразеологічних одиниць може сприймати мовець, який перебуває з творцем тексту і його інтерпретатором в одному часо-просторовому вимірі літературної мови. Стилістичне забарвлення мовних одиниць зазнає динамічних змін, і з часом стилістичні явища переходять у розряд історично-мовних. Очевидно, в цьому треба вбачати глибинний зв’язок стилістики з історією літературної мови. Неврахування історично-мовних параметрів не дає об’єктивної, повної характеристики лексики літературної мови, спричиняє неточне стилістичне ремаркування слів у загальномовному словнику. Наприклад, Словник української мови в 11-ти томах виділяє лексико-семантичний варіант прикметника крутий: “6. перен., розм. Сповнений труднощів; важкий, складний”. У словнику наведено приклад із текстів Панаса Мирного: “Хвилина була крута”. Неточність зазначеної ремарки розмовне виявляємо, фіксуючи відповідне словосполучення в історичному романі П. Куліша “Чорна рада”: “Крута година наступила”. Цей епітет вживається в художньому тексті поряд із синонімами скрутна, страшна, похмура, нещаслива, лиха (година), які засвідчують історичну характеристику доби Руїни, доби занепаду української державності після смерті Богдана Хмельницького, часу ослаблення Гетьманської козацької держави (1657–1687). Коли врахувати текстове наповнення семантики епітетів, що використовуються в історичних романах І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, А. Чайковського для характеристики відповідної історичної доби – (час) смутний, небезпечний, неспокійний, тривожний, недобрий, тяжкий, поганий, каламутний, бурливий, то ні крута година, ні каламутний час (пор. тлумачення й стилістичне ремаркування прикметника каламутний: “3. перен., розм. Неспокійний, тривожний, бентежний)” не можуть бути кваліфіковані як розмовні слова. У зазначених словосполученнях вони виконують роль стилістично маркованих засобів художньо-історичного тексту й, відповідно ілюстровані, можуть супроводжуватися ремаркою історичне. Відношення стилістичної комплементарності, доповнення до загальної семантики мовної одиниці закономірно з’являється в нових умовах використання мови, коли відбувається не лише семантична трансформація мовних засобів, а передусім їх стилістична переорієнтація в текстах, породжених новими культурно-історичними умовами. Отже, релевантними для функціональних стилів є сфера суспільної діяльності, тип мислення, стереотипні конструкти, тобто призначення, мета текстів, кількість використовуваних одиниць і їх стильове навантаження. На певному часовому зрізі (60–70-ті роки ХХ ст.) розглядають літературну мову автори колективної монографії “Мова і час. Розвиток функціональних стилів”. Простежено активні процеси в стилістичній системі української літературної мови, до якої зараховано художній стиль (поезію, прозу, драму), науковий, публіцистичний, офіційно-діловий стилі. У праці “Стиль і час. Хрестоматія” (К., 1983) вміщено короткий історичний коментар до таких стилів: художнього, публіцистичного, наукового, офіційно-ділового, епістолярного. У контексті найновішої історії української літературної мови (Najnowsze dzieje języków słowiańskich: Українська мова. – Opole, 1999) дослідники зосереджують увагу на процесах, що відбуваються в художньому, офіційно-діловому, науковому, публіцистичному (у мові засобів масової інформації), конфесійному стилях. При цьому функціональні стилі виступають об’єктами, що репрезентують диференційований підхід до мовних явищ, зафіксованих у різних практичних сферах використання літературної мови. Превалюють у такому аналізі структурно-семантичний і функціонально-стильовий методи.
Дослідження функціональних стилів української мови: від художнього до конфесійного
У 90-ті роки ХХ ст. – на початку ХХІ ст. увагу науковців привертає вивчення конфесійного стилю української мови. Цей стиль займає повноправне місце серед інших стилів сучасної української літературної мови: художнього, офіційно-ділового, публіцистичного, наукового, розмовного, епістолярного. Незалежно від кількості виділених стилів і встановлення їхніх диференційних ознак автори наголошують на такому конструктивному показнику стилю, як можливість вибору мовних засобів, способі, принципах їх стильової організації. Названі параметри – вибір, спосіб, принципи організації – націлюють дослідника на пошуки формальних засобів мовної діяльності. Якщо розуміти стиль не як форму втілення певного змісту, а як активну взаємодію змісту і форми, що нерозривні в процесі висловлювання, треба визнати неточність вживання поняття “вибір мовних засобів”. Певний зміст потребує лише такої, а не іншої форми; варіювання форми, зміна її зумовлює виникнення нових змістових нюансів. Іншими словами, думка, народжуючись, утілюється в певній мовній формі; вона не існує окремо, щоб до неї добирався той чи той стильовий “одяг”; вона відразу народжується як стильово окреслене, призначене для конкретної сфери спілкування, зумовлене комунікативною метою висловлювання. Зважаючи на те, що в мовній системі існують варіантні, паралельні, синонімічні форми на рівні лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних одиниць, можна лише умовно говорити про стиль як вибір і компонування мовновиразових засобів. Навряд чи релевантним є поняття нейтрального стилю чи стильово нейтральних мовних одиниць. Замість нейтральності, на думку польського дослідника С. Ґайди, можна говорити про потенційну конотаційну багатозначність мовних одиниць: у тексті реалізується одне із значень. Конкретне стильово орієнтоване висловлювання підпорядковане певним принципам узгоджуваності складових елементів, певному характерові, типові мислення в кожній сфері мовної діяльності. Тип мовомислення в офіційно-діловій або науковій сферах відрізняється від типу мовомислення мовця, який створює художній чи публіцистичний текст. Тип мовомислення і принципи організації мовних одиниць належать до категоріальних ознак стилю. Якщо абсолютизувати момент вибору
мовних засобів для досягнення конкретної стилістичної мети, маємо прийти до поширеної думки, що стиль – явище позамовне, а структурні мовні одиниці позбавлені будь-яких оцінок, будь-якої прагматичної семантики. Іншими словами, мовні знаки нібито не містять прагматичної оцінки, а остання виявляється тільки в мовленні. Тим часом функціонально-семантичний аспект вивчення мовних явищ знімає гостроту й помітну штучність протиставлення феноменів мови і мовлення: мова постає як конкретний комунікативний акт, даний нам у реальному сприйманні, а мовна система становить конструкт, наукову абстракцію як результат пізнання й осмислення реального явища – мови. Із погляду комунікативної лінгвістики несуттєвим виявляється поділ
на стилі мови і стилі мовлення. Розуміння мови не лише як системи знаків, певного коду, а саме як мовно-розумової діяльності, як мовної свідомості, скеровує думку дослідників на пошуки власне мовних і позамовних чинників формування стилю, на дослідження функцій мовних одиниць у різних типах спілкування і на стильово орієнтовані комунікати, підпорядковані конкретній меті спілкування. У зв’язку з цим деякі дослідники висловлюють сумнів щодо реальності й об’єктивності існування функціональних стилів. Однак не лише в історико-стилістичній проблематиці мовні стилі постають як феномен національної культури [I: 137, с. 311–350]. Сучасні комунікативні інтенції сприяють стильовій і жанрово-стильовій розбудові літературної мови, її інтелектуалізації.
Позитивний вплив стилю на комунікативний процес
Функціональна, динамічна природа стилю, що реалізується в різних текстових структурах, потребує цілісного підходу, що враховує внутрішньомовні і позамовні чинники. З метою пізнання стилетвірних ознак текст членується на мовні одиниці, зіставлювані з варіантними, синонімічними засобами вираження, а також співвіднесені з позамовною дійсністю через спосіб її концептуалізації. Отже, на поширених у сучасній лінгвостилістиці визначеннях простежуємо тенденцію відходу від формальник ознак (вибір і комбінація мовних елементів) до встановлення психологічних, прагматичних передумов існування стилю.
Стиль – це різновид творчої мовної діяльності, тип мовомислення, мовної поведінки в різних колективно усвідомлених ситуаціях спілкування, дотримання умов комунікації в різних сферах культури. В центрі розуміння динамічної моделі стилю – людина, яка і породжує, і сприймає (декодує) стильові різновиди мови. Якщо послуговуватися стрижневим поняттям вибір, то у визначенні стилю варто наголошувати на виборі мовцем ієрархічно організованої сфери культури (побутової, наукової, політичної, офіційно-ділової, релігійної тощо), в якій відбувається спілкування (Zgółka T. Tekstowe, функциональне і pragmatyczne критерія wyodrębniania stylowych одмін języka // Synteza w stylistyce słowiańskiej. – Opole, 1991. – S. 29).
Дослідники, вибираючи пункт бачення стилю, розрізняють текстові, функціональні і прагматичні критерії стильової диференціації мови. Стилістичну систему літературної мови становлять, як зазначено вище, функціональні стилі, а також одиниці різних мовних рівнів (мовні ресурси), позначені стилістичною маркованістю в семантичній структурі мови. Категорії стилістичної нейтральності і стилістичної маркованості взаємопов’язані, оскільки стилістична семантика виявляється на тлі умовної стилістичної нейтральності мовних засобів.
У працях із стилістики часто вживають термін створення стилістичного ефекту. Як правило, його використовують у зв’язку з оцінкою художньої мови, водночас поширюючи на різні комунікативні ситуації, пор.: “вибрати найефективніший вираз, що найдоцільніше задовольняє комунікативно-інтелектуальні і естетично-емоційні вимоги мовця, потреби мовного спілкування в даній ситуації і викликає естетичну насолоду від краси слова, влучності, гнучкості, красномовності, крилатості вислову” [I: 121, с. 31]. У лінгвостилістичних розвідках початку ХХІ ст. дослідники намагаються конкретизувати досить загальну оцінну категорію висловлювання, спроектувавши її на конструктивні ознаки функціональних стилів, зокрема художнього і стилю масової інформації, напр.: “Естетизм художнього стилю, що постає як ідіостилістична самоідентифікація, мотивує ексклюзивність мовного знака чи форми, естетика ж стилю масової інформації полягає у своєрідній символіці типізованого образу” (Шевченко Л. І. Концепти теорії інтелектуалізації, 2004. – С. 74). В одному оцінному полі перебувають вислови стилістичне значення, стилістичний ефект, естетична вартість. Змістове наповнення їх у конкретному стилістичному аналізі залежить від того, чи розглядаються мовні одиниці певного структурного рівня, чи здійснюється аналіз цілісного тексту. В останньому випадку предметом вивчення стають особливості побудови тексту. Категорії стилістичного і естетичного стосовно до художніх текстів ототожнюються.
Залишити відповідь